Традиційні зимові календарні обряди як об’єкт етнолінгвістичного дослідження

Обрядова структура народного календаря становить цикл, який умовно можна поділити на такі компоненти:

1) святковий (різдвяний) комплекс;

2) період масниць;

3) ранньовесняний комплекс (Великий піст, Сорок Мучеників, Благовіщення та ін);

4) середньовесняний комплекс (Великдень, Юріїв день, Микола весняний, Вознесіння та ін);

5) пізньовесняний комплекс (троїцько-купальський період);

6) літній (жнива, Ілля, Іван-Головосік та ін.);

7) осінній період (Семена, Різдво Богородиці, Покрова, Дмитра, Михайла та ін.);

8) зимовий комплекс (Андрія, Сави, Варвари, Миколи зимового та ін.) [Щербак 2003: 72].

Кожен комплекс має свій набір головних точок (дат, свят), своє характерне ритуальне наповнення та свої семантичні домінанти (склад основних, ключових мотивів та вірувань).

Деякі дослідники календарної обрядовості зазначають, що наш цикл зимових свят подібний до циклу грецьких та римських: Врумалії - святкували з 24 листопада до 17 грудня на честь Діоніса, бога врожаю, і відповідали нашим святам Андрія та Катерини; Сатурналії -відзначали з 17 до 24 грудня на честь бога Сатурна. Вони відповідали нашому святу Корочуна, яке пізніше замінили святом Різдва. Воти - з 24 грудня по 1 січня (відповідали нашим Маланкам, Щедрому Вечору та Василеві). Останніми святкували Календи (перший день місяця, року) - це наші щедрівки, Голодна кутя та Водохреща [Килимник :66].

Народний календар можна розглядати на трьох рівнях змісту:

1) міфологічному;

2) магічному;

3) демонологічному.

На рівні міфологічного змісту кардинальним для календарної обрядовості й народного календаря слід вважати уявлення про необхідність ритуального зміцнення і магічного стимулювання природного порядку (прихід весняного тепла, початок вегетації, збереження родючості землі після збирання урожаю і т. ін.) та збереження рівноваги в стосунках з потойбічним світом, від якого залежить земне благополуччя. Звідси те виняткове значення продукуючої магії, яка покликана забезпечити родючість землі, худоби і людини та поминальні обряди, спрямовані на задобрення предків та захист від них, а також особлива міфоритуальна роль тих періодів, коли за народним віруванням, душі предків ходять по землі (святки, масниця, великодній тиждень, русальний тиждень).

Стосовно третього семантичного компонента календарних вірувань зазначимо, що він визначає річний розклад з'яви, активізації та зникнення міфологічних персонажів та роль ритуалів-оберегів. “Повсякденне життя можна уявити як поступовий перехід світу від одного стану до іншого”, - зазначає А.К. Байбурін [Ярещенко 2003: 72].

Зимовий комплекс свят розпочинається зі свята Андрія. В українців кожна пора року має свята пошани Сонця: свято Коляди приурочене зимовому сонцестоянню і його відзначають 7 січня, Купайло святкують через півроку - 7 липня, весняні становили цілу систему від Колодія й до Ярила, вершиною яких є Великдень. Свята для четвертої пори - осені - мають невиразний характер. У звичаєвій системі українців є свято Калити, яке В. Щербаківський ще у 1920-х роках відносив до свят сонячного циклу. Воно за змістом, образно-композиційною структурою уособлює ті природні зміни, які відбуваються із сонцем наприкінці року [Мицик 1992: 37].

Християнська ідеологія послідовно викорінювала, піддавала забуттю слов'янський світогляд із його космогонічними устремліннями, звичаями і святами, уславлення Сонця - джерела світла і життя. Отож день святого Андрія завдав чимало духовних збитків старовинному святу Калити.

Хоч позабувалося багато дечого із його ритуальних дійств, але головний звичай - кусати калиту - залишився й досі.

Збирались дівчата разом у хаті на свято, яке починалось із випікання калити. Її пекли з прісного тіста у вигляді тонкого коржа круглої форми (в давнину його випікали на честь сонячного божества Корша або Хорса) з додаванням меду, маку, щоб Калита була смачною [Мицик 1992: 38]. Дрова в печі на це свято розкладали тільки навхрест: це символ сонця, вогню. Вогонь здійснює священний акт - випікає калиту.

Після того, як спекли корж, до хати заходили хлопці. Вони готували Квача. Калиту підвішували до стелі і закріплювали на сволоку, так щоб можна було підтягувати чи опускати, залежно від зросту того, хто буде кусати. Хлопці з Квачем стояли на чатах під Калитою. Хтось із молоді сідав на кочергу та їхав кусати Калиту. При цьому решта юнаків і дівчат намагалися розсмішити головного учасника дійства. Коли він піддавався на пересміхи - його вимащували сажею за допомогою квача, а ні - успішно кусав калиту. Отже, в іграх всі скуштовували її, а що залишалося - ділили між усіма присутніми. Коли хлопці розходились, дівчата ворожили, долю вгадували. Відомі такі найпоширеніші способи ворожіння:

– випікали „балабушки”, впускали голодного собаку і дивилися, чию собака з'їсть першою, та дівчина піде цього року замі;

– кидали взуття через хату і дивились, в який бік воно впаде носком-туди й заміж підеш;

– обхоплювали руками пліт (паркан) і рахували охоплені кілки - якщо до пари, буде цей рік в парі;

– виходили опівночі на подвір'я та слухали, з якої сторони пес загавкає - звідти сватів чекати;

– слухали під вікном розмови в хаті; якщо звідти почують сядь, сідай - значить заміж у цьому році не вийде, а якщо з хати когось посилають за чимось, кажучи іди - значить піде заміж цього року;

– брали декілька оберемків рубаного дерева та вносили до хати, потім рахували поліна, чи до пари [Виноградова 1986: 17].

