Основні форми пам'ят
p align="left">У сучасній науці все більше визнання здобуває теорія, яка як основне поняття розглядає діяльність особистості як фактор, що детермінує формування всіх її психічних процесів, у тому числі й процесів пам'яті. Відповідно до цієї концепції, протікання процесів запам'ятовування, збереження й відтворення визначається тим, яке місце займає даний матеріал у діяльності суб'єкта.Експериментально встановлено й доведено, що найбільш продуктивно зв'язки утворяться й актуалізуються в тому випадку, коли відповідний матеріал виступає як мета дії.
Характеристики цих зв'язків, наприклад їхня міцність і лабільність (рухливість, оперативність), визначаються тим, яка ступінь участі відповідного матеріалу в подальшій діяльності суб'єкта, яка значимість цих зв'язків для досягнення майбутніх цілей.
Таким чином, основна теза цієї концепції (на противагу розглянутим вище) може бути сформульована так: утворення зв'язків між різними поданнями визначається не тим, який сам по собі запам'ятовує матеріал, а насамперед тим, що з ним робить суб'єкт.
Фізіологічні теорії пам'яті. Фізіологічні теорії механізмів пам'яті тісно пов'язані з найважливішими положеннями навчання І.П. Павлова про закономірності вищої нервової діяльності.
Навчання про утворення умовних тимчасових зв'язків - це теорія механізмів формування індивідуального досвіду суб'єкта, тобто властива теорія "запам'ятовування на фізіологічному рівні".
Справді, умовний рефлекс як акт утворення зв'язку між новим і вже раніше закріпленим змістом становить фізіологічну основу акту запам'ятовування.
Для розуміння причинної обумовленості цього акту найважливішого значення набуває поняття підкріплення. Підкріплення (у найбільш частому виді) - це не що інше, як досягнення безпосередньої мети дії індивіда. В інших випадках - це стимул, що мотивує дію або коригує її (наприклад, у випадку негативного підкріплення).
Підкріплення, таким чином, знаменує собою збіг знов утворених зв'язку з досягненням мети дії, а "як тільки зв'язок збігся з досягненням мети, вона залишилася й зміцнилася".
Всі характеристики цього зв'язку, і насамперед ступінь її міцності, обумовлюються саме характером підкріплення як мірою життєвої доцільності даної дії. Функція, що коригує, підкріплення в здійсненні дії особливо повно розкривається в працях П.К. Анохіна, що показав роль підкріплення в регуляції активності суб'єкта, у замиканні рефлекторного кільця.
Таким чином, фізіологічне поняття підкріплення, асоційоване із психологічним поняттям мети дії, являє собою пункт злиття фізіологічного й психологічного плану аналізу механізмів процесу запам'ятовування.
Цей синтез понять, збагачуючи кожне з них, дозволяє затверджувати, що по своїй основній життєвій функції пам'ять спрямована не в минуле, а в майбутнє: запам'ятовування того, що "було", не мало б змісту, якби не могло бути використане для того, що "буде". Закріплення результатів успішних дій робить ймовірним прогнозування їхньої корисності для досягнення майбутніх цілей.
До фізіологічних теорій більш-менш безпосередньо примикає так названа фізична теорія пам'яті. Назва фізичної вона одержала тому, що, відповідно до подань її авторів, проходження будь-якого нервового імпульсу через певну групу нейронів залишає після себе у власному розумінні слова фізичний слід. Фізична матеріалізація сліду виражається в електричних і механічних змінах синапсів. Ці зміни полегшують вторинне проходження імпульсу по знайомому шляху.
Вчені думають, що відбиття об'єкта, наприклад "обмацування" предмета оком по контуру в процесі його зорового сприйняття, супроводжується таким рухом імпульсу по відповідній групі нервових кліток, що як би моделює сприйманий об'єкт у вигляді стійкої просторово-тимчасової нейронної структури. Тому розглянуту теорію називають ще теорією нейронних моделей. З утворення й наступної активізації нейронних моделей і становить, відповідно до поглядів прихильників цієї теорії, механізм запам'ятовування, збереження й відтворення сприйнятого.
Сучасні нейрофізіологічні дослідження характеризуються усе більш глибоким проникненням у механізми закріплення й збереження слідів на нейронному й молекулярному рівні. Установлено, наприклад, що аксони, що відходять від нервових кліток, стикаються або з дендршпами інших кліток, або повертаються назад до тіла своєї клітки. Завдяки такій структурі нервових контактів виникає можливість циркуляції кіл порушення різної складності.
У результаті відбувається само зарядження клітки, тому що виниклий у ній розряд повертається або безпосередньо на дану клітку, зміцнюючи порушення, або через ланцюг нейронів. Ці стійкі кола порушення, що не виходять за межі даної системи, деякі дослідники вважають фізіологічним субстратом процесу збереження слідів. Тут відбувається перехід слідів з так називаної короткочасної пам'яті в довгострокову. Одні дослідники вважають, що в основі цих видів пам'яті лежить єдиний механізм, інші думають, що існує два механізми з різними характеристиками. Остаточному дозволу цієї проблеми будуть, очевидно, сприяти біохімічні дослідження.
