Марія Заньковецька
«Минув і рік, і другий...»! знов, ніби завіса розкрилася і на сцені
заговорили живі люди, створені єдиною могутньою сплою слова художниці -
чарівниці.
Ми стежимо за знедоленою дівчиною, яка вже знесилилась, виплакала своє
горе. Ось вона серед степу одна-однісінька:
Пала, стала, заплакала І... і заспівала...
Ні, вона не співала, вона лише надавала словам особливого, наспівного
ритму... А мелодія народжувалась сама собою, як від квітучої лілеї
тягнеться аромат, від якого-стає «і боляче, і солодко»...
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!..
Пісня скорботи плете своє золоте павутиння, яке обсотує наші думи,
наші почуття, паші серця... Зачарування триває... .
А на естраді вона одна, чарівниця, ніби вона іі є та сама тополя,
скорботне оповідання про яку ми слухаємо.
І лише тоді прийшли до тями, коли після глибокої паузи у голосі
задзвеніли якісь нові акорди, пісня урвалася — і повільно, печально,
похоронним передзвоном прозвучали останні слова сказання про «Тополю»:
Отак тая чорноброва
Плакала, співала,
І на диво серед поля
Тополею стала.
Цей драматизованний «монолог», опромінений високим творчим натхненням,
мас право зайняти своє достойне .місце в скарбниці геніальних творінь Марії
Костянтинівни. Поряд з такими образами, як Наталка, Галя, Софія,
стоїть і одухотворена «Тополя» — творчий дар геніальному
«батькові» від його геніальної дочки.
Озираючись назад, на далекі роки, коли так хвилювали перші вистави,
почуваєш, що багато чого зав'яло, засохло, як квітка, забута в старій:
книзі життя. І тепер оживають лише найяскравіші, неповторні сцени, а
іноді навіть лише окремі моменти.
Недавно ми дивилися «Доки сонце зійде...» в постановці театру ім.
Франка-і гостро згадали крик Оксани — Заньковецької, коли парубки обрізали
в неї дівочу косу. Це був крик смертельно раненого, ніби гострий ніж
встромився в само серце... Так воно й сприймалося, адже справа йшла про
знеславлену дівочу честь, про ганьбу, рівнозначну смертному вирокові...
Чутливе, чисте в усіх своїх помислах дитя, яке мріяло про радості світлі й
любов, обернулося в «покритку». Так розуміла актриса цю образу і такими
барвами —сльозами і кров'ю — донесла її до чутливого глядача. Того ж
вечора, коли я дивився цей спектакль у нові/і постановці., з повним
переконанням відчув, оскільки права була Заньковецька, виступаючи після
цієї п’єси у веселому життєрадісному водевілі... Хоча б навіть у такому, як
етюд «По ревізії» Кропивницького. Життєрадісна мальовнича Пріська. яка
насмішить тебе гострим словом, порадує веселою пісенькою, іскристим сміхом;
ніби сонячним променем відгонить смуток, і глядач, паче після склянки
пінистого вина, виходить з театру бадьорим і життєрадісним. І Пріська
примушувала глядача забути Оксану. В нам'яті залишався тільки її
неповторний гострий крик.
Та коли тут був крик відчаю, смертельної образи, то в «Наймичці» крик
Харитини, коли за нею женеться Рухля -шинкарка,— зовсім інший. Це крик
самозахисту, щоб люди почули, та її сама шинкарка злякалась цього крику і
швидко сховалась до корчми. Заньковецька не любила повторювати себе навіть
у тому випадку, коли драматурги користувалися вже готовими прийомами.
Особливо в фіналах драм, які звичайно кінчалися смертю героїні: «Падає
мертва».
Покапати на сцені «смерть» зовсім не так просто.
І питання про то, «як умирати», е для актора дужо відповідальнім і
показовим, як і для всякого майстра образотворчих мистецтв.
Чудовий російським актор И. Орленєв мав нахил до натуралізму, який з
особливою яскравістю проявився у фінальній сцені Освальда з «Привидів»
Ібсена. Вій створював клінічну картину: в нього погасали очі,
перекошувалося обличчя, відвисала щелепа, з кутків рота котилася слина, і
паралізований язик даремно намагався вимовити яке-небудь слово... Це
виходило за межі мистецтва, хоча клінічно й було вірно.
Що стосується «умирання» Заньковецької, то його можна уявити,
порівнюючи з тим, як «умирали» знамениті артистки: Сара Бернар і Елеонора
Дузе.
