Чинники, що впливають на ситуацію етичного вибору школярів середньої ланки
p align="left">Ступінь саморозуміння характеризується адекватністю та глибиною проникнення суб'єкта в свою соціально-моральну сутність, цілісністю й повнотою охоплення її багатьох проявів, стабільністю та упорядкованістю знань про власне Я, здібністю ефективно використовувати їх у саморегуляції, прогнозуванні та вдосконаленні своєї моральної діяльності відповідно до вимог даного суспільства, класу. Там, де родова сутність людини викривлена її одномірним існуванням та в ілюзійному вигляді відображається суспільною думкою, розчарована самосвідомість не в змозі осягнути ні моральної значущості окремих вчинків, ні суті життя взагалі. Відмовившись від намагань зрозуміти себе та оточуючих, багато людей обмежуються бездумним спогляданням гри своїх та чужих пристрастей або цілком поглинуті метушнею життєвих розрахунків.Моральне самопізнання стає розумним у міру того, як все глибше проникає в сутність не лише окремих вчинків і якостей особистості, а й усієї її моральної діяльності та морального обличчя в їх системній єдності та суперечливому розвитку, осягаючи загальне в одиничному, необхідне у випадковому, належне в сущому. Моральна проникливість розуму проявляється не стільки в здатності відчувати найтонші нюанси в мотивах та вчинках, скільки в поясненні всієї поведінки складним комплексом соціальних та психологічних, об'єктивних та суб'єктивних, суттєвих та несуттєвих причин у контексті різнорідних суспільних відносин. Дійсно розумне ставлення до себе, на відміну від розважливості як морально-прагматичної якості, спрямованої в основному на забезпечення власного блага та щастя, зумовлює насамперед піклування про блага та щастя інших людей. Лише людина, адекватно пізнавши глибокий взаємозв'язок соціального та особистого, здатна повною мірою стати морально вільною та нести відповідальність за власні помисли та діяння, спосіб життя та долю. Вона розуміє свої достоїнства та вади, вживаючи заходи для утвердження перших та викорінення других. Самокритично обдумуючи своє минуле та теперішнє, вона прагне правильно прогнозувати та творчо вдосконалювати моральну діяльність [17].
Одна із основних функцій моральної самосвідомості є оціночно-емоційие ставлення людини до себе як особлива форма моральних відносин, суб'єктом і об'єктом яких виступає вона сама.
Подібно до того, як свідомість у цілому є не тільки відбиттям, а й моїм ставленням до мого середовища, самосвідомість - не пасивне самоспоглядання, а моє активне ставлення до власного Я, як об'єктивної і суб'єктивної реальності. "Ставлення "Я" до свого іншого "Я" є ціннісне ставлення, акт ціннісної саморегуляції", що "включає передпідготовку і санкціонування нашого волевиявлення і потім наступної оцінки цього волевиявлення, тобто в остаточному підсумку оцінку оцінки".
На самовибір моральної орієнтації впливають соціальний статус особистості у визначеному макро- і мікросередовищі, її реальне і уявне положення в системі моральних відносин, життєвий досвід і ролі, які виконуються в процесі моральної діяльності, її духовна культура, вся сукупність виховних впливів, включаючи й самовиховання.
Система диспозиційних моральних орієнтацій особистості виступає як ієрархія фіксованих (більш-менш усвідомлених) загальних ціннісних установок щодо ступеня співвідношення своїх і чужих вчинків з етичними принципами суспільства (класу) ставши її нормативними переконаннями. Формально усвідомлене надіндивідуальне значення моральної норми залишається для особистості розумовим знанням, доки не придбає глибоко інтимного змісту в якості еталона і мотиву моральної діяльності, перетворившись на "внутрішню етичну інстанцію".
Розрив між етичними знаннями та їх емоційно-особистісною оцінкою породжує "суттєвий бар'єр" на шляху формування моральних переконань. Навпаки, зрілість переконань як суб'єктивної підстави моральної позиції характеризується тим, наскільки воно є усвідомленим активним спонуканням до визначених вчинків та їх самооцінки.
Моральні переконання як компоненти самосвідомості - не що інше, як глибоко осмислені, емоційно-вистраждані, апробовані життєвим досвідом моральні цінності, в істинності та загальзначущості яких особистість твердо впевнена, а тому керується ними як імперативними спонуканнями у вчинках, оцінках і самооцінках, виходячи із соціальних потреб і інтересів. Сформувавшись на вищому ярусі свідомості, переконання може потім "опускатися" до віри, не допускаючи сумнівів його правильності, що перетворює моральні цінності на щось святе. Особистість по-різному усвідомлює свої моральні переконання залежно від рівня їхньої зрілості та актуальності у даній ситуації.
Щоденні позитивні вчинки, звичні для оточуючих і самого суб'єкта, як правило, не зумовлюють аргументованої самооцінки. Така необхідність найчастіше усвідомлюється в умовах відповідального морального вибору, при істотній зміні його статусу, домагань, характеру взаємин з іншими, при підвищенні вимог до нього і власних претензій до себе, розбіжності суспільних оцінок і особистого ідеалу з колишньою думкою про себе. Конфлікти між добром і злом, моральним ідеалом і реальністю, належним та суттєвим, духовним і практичним у моральній діяльності особистості стають джерелами переоцінки цінностей і їхніх критеріїв самосвідомості.
