Невротичні розлади у хворих соматичного профілю

i>

На думку Б.Д.Карвасарского існують два підходи до побудови класифікації невротичних конфліктів. До першого відносяться спроби феноменології психотравмирующих обставин і оцінки їхньої значимості в неврозогенезе. Однак набагато більше значення, на думку багатьох сучасних дослідників, представляє класифікація по генезу, що беруть участь внутрішніх особистісних механізмів розвитку конфліктів. В історичному плані цікавий підхід В.Н.Мясищева, що розглядав три основних типи невротичних конфліктів: істеричний, обсесивно-психостенічний і неврастенічний [42].

Подібний підхід визначав значимість не стільки психічної травми в ізольованому вигляді, скільки базових психологічних параметрів особистості. Перший з відзначених типів конфліктів (істеричний) визначається надмірно завищеними претензіями особистості, що завжди сполучаться з недооцінкою або повним ігноруванням об'єктивних реальних умов або вимог оточуючих. Варто підкреслити, що його відрізняє перевищення вимогливості до оточуючих над вимогливістю до себе і відсутність критичного відношення до своєї поведінки. У генезі цього типу конфлікту істотного значення набуває історія розвитку особистості і процес формування системи її життєвих відносин. Другий (обсесивно-психостенічний) тип невротичного конфлікту обумовлений суперечливими власними внутрішніми тенденціями і потребами, боротьбою між бажанням і боргом, між моральними принципами й особистими прихильностями. При цьому, якщо навіть одна з них і стає домінуючою, але продовжує зустрічати опір іншої, створюються сприятливі можливості для різкого посилення психічної напруги і виникнення неврозу нав'язливих станів. Конфлікт третього типу (неврастенічний) являє собою протиріччя між можливостями особистості, з одного боку, її прагненнями і завищеними вимогами до себе - з іншого. Особливості конфлікту цього типу найчастіше формуються в умовах, коли постійно стимулюється нездорове прагнення до особистого успіху без реального обліку сил і можливостей індивіда.

Як видно з представленої точки зору, В.Н.Мясищев у неврозологічному ракурсі був націлений на пошук моральних і соціально-психологічних характеристик людини, що формуються при зустрічі з психотравмуючою ситуацією особливий, типовий стиль невротичної поведінки. Навчання про три типи невротичного конфлікту з'явилося продовженням і розвитком теорії системи відносин особистості, у якій основний упор робився на вивчення механізмів "продукування психічних травм", несвідомого приписування тим або іншим життєвим подіям психічного звучання з наступним комплексом внутріособистісного конфлікту. При цьому виділялася роль характерологічних особливостей.

При аналізі робіт психологів і психіатрів, націлених на виявлення специфічних преморбідних психологічних особливостей хворих неврозами, відзначається теоретична й експериментальна розробка декількох феноменів і процесів: темпераменту, характеру, особистості, а також окремих психічних функцій. На патогенетичну значимість особливостей вищої нервової діяльності вказував ще І.П.Павлов. Основними причинами неврозів, за І.П.Павловим, є крайні варіанти норми, насамперед слабкий тип, однак не виключено їх виникнення й у представників сильного типу при значній виразності патогенного впливу. Неврастенія виникає в людей зі слабким або сильним неврівноваженим (невтримним) і підвищено-гальмовим типом, середнім у відношенні сигнальних систем; істерія - у представників слабкого художнього типу з перевагою підкіркової діяльності над корковою; психастенія (яку І.П.Павлов відносив до неврозів) - у людей розумового типу з хворобливою перевагою кортикальної діяльності над субкортикальною.

У сучасній психологічній і психіатричній літературі, поряд з темпераментом, велике значення в етіопатогенезі неврозів надається й іншим психологічним параметрам людини. Істотними для неврозогенезу є особливості, зокрема, акцентуації характеру. Широку популярність придбало положення V.Magnan про обернено пропорційну залежність між ранимістю нервової системи і масивністю психічної травми, необхідної для розвитку неврозу: чим більш ранима (чуттєва), чим більше схильна ("невропатизована, психопатизована") нервова система, тим менша інтенсивність психічної травми необхідна для її ураження. Б.Д.Карвасарський, розглядаючи взаємини особливостей характеру (у нормі і при патологічних формах) і неврозів, вважав, що, якщо в минулому досить розповсюдженою була точка зору, що причинами неврозів, як правило, є психопати, а основні форми неврозів являють собою декомпенсації відповідних їм типів психопатій (істерія - істероїдна психопатія, неврастенія - астенічна психопатія, невроз нав'язливих станів - психопатія психастенічного кола), то зараз у вітчизняній психіатрії міцно затвердилося уявлення, що неврози можуть виникати в осіб, і не страждаючих психопатіями, а також без особливо виражених психопатичних рис характеру. Якщо йти по шляху зближення психогенних декомпенсацій психопатій з неврозами у вузькому змісті слова, то, природно, у випадках психопатій невроз виступає як рецидивуюче захворювання, тому що психогенні зриви можуть виникати в звичайних життєвих умовах, стаючи як би кращим типом реагування. У людини ж без психопатичних особливостей невроз може бути і єдиним епізодом у житті, що виникає, однак, під впливом дійсно патогенної психотравмуючої ситуації [50].