Сара Берна і умирала в тому ж умовно - романтичному французькому
стилі, якого вона дотримувалася взагалі в своїй грі. В останній сцені з
«Дами з камеліями» вона промовляла фрази в наспівному стилі, властивому
акторам театру «Французької комедії». Вся в пишному мереживі, наче зіткана
з морської піни, на смертному «ложі»; то нагадує саркофаги, вода поступово
знижувала силу звука, скорочувала рухи рук, пальні яких непомітно для
глядача розправляли .складки сукні, і потім з останнім наспівним шепотом, з
останнім коротким зітханням оберталася в пишну мармурову статую, яку можна
бачити і Із старовинних храмах Парижа, і. на паризьких кладовищах.
Все це, звичайно, дужо театрально... її худіша, її характерні гострі
риси обличчя, застиглі хвилі мережива і саркофаг замість постелі — все
відповідало заздалегідь детально продуманому рисунку.
Елеонора Дузе була ближча до життя. Але й вона, після «смерті»
зоставалась «красивого» — в цьому була її мета. І руки — одна па грудях,
друга витягнута вподовж тулуба, і пишне волосся, що злегка здибилося набік,
і спокійно - застигле, красиве обличчя з легкою усмішкою па злегка
відкритих устах.
Це також було театрально - красиво, вірніше сказати - ЖИВОПИСНО.
Марія Костянтинівна не думала про саркофаги, по думала про то, щоб її
героїня і після смерті зоставалася «красивою». Вона «умирала» відповідно до
обстановки, де їй належало «умерти». Залишаючись у межах реалізму,
прийнятого у пас в мистецтві «передвижників», не впадаючи в грубий
натуралізм, вона й умирала на сцені у тій же художній правді, якою
керувалася в своєму мистецтві взагалі. Маленький клубочок, лицем до землі,
права рука відкинена кудись уперед... Пальці стиснуті. Ба обличчі відбиток
спокою.
Це те, що Рєпін хотів відобразити на полотні.
Коли у неї питали, звідки вона взяла це,— артистка відповідала:
— У себе в Заньках. Там умирали просто, тихо, наче йшли відпочивати
після важкого життя...
Такою «відпочиваючою» ми бачили її осіннього дня 1934 року, коли нам
сповістили про її смерть...
Хтось приніс гілку дикого винограду — багряне його листя злегка
прикривало біломармурове чоло... Вона паче заснула в царстві осінніх
квітів, які вона так любила... Ми дивилися і згадували: ось такою ж ми
бачили її і на сцені... Без готики, без ренесансу — в правді життя.
Згадувалася смерть Олени в п'єсі «Глитай». В репертуарі Заньковецької
ця важка роль з'явилася вже .в перші роки її роботи на сцені. А скільки
дивовижних сцен у наростаючому драматизмі від дії до дії! Якими тонкими
сітями обплутав її підлий лиходій Бичок! Не забудеться сцена розлуки з
Андрієм, який повинен був надовго залишити свою любиму дружину, щоб
вибитися з боргів... Зрадництво п'яниці-матері, підроблений «лист» від
чоловіка... Відчай... І страшна сцена - «бунту»...
«Геть сльози з очей, геть смуток...» Вона вирішила помотатися на
чоловікові за уявну зраду... Вона продає себе, свою честь, свою любов
мерзенному «павукові».
Сцена цього падіння неповторна. Склянка з вином дзвенить на зубах. За
нею — Друга, третя. Ось вона, п'яна, І в дорогих перснях, святкує
день своєї загибелі... Все як у маренні. І, зовсім збожеволіла,
змішуючи сльози із { сміхом, вона кричить до матері:
— Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати... Ха-ха-ха!
Страшне це «весілля». Т коли «павук» намагається її обняти, вона,
п'яна й збожеволіла, відкидається.
— Ох, гидко мені! Де пляшки ?—і знов зуби дзвенять по шпиці пляшки...
І, знесилена, валиться додолу.
Таких сцен ще по бачено було в театрі. Такого заціпеніння глядачів,
навіть після завіси, тож не запам'яталось... Могутній, пристрасний, грізний
талант! Які ще перспективи у нього попереду?—так думалося в ті далекі роки.
А попереду що страшніші сцени божевілля, хвилинного просвітління і
знову глибокого падіння в безодню. Чи не переступила вона грані помсти ? Чи
не одуматися ? Але ж звідки взяти сили, коли все втрачено: і сором, і
совість, і честь. В затемненому мозку все переплуталось. То раптом замість
мерзенного «павука» мигне образ Андрія... Ходять чутки, що хтось його
бачив, що він повертається додому... Що він зустріне у своїй сім'ї?
Олена згадала про дитину: її треба нагодувати... Поліно пригорнула до
грудей (пригадайте болгарську дівчину), заколисує, милує, намагається
годувати.
— Мамо, мамо! Дивіться, вже дитина зовсім посиніла! (Кидає поліно в
куток).
— Посиніла... (Звертається до «павука»). Купи мені синього па
спідницю... Синього - синього, такого, щоб аж очі у себе брало....
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
