Ідентичність, ідентифікація і відносини влади
p align="left">Принциповим моментом процесу формування ідентичності людини Еріксон вважає його соціальну природу. „З точки зору психології формування ідентичності передбачає процес одночасного віддзеркалення і спостереження, процес, що протікає на всіх рівнях психічної діяльності, за допомогою якого індивід оцінює себе з точки зору того, як інші, на його думку, оцінюють його порівняно з собою і в рамках значущої для них типології; в той же час він оцінює їх думки про нього” [6, с. 32]. Первинну ідентичність людини Еріксон пов'язує з процесом впізнавання дитиною і матір'ю один одного. У цьому аспекті чітко проявляється інтерактивний характер ідентичності. Дитина виховує своїх батьків тією ж мірою, як і батьки - дитину.Окремого зауваження з точки зору Еріксона вартий той факт, що у процесі формування ідентичності колосальне значення має авторитет. „Я вважаю, що формування особистості невіддільно від цього, адже справжній авторитет може існувати лише всередині певної групової ідентичності” [6. с. 50]. Груповою ідентичністю Еріксон пропонує вважати передовсім певним способом організації досвіду. „Необхідно розрізняти ідентичність індивіда і ідентичність групи. Ідентичність індивіда ґрунтується на двох одночасних спостереженнях: на відчутті тотожності самому собі і безперервності свого існування в часі і просторі і на усвідомленні того факту, що твої тотожність і безперервність визнаються тими, хто тебе оточує. Але те, що я назвав "его-ідентічністю", має відношення не просто до самого факту існування; це як би якість існування, що додається йому цим "его". У такому разі "его-ідентічність" в її суб'єктивному аспекті - це усвідомлення того, що синтезування "его" забезпечується тотожністю людини самій собі і безперервністю і що стиль індивідуальності збігається з тотожністю і безперервністю того значення, яке додається значимим іншим в безпосередньому оточенні» [6, с. 59].
Ця позиція перекликається з фрейдівським баченням групової і індивідуальної ідентичності, що базується на ставленні до Его-ідеалу. Однак саме в цьому криється і джерело внутрішнього конфлікту особистості і її криз. Для опису таких процесів Еріксон пропонує використовувати поняття „спротиву ідентичності” щодо тиску авторитету іншої особистості. Спостерігаючи подібні явища в рамках клінічної ситуації, Еріксон пропонує екстраполювати їх й на інші ситуації соціальної взаємодії. „У звичайній, м'якшій формі спротів ідентичності виявляється в страху пацієнта, що аналітик, що володіє особливою особою, кваліфікацією або філософією, може випадково або навмисно зруйнувати слабке ядро ідентичності пацієнта і нав'язати тому своє власне” [6, с. 224].
Кінцевою метою процесу формування ідентичності можна вважати появу ідентичності такої сили, яка б дозволила б зберігати внутрішню свободу і на тлі виключно згуртованої спільноти, і в умовах спільнот, що розпадаються.
Цікавим є поєднання психоаналітичного погляду на формування ідентичності, де ключова роль надавалась підсвідомим процесам, з теорією конструктів і технікою репертуарних решіток Дж. Келлі, здійснене П. Вайнрайхом. Він визначив ідентичність як „тотальність самотлумачів” і виділив два види ідентифікацій: емпатичну, засновану на усвідомленні подібності між собою та іншими, і роле-моделюючу, пов'язану з бажанням суперництва з іншими. Подібний погляд на ідентичність може пояснити амбівалентність стосунків, що виникає у випадку конфліктування обох видів ідентичності. Розв'язання цього конфлікту відбувається через переоцінку цінностей або шляхом формування нових ідентифікацій.
Г. Гротеван виділяє „приписану” (“Assigned”) - расову, статтєву, етнічну - і обрану (“Chosen”) - професійну тощо - ідентичності, де перша виступає в якості контексту для формування другої.
Ряд дослідників акцентують увагу на соціальній детермінованості (сконструйованості) ідентичності. С. Московічі пропонує теорію „соціальних репрезентацій”, в рамках якої ідентичність розглядається як система уявлень, що розділяється більшістю представників певного покоління і рамках одного культурного простору. У цьому контексті ідентичність є похідною від комунікації.
Представники течії символічного інтеракціонізму (Р.Дженкінс) вважають, що ідентичність можна розглядати лише як процес категоризації і класифікації понять, подій, людей і ототожнення в цьому процесі себе. Ідентичність - це самокатегорізація індивіда виходячи з його власної роботи щодо вивчення навколишнього середовища а також з рефлексивної обробки сигналів, що поступають від інших людей. „Те, що люди думають про нас, не менш важливо для формування ідентичності, ніж те, що ми самі думаємо про себе” [7, с. 34]. Фундаментальна важливість комунікації і інтеракції для формування ідентичності підкреслювалась в працях Е. Гоффмана та інш.