Хлопці тим часом бешкетували на селі.

За часом сучасне новоріччя збігається із прадавнім святом слов'ян різдвом Всесвіту - народженням небесних світил Сонця, Місяця і богині води Дани [Ярещенко 2003: 353]. Отже, Різдво - перше з новорічних свят. У давнину це свято означало народження з двох стихій води і вогню всього живого. Самі обряди і ритуали Різдва свідчать про його давню космогонічну суть. Так, для приготування святкової вечері брали 12 полін, які були жертвою 12 сузір'ям зодіаку, готували 13 страв. Основна обрядова страва Кутя - жертовна, на честь Коляди. На покуті ставили сніп жита.

За віруваннями наших пращурів, у ніч на Різдво активізувалися сили хаосу, всяка нечисть, яка може перешкодити визріванню світової сили. Тому колядники одягали на себе маски, щоб злі сили їх не розпізнали, ходили по хатах і співали величальні пісні Коляді, відганяючи темну нечисть. Ці магічні відлякування та величання і звуться колядками, у них збережено суть уявлень про оновлення світу, а сам процес колядування - імітація космічного акту народження сонця [Токарєв 1983: 186]. Колядники уособлюють предків роду, віщунів просвітлення, тому обрядова кутя, яка призначається і мертвим і живим, є жертвою, за допомогою якої можна здолати темні сили. Те, що у давнину Коляда виявлялась у двох іпостасях - Сонця і Місяця, свідчить про існування давнішого за сонячний - Місячного культу. У колядках та щедрівках зустрічається і прославлення триєдиної сутності Всесвіту - сонця, місяця, дрібного дощику (вогонь, земля, вода), і створення життя.

Структура різдвяного комплексу ґрунтується на космології язичників. Вони пов'язували світотворення з моментом, коли з 24 на 25 грудня починає збільшуватися світловий день. Виникнення і розвиток світу ділиться на три періоди - три свята: народження Сонця (7 січня за новим стилем); народження Місяця (14 січня); народження Води (19 січня) [Ярещенко 2003: 356]. За християнською традицією, це відповідно: Різдво Христове, Василя та Маланки; Водохреща.

Новий рік за старим стилем - свято Щедрого вечора. Воно пов'язане з культом Місяця, його народженням. Прямою вказівкою на зв'язок із космогонічними уявленнями давніх українців є ліплені пироги, обрядова щедра вечеря. Такими ж точними вказівками є і щедрівки, у яких прославляють господаря, його багатство. Оскільки Місяць керує небесною і земною водою, від нього залежить родючість хлібів і худоби.

Напередодні Нового року, на Маланки, розпочинаються символічні дійства з водою, провіщення майбутніх космічних подій -- народження богині води Дани. Воду мають сотворити Зоря і Місяць.

Засівання вранці на свято Щедрого вечора -- жертовний обряд на честь богині води Дани. Цей обряд імітує оранку. До наших днів дожив і обряд водіння кози -- стародавнього тотему наших пращурів. Смисл цього обряду -- символічна розповідь про язичницький обряд. Ватага парубків символізує собою процесію жерців, хлопець у вивернутому кожусі, із рогами на голові, грає козу. Старовинний обряд починався відразу, тільки-но ватага переступала поріг дому. Під супровід відомого „Ого-го, коза, ого-го, сіра” відбувається містерія зі смертю, спробами оживлення і, нарешті, воскресінням кози. Згадаємо, що коза була атрибутом бога Перуна, у зображеннях Перун мав козячі роги, що залишилися символом святості. Звичай колоти кабана або принаймні порося на Щедрий вечір теж зберігся від прадавньої доби: кабан був жертовною твариною [Рикман 1983 : 180].

Різдвяні свята тривають аж до свята Водохрещ (19 січня). Весь цей час від Різдва до Водохрещ не можна було нічого робити, лише ходити в гості, а жінкам дозволялося тільки готуватися до прядіння коноплі - мички микати.

Від давніх звичаїв слов'ян збереглося особливе ставлення до води. За традицією, на Водохреща з криги вирубували хрест, фарбували в червоний колір буряковим соком, прикрашали сосновими, ялиновими чи смерековими гілками, прибирали сухими квітами. Потім священик освячував воду в ополонках або в криницях. Ця вода - особлива: її використовували не лише для лікування хвороб, а й для різноманітних магічних обрядів. Після освячення воду несли додому, батько, як глава родини, окроплював цією водою хату і все господарство [Филимонова 1983: 139].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17