Марія Заньковецька
Вдивляється в обличчя свого спокусника і відскакує з криком:
— Жаба, жаба... Скинь її з мене!.. Впилася в тіло, кров п'є...
Стривай, я її вб'ю!
У цю моторошну хвилину входить Андрій. Він жахнувся... Обман
розкривається. Та пізно: серце по витримує, і Олена падає на землю
мертвою...
Ну хіба можна після цього неймовірного напруження слухати монологи
Андрія, який мучиться над трупом своєї страдниці Олени, ударом ножа кінчає
з винуватцем усіх його нещасть і знов припадає до трупа коханої:
— Горличко моя, серце моє... На кого я; ти мене покидаєш на цім
холоднім зрадливім світі...
Цікава думка К. С. Станіславського про цю п’єсу і про виконавців. Він
бачив п'єсу під час московських гастролей, а поділився враженнями в дні
перебування МХАТ у Києві в 1912 році.
«У п'єсі нагромаджено надто багато страждань і введено багато зайвих
розмов і персонажів. Але задумано сильно. «Апаш-Наук» (так Станіславський
називав Бичка) страшний, та в побутовому відношенні цілком правдивий і
можливий. Коли б Кропивницький був лише режисером, а по актором і автором
крім того він зробив би з п’єсою то, що потрібно, і п'єса від цього значно
виграла б. Щодо Заньковецької, то па її маленькі плечі завалено страшний
тягар... Полегшити наполовину. Стало б багато краще. Але те, що зроблено,
говорить про величезний талант. А голосне — все своє, під початку її до
кінця. Сцени оп'яніння і божевілля — потрясаючої сили. Талант винятковий,
свій, національний... Я б сказав — істинно народний».
«На таких ролях, при тій нервовості, з якою грає артистка, можна
загинути»,— такими словами закінчував Суворій свою волику, палку рецензію
про Заньковецьку в пін п'єсі. І далі, звичайно, своє незмінне:
«Яка це Пула б чудова Офелія...»
А ми кажемо: «Яка справді чудова була вона саме в цій важкій і
хвилюючій ролі». І бажали їй дальших чудес па рідній сцені.
Тут нам необхідно повернутися до того історичного концерту,
на якому Марія Костянтинівна так дивовижно драматизувала «Тополю» свого
любимого поета.
За товариською вечерею, якою закінчився шевченківській вечір, темою
розмови була ця яскрава творча композиція. Говорили про красу й життєвість
образів, заповіданих безсмертним генієм. Говорили і про те, що від нього
«нещасне кохання» проходить червоною ниткою по всій українській
драматургії. Але дехто висловлював думку про необхідність перейти до нових
драматургічних мотивів, що дало б змогу внести пожвавлення в творчу
діяльність навіть таких видатних талантів, як «наша глибоко шановна Марія
Костянтинівна».
Серед присутніх була й. Леся Українка, яка теж брала участі, у цьому
концерті. Попа слухала зосереджено все, що говорилось, а далі мимоволі
вступила в розмову, її розумні очі були спокійні. Але почувалося, що в
мозку вже назріли якісь серйозні, як завжди глибокі, думки, що рвалися па
волю...
Я не можу передати дослівно всього, що вона сказала в цей вечір. Це не
була промова, яку виголошують оратори. Швидше це була розмова, але висновки
з неї зосталися в пам'яті.
— «Нещасне кохання»... А вкажіть мені іншу тему., яка зрівнялася б з
нею у всесвітній літературі? Воно не нами видумане, а народилося від
нещасної долі наших. жінок і дівчат. Народилося з життя, значить, не нам
його виводити зі сцени. А те, що пас позбавили права виходити з рамок
«селянського життя»,— це наше горе, та в цьому горі г. й радість: жоден у
світі театр не приділяв стільки уваги простому народові, як паш театр... І
в цьому заслуга театру, і таких його діячів, як паша любима Марія
Костянтинівна. А хто хоче дивитися «щасливе кохання» — йдіть в оперетку.
Там усі лиха кінчаються капканом. Нам з вами не по дорозі...
Вона ласкаво усміхнулась, і їй усміхнулись,
— За «нещасне кохання». І за того, хто перший звернув увагу нашого
людства на дівочі сльози! За нашого великого батька Тараса Григоровича
Шевченка!.. 1 за того, хто своїм талантом показав у безсмертних творах
трагедію жіночої та дівочої долі!
«Новаторам» довелося приєднатись до загального тосту.
Цього вечора ми відчули в простих словах, сказаних з привабливою
щирістю, якусь глибоку правду, що стояла так близько біля нас, та ми ніби
не помічали її.
Важку жіночу долю в живих, незабутніх образах показала Марія
Заньковецька. Створені істинним генієм, вони стоять перед нами, наче
вирізьблені з мармуру або виписані геніальним майстром пензля,— безсмертні
пам'ятники нашого театрального мистецтва.