Окремо необхідно згадати підходи, що розглядають процес формування ідентичності в контексті диференціації: своєї особистості від інших особистостей, своєї групи від інших. Деякі дослідники зазначають, що ідентифікація у первісних людей проходила через психологічний механізм формування „Ми” [8, с. 56]. Ф. Барт стверджував, що виживання етнічних спільнот забезпечується збереженням „кордонів” між нею та іншими спільнотами. Ці кордони зберігаються у часі навіть за умов кардинальних змін у змістовному наповнення аутоідентичності певного етносу. Р. Дженкінс схиляється до того, що ідентичність - це є, по суті, процес встановлення кордонів [7, с. 39].
Теорія самокатегорізації Д. Тернера розглядає групову ідентичність в якості адаптивного механізму, який базується на регресії в рамках групи до більш примітивних та інстинктивних форм поведінки з метою забезпечення просоціальних відносин - кооперації, впливу, згуртованості [7, с. 39].
Відомі й інші психологічні погляди на формування ідентичності та ідентифікації. „Соціологія: короткий енциклопедичний словник” дає наступне визначення: „Ідентифікацією називають також і процеси, що пов'язані із сферою самосвідомості, самопізнання особи: ототожнення себе з іншими, уявлення іншої людини як продовження себе, перенесення себе на місце іншого” О. Швачко вважає, що ідентифікація - це феномен ототожнення суб'єктом себе із зразком. Е. Фромм розрізняв его-ідентичність із „Я”-ідентичністю, вказуючи на дилему „мати” чи „бути”. Якщо его-ідентичність формується на основі поняття „володіння” - „я володію собою” - то „Я”-ідентичність стосується функції буття - „я є тим, що я є” [8, с. 56].
Частина 2. Основи психології мас у концепції Зігмунда Фрейда
Цивілізаційний сенс процесів ідентифікації детально розглянутий Фрейдом у його роботах „Психологія мас і аналіз людського Я”, „Невдоволення культурою”, „Тотем і табу” та інших як механізм, що забезпечує зв'язок окремих членів певної спільноти в єдиний культурний організм.
Ідентифікація, на думку Фрейда, це передусім симпатія, похідна лібідозної енергії, актуалізація якої допомагає нейтралізувати агресивні інтенції членів спільноти один до одного. „Для цього на допомогу застосовуються методи ідентифікації і гальмування по цілі любовних відносин, звідси - обмеження сексуального життя і ідеальна заповідь любові до ближнього як до самого себе (виправдана лише тим, що максимальною мірою суперечить первинній природі людини)” [9].
Відчуття тотожності, близькості до іншої людини у контексті широкої соціальної взаємодії може базуватися, як вже вказувалося вище, на любові до спільного об'єкту. Таким чином Фрейд постулює власну теорію мас, масової душі і відносин маса-вождь.
Вибір об'єкта у цьому зв'язку не є випадковим. Вождем може стати лише особистість, яка виконує роль екстерналізованого Я-ідеалу для максимальної кількості людей. „Ми цілком підготовлені до того, щоб накреслити формулу лібідозної конституції маси, принаймні такої маси, яку ми до цих пір розглядали, яка, отже, має вождя і яка не могла набути повторно, шляхом дуже великої "організованості", якостей індивіда. Така первинна маса є безліччю індивідів, що поставили один і той же об'єкт на місце свого "Я"-ідеалу і ідентифікувалися внаслідок цього один з одним в своєму "Я" [3, с. 69-70].
Для ілюстрації цих відносин Фрейд пропонує таку графічну модель:
Отже, синхронна проекція на лідера ідеалізованого образу Я, виникнення на цьому ґрунті ідентифікації членів спільноти один з одним, трансформація агресивних імпульсів у лібідозні, регресія до більш ранньої стадії індивідуального розвитку й обумовлює відоме відчуття ейфорії, яке нерідко переживають учасники масових подій. „Отже, соціальне відчуття покоїться на перетворенні відчуття, що було спочатку ворожим, на позитивно забарвлену прихильність, що носить характер ідентифікації. Оскільки ми до цих пір прослідили цей процес, виявляється, що це перетворення здійснюється під впливом спільної ніжної прихильності до особи, що стоїть поза масою” [3, с.77].
Лібідозна теорія лідерства, втім, має певні зауваження.
По-перше, Фрейд описує специфічний стан маси, який він окреслює як „психологічне зубожіння”, при котрому взаємна ідентифікація учасників спільноти не супроводжується переносом образу Я-ідеалу на фігуру вождя, коли індивідуальність вождів не набуває того значення, яке мало б їм належати при формуванні маси. В якості ілюстрації подібного стану він наводить американське суспільство початку 20-го століття.
Виходячи зі сталості і продуктивності американської демократії і громадянського суспільства можна припустити, що відсутність ідеалізованих проекцій з боку суспільства на фігуру лідера є важливим етапом н шляху становлення біль зрілих соціально-політичних відносин. Втім деякі сучасні дослідники, зокрема Л. де Моз, фіксують роботу подібних проекцій в якості неодмінного атрибуту демократичного процесу саме на прикладі США [10].
