Ідентичність, ідентифікація і відносини влади
p align="left">Ще одне зауваження робиться Фрейдом стосовно таких масовидних, або штучних, за його термінологією, мас як церква й армія. Згуртованість цих спільнот забезпечується не спонтанними факторами, а жорсткою структурою, організаційними аспектами і, до певної міри, примусом. Психологічно штучні маси також відрізняються від просто мас. Ключова відмінність полягає в атрибуції лідеру масовидної організації ніжного ставлення до кожного її учасника. Саме рівність у правах на отримання лідерської любові поєднує людей в єдину, непорушну спільноту. Невипадковими на думку Фрейда є метафори „братства во Христі” та бойового братерства, адже церква і армія організовані за квазісімейною моделлю.„Що стосується церкви - нам вигідно було б узяти за зразок католицьку церкву - то в ній, як і у війську (не дивлячись на те, що маси ці настільки різні), існує одне і те ж помилкове переконання (ілюзія), що глава - у католицькій церкві Христос, в армії - головнокомандуючий - любить однаково всіх індивідів, що входять в масу. Від цієї ілюзії залежить все; якщо вона зникне, тоді негайно, оскільки дозволять зовнішні умови, розпадуться як церква, так і військо. Відносно цієї однакової любові Христа сказано прямо: "істинно говорю вам: оскільки ви зробили це одному з цих братів моїх менших, то зробили й мені". Він відноситься до кожного з індивідів, складових масу, як добрий старший брат, він замінює їм батька. Всі вимоги, що пред'являються до індивідів, є похідними цієї любові. Церква відрізняється демократизмом саме тому, що перед Христом всі рівні, всі користуються в однаковій мірі його любов'ю. Не без глибокої підстави однорідність християнської общини зіставляється з сім'єю, і віруючі називають себе братами у Христі, тобто братами по любові, що приділяється їм Христом. Поза сумнівом, що зв'язок кожного індивіда з Христом є і причиною їх прихильності один до одного. Те ж відноситься і до війська; головнокомандуючий - це батько, що однаково любить всіх своїх солдатів, і через це вони об'єднані один з одним товариською прихильністю. Військо відрізняється по структурі від церкви тим, що воно складається з рівнів таких мас. Кожен командир є як би начальником і батьком своєї частини, кожен унтер-офіцер - свого взводу. Правда, така ієрархія створена і в церкві, але вона не грає в ній такої економічної ролі, оскільки Христу приписують більше розуміння і дбайливість про індивіда, чим людині-головнокомандуючому” [3, с. 39].
Таким чином ідентифікація, на думку Фрейда, є ключовим механізмом розвитку соціальних відносин в цілому, і владних відносин зокрема. „Багато рівних між собою, таких, що можуть ідентифікуватися один з одним, і один єдиний, перевершуючий їх всіх - такою є ситуація, що існує в життєздатній масі” [3, с.78].
Частина 3. Психічна інфляція
Ідентифікація як ототожнення особистості з об'єктом або явищем через привласнення їх окремих властивостей розглядається в теорії К.Г. Юнга.
Концепція ідентичності та ідентифікації Юнга базується на розумінні людської особистості як складної, багаторівневої структури, елементи якої або конфліктують між собою, і тоді людина знаходиться у стані невротичної або психотичної хвороби, або поєднанні у єдину цілісність і цей інтегральний стан особистості К.Г. Юнг кваліфікував як психічне здоров'я, засноване на самоактуалізації.
Структура особистості має як свідомі, так і підсвідомі рівні. У свою чергу свідомість і підсвідомість людини включає в собі як індивідуальний, так і колективний досвід.
В контексті відносин влади Юнг розглядав процеси ідентифікації у зв'язку з таким явищем як психічна інфляція.
Термін „психічна інфляція” запропонований Юнгом для опису феномену розширення, „роздування” особистості за рахунок привласнення нею властивостей соціальної ролі, часто високостатусної і пов'язаної з повноваженнями влади, або ототожнення особистості зі своєю соціальною роллю чи з могутніми силами архетипів, які є змістом колективного несвідомого. Юнг розглядав психічну інфляцію як різновид психологічного захисту, подібного до компенсації комплексу меншовартості, відчуття безсилля або тривоги, яку особистість може переживати на свідомому або несвідомому рівні. У такий спосіб особистість „заповноює простір, який вона у нормальному стані не здатна заповнити. Здійснити це можна лише привласнивши собі зміст і якості, які існують, у строгому сенсі, лише для себе і мають, як наслідок, залишатися поза нашими межами” [11, с. 30].
Психічна інфляція може вразити як окрему особистість, так і групу, у тому числі - велику (раса, нація). Екстремальні події історії - війни, революції, створення і падіння великих імперій - однією зі своїх важливих складових містять процеси ідентифікації, створення і руйнацію групової та колективної ідентичностей. Зокрема тоталітарний режим успішно встановлюється в тих суспільствах, де громадяни ідентифікують себе з особистістю сильного лідера, який у свою чергу ідентифікує себе з силами колективної підсвідомості. Кінець такої ідентифікації означає й кінець режиму.
