Психологічна характеристика та психотерапевтичні методи хронічних болів
p align="left">За твердженням Кеннона, основна функція симпатичного відділу вегетативної нервової системи полягає в регуляції внутрішніх вегетативних функцій, у зв'язку із зовнішньою діяльністю, особливо в екстремальних ситуаціях [27]. Іншими словами, симпатична нервова система бере участь в підготовці організму до боротьби і втечі, впливаючи на вегетативні процеси так, щоб вони були максимально корисні в екстремальній ситуації.
При підготовці до боротьби і втечі, а також при здійсненні саме цих дій вона гальмує всі процеси анаболізму.
Узагальнюючи, можна сказати, що парасимпатичне домінування відводить індивіда від зовнішніх проблем в просте вегетативне існування, тоді як при симпатичній стимуляції індивід кидає мирні функції будівництва і зростання, цілком направляючи увагу на протистояння зовнішнім проблемам [29].
В цілому емоційні розлади вегетативних функцій можна розділити на дві основні категорії. Вони відповідають двом описаним вище основним емоційним установкам [1]:
1) Підготовка до боротьби або втечі в екстремальній ситуації.
2) Відхід від активності, направленої зовні.
Розлади, що відносяться до першої групи, є результатом гальмування або витіснення імпульсів ворожості, агресивного самоствердження.
Оскільки ці імпульси витісняються або гальмуються, відповідна поведінка (боротьба або втеча) ніколи не доводиться до завершення. Проте фізіологічно організм знаходиться в постійному стані готовності.
Іншими словами, хоча вегетативні процеси були активовані для агресії, вони не переходять в завершену дію. Після боротьби або втечі або всякий раз, коли виконано завдання, що вимагає зусиль, організм відпочиває, і фізіологічні процеси повертаються до норми. Проте цього не відбувається, коли за активацією вегетативних процесів, залучених в підготовку до дії, не слідує ніякої дії.
Якщо це трапляється неодноразово, деякі з вищеописаних адаптивних фізіологічних реакцій стають хронічними.
Ілюстрацією цих феноменів служать різні форми хворобливих серцевих симптомів. Ці симптоми є реакціями на невротичну тривогу і витиснений або пригнічений гнів.
При гіпертонічній хворобі хронічно підвищений кров'яний тиск підтримується впливом стриманих емоцій та емоцій, що ніколи повністю не проявляються, в точності так, як воно тимчасово піднімається під впливом вільного виразимого гніву у здорових людей.
Емоційні дії на регуляторні механізми вуглеводного обміну грають істотну роль в цукровому діабеті. Хронічно підвищена м'язова напруга, викликана постійними агресивними імпульсами є патогенним чинником на бiль при ревматоїдному артриті. Вплив емоцій цього типу на ендокринні функції може спостерігатися при тиреотоксикозі [18].
Друга група невротиків реагує на необхідність жорсткого самоствердження емоційним відходом від дії в залежний стан. Замість протистояння небезпеці їх перший імпульс -- звернутися за допомогою, тобто так, як вони поступали, будучи безпорадними дітьми. Такий відхід від дії до стану, властивого організму під час релаксації, може бути названий «вегетативним відходом» [28].
Загальнопоширеним прикладом цього феномена є людина, у якої при небезпеці замість необхідних дій розвивається пронос.
Замість того щоб діяти відповідно до ситуації, вона демонструє вегетативне досягнення, за яке отримував похвалу від матери в ранньому дитинстві.
Цей тип невротичних вегетативних реакцій представляє повніший відхід від дії, нiж в першій групі. Перша група проявляла необхідні адаптивні вегетативні реакції; їх порушення полягало лише в тому, що вегетативна готовність до дії під впливом симпатичної або гуморальної стимуляції стала хронічною.
Друга група пацієнтів реагує парадоксальним чином: замість підготовки до направленої зовні дії вони йдуть у вегетативний стан, який прямо протилежній необхідній реакції.
Цей психологічний процес можна проілюструвати спостереженнями, проведеними над пацієнтом, страждаючим неврозом шлунку, який був пов'язаний з хворобливими відчуттями і хронічною підвищеною кислотністю шлункового соку [1, с. 22].
При вигляді на екрані героя, що б'ється з ворогами або здійснює агресивні, ризиковані дії, пацієнт завжди реагував болем в області шлунку і гострою печією. У фантазії він ототожнював себе з героєм. Проте це породжувало тривогу, і він віддалявся від боротьби, шукаючи захищеності і допомоги.