Самооцінка - одна з основних форм проявлення індивідуальної моральної самосвідомості. У орієнтації на Я як суб'єкта моральної активності проявляється деякий "егоїзм"на відміну від "альтероцентричної" установки щодо оцінки інших.
І хоча в даному випадку абсолютизується один із суб'єктивних критеріїв поведінки, поза сумнівом, що самооцінка дійсно є фундаментальним структурно-функціональним компонентом моральної самосвідомості.
Зберігаючи відносну самостійність, самооцінка виступає в тісній єдності із самопізнанням моральної діяльності. Щоб оцінити себе по достоїнству, треба мати про себе достовірну і досить повну інформацію. Водночас самооцінка - не тільки фіксований підсумок морального самопізнання, а й неодмінна умова, і адекватна форма його перебігу. Без самооцінки збагнення моральної специфіки своїх характеру і діяльності неможливо. Якщо "вільний самоопис" може бути чисто актуальним, що констатує, то моральне самопізнання неминуче стає оцінюючим, а моральна самооцінка має значення як ціннісне знання про себе. Зміст моральної самооцінки визначається, з одного боку, об'єктом, на який вона спрямована, а з іншого - ціннісними критеріями, якими керується суб'єкт при визначенні своєї моральної значущості.
Предметом морального самоставлення особистості за певних умов стають її життя і здоров'я, праця і побут, навчання і дозвілля, внутрішні переживання і зовнішні манери - все, що актуально для неї й інших з погляду добра, обов'язку, гідності.
Розрізняючись за рівнем узагальнення, повноти, глибини, стабільності, моральна самооцінка буває вузькою і широкою, порційною і цілісною, ситуаційною і стійкою, виступаючи і як інтуїтивне визначення цінності вчинку, і як логічне обґрунтування лінії поведінки. Але в будь-якій формі вона виходить з переконань людини, відбиваючи інтереси різних соціальних груп і визначаючи її характер. "Ось чому в самооцінці особливо важлива опора на науковий світогляд, який дозволяє знаходити правильні крапки відліку у визначенні моральної значущості заподіяних вчинків". При цьому універсальні, абстрактні вимоги суспільства до поведінки кожного перетворюються на суб'єктивні критерії самооцінки, коли стають індивідуально-конкретними вимогами до себе не меншою мірою, ніж до інших [14].
Моральна самооцінка може бути в різному ступені адекватної або неадекватно моральної цінності вчинків і якостей особистості, що зумовлені рядом соціальних, гносеологічних і психологічних причин. Дійсність її в соціально-історичному плані визначається відповідністю ціннісних критеріїв, якими керується суб'єкт, корінними інтересами найбільш прогресивного класу, що збігається з потребами розвитку людства. Міра адекватності в оцінці самої себе залежить і від того, яке дійсне положення даної особистості в суспільстві, як склались її конкретні взаємовідносини з оточуючими і наскільки правильно вони оцінюють її моральну гідність. Нерівномірність морального і розумового розвитку особистості, багатогранність її моральних поглядів, складність її соціальної життєдіяльності визначають динамізм, різноплановість і суперечливість моральних самооцінок, труднощі, а часом і неможливість однозначної цілісної авто характеристики.
Помилкова моральна самооцінка пов'язана як з неадекватною оцінкою особистості навколишніми, так і з абсолютизацією або ігноруванням нею суспільної думки. Така самооцінка стає наслідком, фальсифікованого ставлення відношення до інших. "Кожна людина вимірює інших собою. Що нижче її або дорівнює їй, та вона розуміє, по-можливості тому вона вірить; що вище її здібностей або розвитку, того вона не розуміє, тому й не вірить". Людина схильна переоцінювати себе, коли приймає на віру занадто втішну думку про себе або захищається від негативних оцінок, вважаючи їх несправедливими, коли судить про інших зо завищеними критеріями, а про себе - за заниженими. Водночас з тим суб'єкт звичайно недооцінює себе, якщо навколишні оцінюють його низько.
Найбільш раціоналізованою і водночас гострою формою моральної самооцінки є самокритика. Ставлення до критики і здатність до самокритики - найважливіші показники рівня моральної та інтелектуальної зрілості особистості. Чим сильніша людина духовно, - писав Бєлінський, - тим сміливіше він дивиться на свої слабкі сторони і недоліки. Атмосфера взаємного відчуження, аморалізму і лицемірства у сучасному буржуазному суспільстві перешкоджає значному поширенню здорової самокритики серед його членів. В одних це проявляється в байдужості або цинічно-апологетичному ставленні до своїх і чужих вад; в других - у панічному страхові самовикриття і втрати престижу перед недоброзичливою громадською думкою, у прагненні до показної благопристойності; у третіх самокритика залишається безпринципною, пасивною або здобуває деструктивний характер, вироджуючись у релігійно-фанатичне самошельмування.