Психічна інфляція, на думку К.-Г. Юнга має й антипода - психічну дефляцію, звуженню особистості через її ідентифікацію з непристижною соціальною роллю, низьким статусом. Подібний стиль психологічного захисту притаманний представникам соціальних груп, які мають залежний статус або зневажаються у тому чи іншому суспільстві (національні, сексуальні меншини, „парії” тощо). Психічна дефляція іноді притаманна віруючим людям, які кращі людські якості екстраполюють, проектують на божественну сутність, а собі залишають лише низовинні і гріховні якості. У такий спосіб людина позбавляє себе частки відповідальності за власний етичний статус.
Отже, психічна інфляція (дефляція) розглядається Юнгом як універсальне явище, проте спостерігати її легше саме у політичних відносинах, які безпосередньо стосуються колективної свідомості і несвідомості, а також соціальних ролей і статусів.
Політичним лідерам може бути властивою як привласнення собі можливостей свого високого соціального статусу, посади, так і самоототожнення з архетипічними силами.
„Цілком типовий випадок - некумедне самоототожнення багатьох чоловіків з діяльністю або титулом. Звісно, моя служба - це моя діяльність, вона належить мені, але водночас це і колективний фактор, котрий історично виник із взаємодії багатьох людей цінність якого зобов'язана своїм існуванням лише колективній санкції. Тому якщо я ідентифікую себе зі своєю службою або титулом, то веду себе так, ніби я і сам є увесь цей комплексний соціальний фактор, представлений службою, ніби я - не лише носій служби, але водночас і санкція суспільства. Тим самим я надзвичайно розширив себе і узурпував якості, які існують не в мені, а поза мною ” [12].
Емоційно цей стан переживається як ситуація всемогутності, особистісної переваги, надмірної самовпевненості і є, підкреслює Юнг, ілюзорним.
Типовість подібної ситуації Юнг частково пояснює тим, що посада як така має приваблюючу силу і владу над індивідом, „провокуючи його втопити особисту ідентичність у більш масштабній колективній ідентичності” [11, с. 31]. Отже ризик вдатися до механізму психічної інфляції загрожує будь-якій особі, а не лише тій, яка має характерологічну схильність користуватися компенсаторним психологічним захистом та потерпає від емоційних складнощів, пов'язаних з переживанням власної меншовартості.
Головна небезпека психічної інфляції полягає в тому, що вона породжує своєрідне порочне коло. Самоототожнення з посадою або соціальною роллю, яка є продуктом зусиль багатьох людей і поколінь, позбавляє людину необхідності працювати над власним розвитком і провокує „атрофію особистості”. Тим самим особистість дійсно знижується, втрачає важливі для людини навички і здібності, що у свою чергу провокує її на посилення психологічного захисту та ідентифікаційних процесів. Саме тому політики або посадовці, які припиняють свою діяльність на високій посаді, справляють враження виключно безпорадних і розгублених людей. І саме цей механізм лежить в основі страху перед втратою влади, параноїдної підозрілості щодо реальних і удаваних суперників.
Об'єктом ідентифікації для політика може бути не лише посада, а й архетипічні сили колективного несвідомого. Юнг відокремлює чотири основні різновиди архетипічного джерела психічної енергії („мана” в його термінології).
Перший - архетип енергійності, фізичної сили. Політичні лідери з відмінними фізичними властивостями, гучним голосом або високою енергією у певних суспільствах (Юнг вказує на примітивні) мають значно більше шансів завоювати владу, ніж їх більш фізично слабкі суперники.
Другий різновид „мани” - масові емоції або масові дії, занурення в які дає людині величезний приплив енергії і супроводжується регресією до доісторичних стадій людського і особистісного розвитку. Лідерство, засноване на цьому архетипі, частіше виникає у часи історичних розломів і криз, які руйнують традиційні соціальні уклади.
Третє джерело „мани” - проектування психічної енергії з метою психічної розрядки. „Кожного разу, коли людина зустрічається з фігурами, символами та ситуаціями, що мають архетипічний аналог у душі, відповідний архетип негайно активізується і його психічна енергія проектується на зовнішній об'єкт” [11, с. 37]. Тобто лідер, який зміг стати об'єктом колективних проекцій, отримує у своє розпорядження „ману” унікальної сили.
Нарешті в четвертому випадку лідер може ідентифікуватися з одним з трансперсональних архетипів колективного несвідомого, такими як добро і зло, доброчесність або гріховність, героїзм або злодійство, спаситель або душогуб тощо. Виникнення архетипічної ідентифікації у лідера може спровокувати (і зазвичай провокує) колективне проектування на нього відповідних емоцій і очікувань. Тобто від політика, який самоототожнюється з героїчним образом, суспільство починає очікувати відповідної поведінки і вчинків, пов'язувати з ним свої надії на порятунок.