Таке прагнення, що виражає залежність, до захищеності і допомоги тісно пов'язане з бажанням бути нагодованим і тому викликає посилену діяльність шлунку. Що стосується вегетативних реакцій, даний пацієнт поводився парадоксально: саме тоді, коли потрібно було битися, його шлунок починав працювати занадто активно, готуючись до прийняття їжі. Навіть на тваринному світі, перш ніж з'їсти ворога, його треба спочатку перемогти.
Психодінамично два цих типу невротичних вегетативних реакцій можуть бути представлені у виглядi схеми (малюнок 1. 1.).
2
Малюнок 1.1. Схема концепції специфічності в етіології розладів вегетативних функцій
Ця схема показує два різновиди вегетативних реакцій на емоційні стани. У правій частині вiдображено стани, які можуть розвинутися, коли прояв ворожих агресивних імпульсів (боротьби або втечі) блокований і відсутній в явній поведінці; зліва представлені стани, які розвиваються, коли заблоковані тенденції до пошуку допомоги [40].
Завжди, коли в свідомій поведінці пригнічені прояви установок суперництва, агресивності і ворожості, симпатична нервова система виявляється в стані безперервного збудження. Симпатичне збудження, що зберігається через те, що в узгодженій довільній поведінці реакція боротьби або втечі не досягає завершення, приводить до розвитку вегетативних симптомів.
Це видно на прикладі пацієнта, страждаючого гіпертонічною хворобою: його зовнішня поведінка виглядає загальмованою, надмірно контрольованою. Більш того, при мігрені напад головного болю може припинитися протягом декількох хвилин після усвідомлення пацієнтом своєї люті і відкритого її виразу.
Умовно в психосоматичній медицині можна виділити декілька напрямів: психоаналітичне, антропологічне та ін.
Разом з тим, іноді навіть найфанатичніші супротивники психоаналізу користуються в своїх психосоматичних висловах термінами і виразами, що прийшли з психоаналізу.
Більш того, з їхньої точки зору, психосоматика має сенс тільки як застосування психоаналітичних досліджень до соматичних розладів. Помилково недооцінювати значення й інших течій в психосоматиці (наприклад, поведінкового напряму) і підходити до цих проблем дуже однобоко, тобто з одних лише психоаналітичних позицій.
Найбільш помітною фігурою в психоаналітичному трактуванні психосоматичної проблеми хворобливих симптомів є Александер. Він вивчав роль психічних чинників в этiопатогенезi шлунково-кишкових, дихальних, а потім і серцево-судинних розладів.
У 1934 р. Александер сформулював принципи, які лягли в основу концепції специфічності [28]:
1. Психічні чинники, що викликають соматичні розлади, якi супроводжуються болем, мають специфічну природу і включають певне емоційне відношення пацієнта до оточення або до власної особистостi. Правильне знання цих причинних чинників може бути придбане в ході психоаналітичного лікування.
2. Свідомі психологічні процеси пацієнта вiдiграють підлеглу роль в причинах хронічних болів і соматичних симптомів, доки такі свідомі емоції і тенденції можуть бути вільно виражені. Придушення емоцій і потреб викликає хронічну дисфункцію внутрішніх органів і виникнення болю.
3. Актуальні життєві ситуації пацієнта зазвичай надають тільки прискорюючу дію на розлади. Розуміння причинних психологічних чинників може грунтуватися лише на знанні розвитку особистостi пацієнта, оскільки тільки воно може пояснити реакцію на гостру травмуючу ситуацію.
На відміну від Данбар, Александер підкреслював значення психодинамічного конфлікту як важливішого в природі психосоматичного розладу, ніж особовий профіль [51].
По Александеру, 3 чинники:
· успадкована або рано придбана органна або системна недостатність;
· психологічні патерни конфлікту і
· формований в ранньому дитинстві захист, актуальні життєві ситуації - важливі в етіології психосоматичних розладів, яким властиво супроводжуватися хронічним болем [48].
Було встановлено, що при рядi захворювань серцево-судинної, шлунково-кишкової, ендокринної, м'язової і шкірної систем фізіологічні відповіді на різну емоційну напругу були індивідуально постійні і різні у кожнiй групi захворювань.
Крім того, вегетативні дисфункції, що виникають при внутрішньому емоційному конфлікті, корелювали із специфічними фізіологічними відповідями [49].
Практична цінність досліджень Александера полягає в тому, що якщо специфічні психологічні особливості характерні для певних захворювань, то це дасть можливість ранньої діагностики соматичного ураження і виникнення болю за психологічними характеристиками пацієнта.
У сучасній клінічній психології під психосоматичними розладами вслід за Ф. Александером розуміють органічні поразки, що об'єктивно діагностуються, у виникненні яких, принаймні у частини пацієнтів, істотну роль грають психологічні і поведінкові чинники. У вітчизняній клініці їх нерідко називають «психогенними».
