Ідентичність, ідентифікація і відносини влади
p align="left">Свідома ідентифікація політика з нумінозними (архетипічними) якостями породжує харизматичного лідера, підсвідома - тирана. Різниця між першим і другим - у локусі контролю над підсвідомим змістом. Харизматичний політик здатний управляти силами підсвідомості, тираном управляє його власне або колективне несвідоме. В обох випадках індивід відсуває свої надздібності і велич, однак тиран перебуває під дією самообману.Частина 4. Нарцисизм малих розбіжностей
„Одного дня мою увагу привернув феномен ворожнечі і взаємних кепкувань якраз між сусідніми і взагалі близькими співтовариствами, наприклад, іспанцями і португальцями, північними і південними німцями, англійцями і шотландцями і так далі. Я дав цьому феномену ім'я "нарцисизм малих відмінностей", яке, втім, не надто багато прояснює. Він є зручним і відносно нешкідливим задоволенням агресивності, що сприяє солідарності між членами співтовариства” [9].
У сучасних психоаналітичних дослідженнях нарцисизм малих розбіжностей трактується як похідна первинної нарцисичної ідентифікації з матір'ю. В рамках цього ідентифікаційного процесу дитина опановує мову, культурно специфічний праксіс, навчається розрізняти материнські емоції ласки і гніву. „В мові, якою розмовляє матір, є „хороша” манера протиставляти сутнісні ознаки фонем, і безліч поганих, від яких немовля повинно відмовитися, якщо жадає залишатися афективно пов'язаним з матір'ю” [13, с. 307]. Підтримання дитиною свого безпечного і емоційно комфортного стану вимагає від неї дуже тонкого, ретельно деталізованого, точного налаштування на емоційний стан матері, її концепцію поганого і доброго. „Надання об'єктам властивостей „хороший” і „поганий” матері цілком охоплює сферу „малих розбіжностей” [13, с. 307]. Велике афективне значення цих розбіжностей витікає з того факту, що для підсвідомого матері відступ від ритуалу виховання, турботи і догляду означає загрозу безпеці дитини.
Оскільки кожна матір є носієм культурно обумовленого стилю виховання, „малі розбіжності” прийнято відносити до сфери групового Ідеального Я, яке містить усі сутнісні характеристики, що відрізняють свою, хорошу, групу від чужої, поганої. Ідеальне групове Я є наступником життєво важливої материнської функції і вмістищем первинних нарцисичних ідентифікацій кожної особистості.
Первинний ідентифікаційний процес психоаналітики також пов'язують з тим фактом, що для підсвідомого матері її дитина, незалежно від статі, „фундаментально схожа” на свого батька. Отже в рамках первинної ідентичності дитина привласнює (приймає) риси не тільки матері, а спроектованого на неї матір'ю образа батька - так звана „ідентифікація з батьком особистої передісторії”. Саме цей процес забезпечує відчуття тотожності і приналежності до людського роду в цілому. Проте дослідники схильні сприймати її не як ядерну структуру первинної ідентичності, а скоріш як периферійну. Інакше вони не можуть пояснити, чому кожного разу, як виникає загроза для нарцисичної ідентичності, „наприклад, коли „малі розбіжності” ставлять під питання Ідеальне Я групи”, гуманістичне відчуття приналежності до всього людства зникає, і носії цих розбіжностей припиняють сприйматися як людські істоти.
Ерік Еріксон вважає, що відокремлення однієї групової ідентичності від іншої - в цілому адаптивний механізм, необхідний для розвитку людської цивілізації. „Людина, як біологічний вид, вижила, будучи підрозділеною на групи, які я називаю псевдовидами. Спочатку такими псевдовидами були окремі зграї або племена, класи, нації, але потім і кожне релігійне співтовариство стало вважати себе єдиним справжнім представником людства, а всіх інших - дивним і незрозумілим винаходом якого-небудь незначного бога. Ілюзія обраності зміцнюється наявністю в кожного племені власної теорії, міфології, а пізніше - й історії: цим забезпечувалась вірність певній екології і моралі. Не зовсім ясно було, звідки ж взялися всі останні племена, але, раз вже вони з'явилися, їх можна було принаймні використовувати як екран, на який проектувалися негативні моделі ідентичності, - необхідні, хоча і неприємні дублікати позитивних” [6, с. 50].
Частина 5. Ідентичність і ідеологія: два боки одного процесу
Ідентифікація як основний механізм формування особистості розглядалася у дослідженнях Е. Еріксона. Головною метою раннього розвитку людини психолог вважав формування цілісної ідентичності (его-ідентичності), яка має три ключових ознаки: відчуття внутрішньої інтегрованості і тотожності у часі; відчуття внутрішньої інтегрованості і тотожності у просторі; ідентичність допомагає встановленню продуктивних відносин з іншими людьми [7, с. 9].