З представленою точкою зору згодні далеко не всі дослідники. Зокрема Ю.А.Александровський вважає, що існуючий в даний час поділ неврозів і психопатій на підставі характерних для перших з них "психогенності" і "функціональності", а для других - "біологічності" і "органічності" носить суто відносний характер. Такий поділ має значення для опису клінічних форм і варіантів граничних станів, визначення їх прогнозу, але не є принциповим для розуміння розходжень у їх патофізиологічних механізмах. Ці механізми є скоріше загальними, а не різними і при неврозах, і при психопатіях. Клінічні картини, характерні для "неврозів", можуть бути позначені як "невротичні синдроми" безвідносно до основного етіопатогенезу захворювання в цілому. Щоб вони реалізувалися, потрібне сполучення врожденно-конституційних, соматогенно-органічних і індивідуально-ситуаційних факторів у їх різній комбінації.

Якщо в питанні про значимості патологічного характерологічного "ґрунту" на неврозогенез існують різні точки зору, то роль акцентуацій характеру виділяється практично усіма вченими. Наявність акцентуацій характеру в умовах психотравматизації може стати сприятливим ґрунтом для виникнення неврозів і невротичних розвитку. До того ж, окремим типам акцентуації характеру властиві визначені форми невротичних розладів. Астеноневротичний і лабільний типи акцентуацій призводять у відповідних умовах до виникнення неврастенії; сенситивний, психастенічний і рідше астеноневротичний служать сприятливим ґрунтом для розвитку обсесивно-фобічного неврозу. Істеричний невроз виникає на фоніі істероїдної або рідше при деяких змішаних з істероїдним типом - лабільно-істеродним, істероїдно-епілептоїдним, рідше шизоїдно-істероїдним. Підкреслюючи значення виділення поняття "акцентуація характеру" для клініки неврозів А.Е.Личко відзначає, що від типу акцентуації залежать не тільки особливості клінічної картини неврозу, але і виборча чутливість до певного роду психогенних факторів, оскільки очевидно, що невротична декомпенсація може бути полегшена психотравматизацією, що пред'являє надмірні вимоги до "місця найменшого опору" даного типу акцентуації.

Психосоматична медицина розрізняє три групи психосоматичних розладів:

- конверсійні симптоми

- функціональні синдроми (органні неврози)

- психосоматичні захворювання (психосоматози).

При конверсійних симптомах невротичний конфлікт одержує вторинну соматичну відповідь і переробку (Б.Любан-Плоцца, В.Пельдингер, Ф.Крегер). Симптом має символічний характер, а демонстрація симптомів може пояснюватися як спроба вирішення конфлікту. Віднесення конверсійних симптомів до психосоматичних можна вважати обґрунтованим у тих випадках, коли вони не супроводжуються іншими дисоціативними (конверсійними) розладами, зокрема психопатологічними (амнезією, трансом тощо). У протилежному випадку їх варто розглядати як невротичні [8].

Функціональні синдроми є найбільш типовими і добре відомими лікарям загальної практики. Вони являють собою набір симптомів, що вражають різні органи і системи: серцево-судинну, шлунково-кишкову, дихальну, сечостатеву і рухову.

З розладів серцево-судинної системи типовими є так звані "неврози серця", гіперкінетичний серцевий синдром, пароксизмалъні суправентрикулярні тахікардії і синдром вегетативно-судинної (нейроциркуляторної) дистонії. У поняття "неврозу серця", або функціональних порушень серцевого ритму включають порушення серцевої діяльності, що виявляються тахікардією, відчуттям прискореного серцебиття, серцевими спазмами і короткими аритміями (Б.Любан-Плоцца, В.Пельдингер, Ф.Крегер) [8]. Пацієнти вказують на відчуття здавлювання в області серця, що супроводжується задишкою, різноманітними парестезіями, страхом ядухи і розвитку інфаркту міокарда. Найбільш розповсюдженим є синдром вегетативно-судинної дистонії. З урахуванням поділу вегетативної нервової системи на симпатичний і парасимпатичний відділи і перевага в клінічній картині проявів одного з них, синдром вегето-судинної дистонії виявляється в двох формах: симпатикотонічній і вагоінсулярній. При симпатикотонічній формі переважають блідість і сухість шкіри, холодні кінцівки, блиск очей і легкий екзофтальмізм, нестійкість температури, схильність до тахікардії, тахипное, тенденція до підвищення артеріального тиску, м'язове тремтіння, парестезії, мерзлякуватість, неприємні відчуття в області серця. Для ваготонії характерні холодна, волога, бліда шкіра, -гіпергідроз і гіперсалівація, яскравий червоний дермографізм, брадикардія, тенденція до артеріальної гіпотонії, дихальна аритмія, схильність до непритомностей і збільшення в масі. У рамках функціональних розладів синдром везітативно-судинної дистонії може виявлятися як пароксизмально, так і перманентно.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20