Біохімічні теорії пам'яті. Нейрофізіологічний рівень вивчення механізмів пам'яті на сучасному етапі усе більше зближається й нерідко прямо замикається з біохімічним.
Це підтверджується численними дослідженнями, проведеними на стику зазначених рівнів. На основі цих досліджень виникла, зокрема, гіпотеза про двоступінчастий характер процесу запам'ятовування. Суть її полягає в наступному.
На першому щаблі (безпосередньо після впливу подразника) у мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, що викликає оборотні фізіологічні зміни в клітках.
Друга стадія, що виникає на основі першої, - це властиво біохімічна реакція, пов'язана з утворенням нових білкових речовин (протеїнів). Перша стадія триває секунди або хвилини, і неї вважають фізіологічним механізмом короткочасного запам'ятовування. Друга стадія, що приводить до необоротних хімічних змін у клітках, уважається механізмом довгострокової пам'яті.
Якщо піддослідна тварина навчати чомусь новому, а потім моментально перервати короткочасну електрохімічну реакцію до того, як вона почне переходити в біохімічну, то тварина не зможе згадати те, чому його навчали.
В одному досвіді пацюка поміщали на площадку, що перебуває на невеликій висоті від підлоги. Тварина негайно ж зіскакувала на підлогу. Однак, випробувавши один раз біль від електричного розряду при зіскакуванні, пацюк, поміщений на площадку навіть через 24 години після досвіду, не зстрибувала з її більше й очікувала, поки неї знімуть. В іншого пацюка пре-рвали реакцію короткочасного запам'ятовування відразу після одержання нею болючого відчуття. На інший день пацюк поводився так, немов з нею нічого не відбулося. Соколов Е.Н. Механизмы памяти. - М.: Просвещение, 1969.
Відомо, що тимчасова втрата свідомості в людей також приводить до забування того, що відбувалося в безпосередньо попередній цій події період.
Можна думати, що стиранню піддаються ті сліди впливу, які не встигли закріпитися внаслідок припинення короткочасних електрохімічних реакцій ще до початку відповідних біохімічних змін.
Прихильники хімічних теорій пам'яті вважають, що специфічні хімічні зміни, що відбуваються в нервових клітках під дією зовнішніх подразників, і лежать в основі механізмів процесів закріплення, збереження й відтворення слідів.
Маються на увазі різні перегрупування білкових молекул нейронів, насамперед молекул, так званих нуклеїнових кислот. ДНК вважається носієм генетичної, спадкоємної, пам'яті, РНК - основою онтогенічної, індивідуальної пам'яті.
У досвідах шведського біохіміка Хідена встановлено, що роздратування нервової клітки збільшує в ній зміст РНК і залишає тривалі біохімічні сліди, що повідомляють їй здатність резонувати на повторну дію знайомих подразників.
Успіхи новітніх, зокрема , біохімічних, досліджень дають чимало підстав для оптимістичних прогнозів щодо можливостей керування людською пам'яттю в майбутньому. Але поряд із цими прогнозами одержали ходіння деякі необґрунтовані, часом фантастичні ідеї, наприклад про можливості навчання людей шляхом прямого хімічного впливу на їхню нервову систему, про передачу знань за допомогою спеціальних таблеток пам'яті.
У цьому зв'язку важливо підкреслити, що, хоча процеси людської пам'яті характеризуються дуже складною взаємодією на всіх рівнях, їхня детермінація йде зверху, від діяльності людини.
Тут діє принцип: від цілого - до його частин. Відповідно до цього й матеріалізація слідів зовнішніх впливів здійснюється в направленні: організм - орган - клітка, а не навпаки. Використання фармакологічних каталізаторів пам'яті істоти справи змінити не може.
Це підтверджується даними спеціальних досліджень, у яких вивчали вплив різних умов життя тварини на зміну морфологічної й хімічної структури його мозку. Установлено, наприклад, що в пацюків, що перебували в багатої враженнями обстановці, що активізувала різні їхні дії, кора мозку стає крупніше, товще й важче, чим у тварин, що животіли в психологічно збіднених умовах. Відбуваються специфічні зміни й у хімічному складі мозку розвитий пацюка: збільшується, наприклад, кількість ацетилхоліну - ферменту, що беруть участь у передачі нервових імпульсів.
Таким чином, психологічний рівень, рівень діяльності індивіда, виявляється визначальної стосовно функціонування рівнів.
Звичайно, відзначені структурні й хімічні зміни в клітках мозку, будучи продуктом попередньої діяльності, стають потім необхідною умовою наступних, більше складних дій, включаючись у механізм їхнього здійснення. Мова йде, отже, не про вторинності хімічних механізмів, а про те, що вони не можуть бути сформовані знизу, наприклад, шляхом прямого введення в мозок відповідних хімічних речовин у готовому виді.