Важливим аспектом концепції ідентичності Е.Еріксона є її розуміння водночас як ядра Я-концепції, так і основи світоглядної системи людини. Опірними пунктами процесу формування ідентичності є вікові кризи, яких Еріксон налічує п'ять, і які частково співпадають з фрейдівськими стадіями психосексуального розвитку - оральна, анальна, Едипова, фалічна, генітальна. Проходячи крізь кожну стадію, особистість приймає системне рішення щодо якостей навколишнього світу і своєї ролі у ньому. Так, оральний період розвитку присвячний вирішенню базової дилеми про довіру або недовіру світові. Дитина, яка отримує від матері адекватне забезпечення власних вітальних потреб, починає сприймати світ як безпечний і такий, що заслуговує на довіру. Відповідним чином формується і сприйняття власної особистості як такої, що теж варта довіри. Протилежна ситуація може спричинити негативну ідентичність і світогляд, підштовхнути особистість до депресивного стилю розвитку.
На анальній стадії, в ході якої дитина навчається ходити і контролювати тілесні відправлення, вона вирішує наступну базову дилему - автономність чи залежність. Неадекватність виховання може спричинити як фіксацію особистості на нерозв'язаній дилемі цієї стадії, так й регресію до орального періоду розвитку.
Соціальні інститути, на думку Еріксона, є продовженням дилем ідентичності, і їх функція полягає у підтримці, фасилітації проходження людиною криз ідентичності. Наприклад інститут церкви і релігії покликаний відповісти на дилему базової довіри-недовіри, трансформуючи довіру в віру. Дилема автономності-залежності вирішується у системі правових відносин, яка чітко регулює соціальні відносини, встановлює межі і забезпечує прогнозований порядок і контроль над деструктивними імпульсами. „Кожна наступна стадія і кожна наступна криза мають певний зв'язок з одним з базисних інституційних прагнень людини з тієї простої причини, що життєвий цикл людини і соціальні інститути розвивались одночасно” [6, с. 115].
Кожна стадія розвитку особистості є продуктом проходження відповідної вікової кризи, зміст якої сформований необхідністю здійснення нового синтезу ідентифікацій, накопичених на попередніх стадіях. У підсумку має з'явитись нова ідентичність, адекватна новим життєвим завданням, викликам і функціям. „Формування ідентичності, нарешті, починається там, де ідентифікація стає непридатною. Вона виростає з вибіркової відмови від одних і взаємної асиміляції інших дитячих ідентифікацій та їх об'єднання в нову конфігурацію, яка у свою чергу визначається процесом, за допомогою якого суспільство (часто через субкультури) ідентифікує юного індивіда з тим, ким він, звісно, має стати” [6, с. 170].
Остаточне формування его-ідентичності або відхід у хворобливий стан дифузії або сплутаності ідентичності припадає на юнацтво. Саме у цей період, на думку Е. Еріксона, ідентичність приймає форми ідеологічної прихильності, ідентичність і ідеологія стають двома боками єдиного процесу. „Ми кажемо тут не просто про якісь високі привілеї або ідеали, а про психологічну необхідність, оскільки соціальним інститутом, що відповідає за ідентичність, є ідеологія” [6, с. 145].
«Ми можемо приписати ідеології функцію надання юності: (1) спрощеної перспективи майбутнього, що оточує увесь передбачуваний час і цим самим протистоїть індивідуальному „змішенню часу”; (2) певної вельми відчутної відповідності між внутрішнім світом ідеалів і зла і соціальним світом з його цілями і небезпеками; (3) можливості для демонстрації певної одноманітності у зовнішності і поведінці, яка протистоїть індивідуальному усвідомленню ідентичності; (4) спонуки до колективного експериментування з ролями і техніками, які допомагають подолати відчуття пригніченості і особистої провини; (5) введення у пануючу технологію і через це санкціонування і регулювання суперництва; (6) історико-географічного образу світу як каркасу для майбутньої ідентичності молодої людини; (7) раціонального сексуального способу життя, сумісного з переконливою системою принципів; (8) технології підкорення лідерам, котрі в якості надлюдини або „старшого брата” стоять над амбівалентністю дитячо-батьківських стосунків” [6, с. 197].
Дещо перекликається з поглядами Е. Еріксона на взаємопов'язаність ідентичності та ідеології теоретичний підхід Мічиганської школи (А. Кемпбел та ін.) до вивчення електоральної поведінки, відомий як соціально-психологічний підхід або теорія «ідентифікації з партією». Дослідники запропонували розглядати прихильність до тієї або іншої політичної партії к похідну від процесів ранньої соціалізації у родині та ідентифікації зі своїм найближчим оточенням. Політична ідентифікація, сформована через встановлення родинних зв'язків, є цілком „живим” процесом, який актуалізується у соціальній і політичній взаємодії протягом життя людини. Як вказує О. Резник, „Проведені в США соціологічні дослідження довели, що виборці нерідко приписують власні уподобання партіям, з якими вони ідентифікуються, і зовсім не переймаються тим, чи відповідають їх уявлення реальності” [8, с. 68].