Тепер нам треба розповісти про завітну і, па жаль, не здійснену творчу
мрію, яку Марія Костянтинівна берегла протягом багатьох років. Ми маємо па
увазі образ Катерини з драми Островського «Гроза».
Як і коли народилась ця мрія?
Вже в перші роки творчої діяльності Заньковецька виступила в п'єсі
Тобілевича «Наймичка» у великі її драматичній ролі Харитини. Можна було
дивуватися, яким ' чином молода, починаюча артистка могла не тільки
оволодіти, такою складною роллю в цілому, але й розробити її в таких
деталях, які доступні лише великому й досвідченому майстрові сцени. Вона не
тільки розробила свою роль у відповідності до розвитку сюжету, але
збагатила кожен акт такими «хвилинами», які, немов маяки, освітлю-г їй
трагічний шлях Харитини.
Вже в першому акті —у фразі: «За що так мучусь? Всім чужа... .Краще не
жити» — вона розкриває куточок безвихідної скорботи цієї безпомічної,
безрідної дівчини, майже дитини, яка опинилася в цупких безжалісних руках
шинкаря. Звідси, з цієї безвиході, спалахує іскорка надії, яка світиться в
звертанні до матері, померлої в .злиднях і ганьбі:
— Не вмру в корчмі, як ти вмерла. Порадуйся, мамо, за мене...
І з якою дитячою довірливістю вона цілує руку свого «рятівника», повна
віри в його добрі наміри.
В другому акті дитя починає прозрівати. Серце віщує щось недобре. І
багате вбрання «ключниці» у нового хазяїна-благодійника вже лякає її якоюсь
новою бідою. В наростаючій тривозі з наболілого серця виривається пер її І
цй стогін:
— Де ти, де... Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле,
вернись і заспокой мою душу...
Харитина на розпутті... І як .трагічно була передана ця самітність
дівчини серед чужих, ворожих і підступних людей.
Не знайшла підтримки вона і в Панаса, який не зрозумів ні її любові,
ні її страждань. Але знайшлася сила й воля кинути слова гніву і правди в
лице підлого спокусника... У голосі — ридання, в очах — ненависть.
— Нічого не треба, все кину під ноги... Ви дали мені одежу гарну,
обморочили, обдурили мене, життя моє отруїли... Спасибі за ласку. Нічого
тепер мені не треба...
Слова вилітають, як із палаючого вулкана, і вся вона— бунтівлива.
Шпурнула пишне вбрання сорому й ганьби— і ніби легше стало...
Здавалося, рана по смертельна, і очі зосереджені на слабких зорях
надії.
— Прощай, багата оселя. Бодай же й ти вся вогнем пойнялась, як ти
запалила мій спокій вогнем пекельної муки...
Кожне слово — огонь, пожар, у якому клекотіли і гнів і образа. Та
недовго. Невистачило сили на боротьбу... Самітність, ганьба, страшне
«нікуди йти»,— і зостався останній шлях: у могилу. Урвати життя, яке так
поглумилося над сиротою...
Тут кожне Слово обпалює, як розпечене залізо. І в думках про Панаса,
і в прощальному слові до матері:
— Мамо, мамо, чи чуєш ти, як стогне моя душа... Нащо ж ти мене
породила, чом ти мене маленькою не втопила?.. Прилинь же до мене з того
світу, візьми до себе замучене дитя своє. Не маю більше сили... Не маю...
І останнє слово, останній крик смертельно пораненого серця, стогін
безнадійності:
— Прощай, Панасе...
Ми навели уривок цих передсмертних стогнань, бо в них було вкладено
все те, що чулося колись із серця народного і що надавало їм якоїсь
стихійної хвилюючої пристрасті, печалі, і скорботи.
Кому судилося чути цю скорботну симфонію знеславленого, закривавленого
серця, тон ніколи не забуде її.
Щодо сценічної ситуації, тут, звичайно, почувається вплив «Грози» —
остання дія, коли Катерина робить свою смертну путь до волзького виру. Але
працюючи над роллю Харитини, Заньковецька ще не бачила «Грози» і розробила
то заключну сцену зовсім самобутньо, без сторонні х впливів.
Незабаром одначе, буваючи в Петербурзі і Москві, Марія Костянтинівна
бачила «Грозу» декілька разів з такими видатними виконавцями ролі Катерини,
як Стрепетова і Федотова. Роль Катерини дуже зацікавила Марію
Костянтинівну, особливо у виконанні Стрепетової. По характеру свого
геніального й самобутнього обдаровання вона ближче, ніж інші, підходила
саме до того образу, який уже виникав у творчих думках Марії Костянтинівни.
Одного лише бракувало у хвилюючому образі Катерини — Стрепетової: тієї
буйної краси, якою дихав цей образ у Островського... щоб «бунт» Катерини
нагадував стихійний бунт красуні Волги, яка ламає холодні льоди в грізному
весняному пориві.
Треба, щоб Катерина викликала не почуття жалю, як у Стрепетової, а
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