Дослідження американського психолога Дж. Адельсона показали, що найбільш бурхливий процес формування і становлення політичних уявлень у дитини відбувається у віці 11-13 років. Враховуючи функціональну незрілість мозку а також етапність розвитку мислительних процесів, описану Ж. Піаже, у цьому віці політичні погляди характеризуються егоцентричністю, персоніфікованістю і конкретністю. Перехід від сприйняття персон до сприйняття інститутів в якості ключових структурних одиниць політичного процесу відбувається до 18 років. Однак у деяких випадках, пов'язаних з особливостями освіти або спричинених невротичною фіксацією на більш ранніх стадіях психологічного розвитку, перехід від персоніфікованого до абстрагованого сприйняття політичних процесів може не відбутися [8, с. 77].
Частина 6. Політична самоідентифікація і потреби особистості
Важливим аспектом вивчення процесів ідентифікації та формування ідентичності у їх проекції на простір владних і політичних відносин є проблема потреб людини.
Детальний аналіз цієї проблематики наданий у монографії «Полiтична самоiдентифiкацiя особистостi за умов становлення громадянського суспiльства» [О. Резник, 2003].
„Психологічний підхід активізує питання про взаємодію процесів ідентифікації з базисними потребами особистості: в самозбереженні, самоствердженні, самовираженні, потребі в захисті від оточуючих, потребі включення особистості в соціум, а також в потребі відлучення від нього” [8, с. 61]. „Політична ідентифікація зумовлена глибинною потребою особистості у визнанні з боку „значущих інших”, у груповому захисті, вже з боку „своїх” - референтних політичних груп і спільнот” [8, с. 68].
Спираючись на теоретичні підходи іерархізації потреб А. Маслоу і Р. Інглхарта, О. Резник вбачає аналогії між специфічними „політичними” потребами, які можуть стати основою політичної самоідентифікації, з вищими за ієрархією А. Маслоу або „постматеріальними” за концепцією Р. Інглхарта, потребами. „Механізм політичної самоідентифікації індивіда (через самоактуалізацію потенцій людини, що відповідають за „політичні потреби”) спрацьовує лише за умови задоволення нижчих потреб за ієрархією А. Маслоу” [8, с. 66]. В якості релевантних політичній самоідентифікації індивіда потреб О. Резник виділяє також потреби у самопізнанні і гідній самооцінці [8, c. 69].
Автор посилається також на теорію соціальної ідентичності Г. Таджфела, де акцентується увага на потребі формування позитивної соціальної ідентичності через відчуття приналежності до групи, що має високий статус або інші позитивні характеристики [8, с. 88].
Р. Дженкінс зазначає подібність процесів самоідентифікації та соціальної ідентифікації, які є двома боками одного процесу, і пропонує модель „зовнішньо-внутрішньої діалектики ідентифікації”. О.Резник вбачає релевантність концепції Дженкінсу у політичному процесі у відокремленні „номінальної” (ролевої) і „віртуальної” (конгруентної) ідентичності: непослідовність або парадоксальність електоральної поведінки може бути продиктованою „роботою” ролевої або індивідуальної ідентичності [8, с. 64-65].
„Ідентифікація індивіда з великою соціальною групою є одним із важливих різновидів політичної ідентифікації... Під впливом макрогрупової ідентифікації формуються і політичні преференції” [8, ст. 59]. У процесі формування макрогрупової ідентифікації проявляється два взаємопов'язаних процеси: формування позитивної установки на свою групу і позитивної, амбівалентної або негативної - на чужу.
Спираючись на теорію диспозиції В, Ядова і теорію установки Д. Узнадзе, О. Резник пропонує структурний погляд на політичну самоідентичність. „Структура політичної самоідентичності має системний, ієрархічно структурований характер. Її вершину становить ціннісно-ідеологічна самоідентичність або сукупність політичних ціннісних ідентитетів. На середньому рівні перебуває узагальнена політична самоідентичність або сукупність ідентитетів, які відповідають за самовизначення власного становища у системі політичних відносин суспільства (у формі узагальнених соціальних установок)ю Нижчий рівень утворює ситуативна політична ідентичність (у формі активних соціальних установок-ідентитетів)” [8, с. 104].
О. Резник, підсумовуючи соціологічні та соціопсихологічні підходи до вивчення політичної самоідентифікації, пропонує наступну формулу для її визначення: ”Політична самоідентифікація особистості - це процес солідаризації індивіда із політичним лідером, певною політичною спільнотою, ідеологією соціальної групи, її політичними символами” [8, с. 58, 104].
Висновки
Огляд основних підходів до вивчення проблем ідентичності як в загальному теоретичному просторі, так і у більш вузькому фокусі дослідження відносин влади і політичної поведінки дозволяє виділити наступні концепти ідентичності та ідентифікації:
1. Ідентифікація як спосіб формування власного „Я” через ототожнення з іншою людиною або групою, що приймається за зразок або є значущою (вітально необхідною) для особистості, а також шляхом віддзеркалення, спостереження та імітації розглядається в широкому колі теоретичних підходів.
2. Класичний психоаналітичний підхід пропонує сприймати ідентифікацію як механізм проявлення симпатії та любові до значущих об'єктів. Однакове ставлення (любов, прив'язаність) до одного об'єкту є основою формування масової політичної поведінки. Неодмінною складовою цього процесу є перенесення (екстерналізація) Я-ідеалу на політичного лідера. Солідаризація з членами своєї групи виникає як наслідок синхронної екстерналізації Я-ідеалу на одну й ту саму особистість (лідера).
3. Концепт ідентифікації вивчається й в якості багатофункціонального захисного механізму, який лежить в основі формування Супер-Его людини, проявляється через інтроекцію об'єкту тривоги та „ідентифікації з агресором”, через проективні механізми і передовсім проекція провини, має патологічні форми - такі, як проективна ідентифікація.
4. Сучасні психоаналітичні дослідження пропонують сприймати ідентифікацію як один з механізмів особистісного зростання через інтеріорізацію (прийняття, привласнення) окремих, більш продуктивних, властивостей інших осіб.
5. Численними є концепції, що розглядають безперервний процес формування ідентичності через комунікацію, взаємодію, соціальну і само- категорізацію, навчання і прийняття ролей.
6. Часто акцентується увага на амбівалентному характері ідентифікації, яка проявляється і як емпатія по відношенню до себе подібних, і як бажання суперництва з ними. Ідентичність водночас є і встановленням, і стиранням кордонів між собою та іншими.
7. Термін ідентичність використовується для описання певного способу організації досвіду, світоглядної системи людини, ціннісного та ідеологічного вибору.
8. Е. Еріксон запропонував розглядати ідентичність не лише як центральний процес у формуванні особистості, а побачив паралелі між етапами становлення людини і соціуму. На його думку усі соціальні інститути - релігія, ідеологія, правосуддя тощо - є продовженням дилем ідентичності.
9. Розповсюдженим є погляд на ідентичність як на адаптивний механізм, націлений на встановлення просоціальних відносин і необхідний для розвитку людської цивілізації.
10. Нарешті цікавим є підхід до вивчення ідентичності як способу задоволення базисних потреб особистості: в самозбереженні, самоствердженні, самовираженні, в захисті, включенні в соціум, відлучення від нього тощо.
Список літератури
1. Миненков Г. Концепт идентичности: перспективы определения/ http://www.belintellectuals.com/discussions/?id=68)
2. Аффиляция и власть/Под. Ред. В.Е. Карпова. - Кировоград, 2007. - 235 с.
3. Фрейд З. Психология масс і анализ человеческого Я. - СПб.:Азбука-классика, 2009. - 192 с.
4. Фрейд А. Психология Я и защитные механизмы. - М.:АСТ:Астрель, 2008. - 160 c.
5. Мак-Вильямс Н. Психоаналитическая диагностика: понимание структуры личности в клиническом процессе. - М.: Класс, 2007. - 476 с.
6. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. - М.: Прогрес, 1996. - 344 с.
7. Гнатенко Е.В., Павленко В.Н. Идентичность: философский и психологический анализ. - Киев, 1999. - 466 с.
8. Резнiк О.С. Полiтична самоiдентифiкацiя особистостi за умов становлення громадянського суспiльства. - К.: IC НАНУ, 2003. - 184 с.
9. Фрейд З. Недовольство культурой/ Фрейд З. Психоанализ, религия, культура. - М.:Ренессанс, 1992. - 296 с.
10. де Моз Л. Психоистория. - Ростов-на-Дону: "Феникс", 2000. - 512 c.
11. Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга. - СПб.: Ювента, 1996. - 368 с.
12. Юнг К.Г. Психология бессознательного. - М.: Харвест, 2003. - 400 с.
13. Дяткин Ж. Хорватский галстук. Нарциссизм малых различий и процесс цивилизации/Французская психоаналитическая школа (под ред. Жибо А., Россохина А.В.). - СПб.:Питер, 2005. - 576 с.
14. Тепляков Н.Н. Психосемантический анализ политического выбора в период оранжевой революции. - Одесса, 2008. - 232 с.
