Экологическое сознание как фактор развития украинского общества

світі, незалежно від того, визначається воно тенденцією до досягнення

досконалості[20], або можливістю самоінтерпретації в етичних термінах[70],

або лікуванням культури, використанням символів[42] і под., частіше за все

імпліцитис містить більш високу оцінку людини в порівнянні з іншими живими

істотами, визнання його особливої місії. Але таке визнання повинно потягти

за собою і визнання власної відповідальності за зроблене. У книзі «Принцип

відповідальності. Досвід етики для технологічної цивілізації» Іонас

обґрунтовує тезу про необхідність з огляду на підвищення технологічної

могутності людини і перед лицем загрози екологічної катастрофи розширити з

моральних міркувань концепцію відповідальності – перейти від закликів до

відповідальності «після того» до своєчасної турботи про відповідальність і

до попередження, до орієнтованої на майбутнє самовідповідальності[80].

Коментуючи цю тезу, Ленк підкреслює момент парадоксальності: з огляду на

свою могутність людина повинна нести відповідальність більшу, ніж об’єм

того, що він у стані оглядати[там же]. Однак етика приватних моральних

зобов’язань повинна бути розширена, перетворена в етику, яка орієнтована на

майбутнє, і розповсюджена також і на діючих колективно. Якщо ми визнаємо

принципову неможливість передбачення наслідків наших дій, то це повинно

спричинити переоцінку місця людини в світі. Перефразовуючи слова Ніцше[61]

про те, що важливо не те, що і чому стверджує автор, а те, до чого це

твердження прямує, ми б сказали, що важливо не те, чому ми бачимо людину,

її місце в світі саме таким, а те, до яких практичних результатів

призводить це бачення.

Результати антропогенної зміни довкілля такі, що примушують розглядати

людство як ракову пухлину на тілі Землі. Невміння побачити руйнівні

наслідки своїх дій, навіть коли вони стають очевидними, і збереження

попередньої стратегії життя спонукають говорити про ірраціональні

«канцерогенні нахили» людини, як результати помилок програмування[там же].

(В якості програм розглядаються вірування, мораль, уявлення про себе і свій

пріоритет і под., тобто мова йде про різні форми суспільної свідомості).

Дійсно, навіть усвідомлення глобальності сучасних екологічних проблем

поєднується у багатьох авторів з розвитком ідей управління і перетворення

довкілля[75, 89, 77, 54]. Як показують результати соціологічного

дослідження, науково-технічний прогрес розглядається в якості найбільш

реальної можливості вирішення екологічних проблем більшістю

респондентів[62]. Разом з тим, значна частина опитаних погодилась з тим, що

«екологічна ситуація, що склалася в світі, настільки складна, що важно

уявити, як людина знайде з неї вихід»[там же, 51]. Локальні екологічні

катастрофи, загальне погіршення якості життя, викликані невідповідністю

могутності сучасного промислового виробництва можливостям управління ним,

породжують прагнення простого природного життя, до гармонійних стосунків з

природою. Це проявляється і в посиленні екологічного руху, і в зростаючому

інтересі до традиційних суспільств, і в спробах реалізації екологічних

утопій (наприклад, створення Ауровіля)[див. 63, 47].

У цілому можна сказати, що сучасні екологічні уявлення є в значній мірі

суперечливими і неоднорідними. Практицизм і споживацьке ставлення до

навколишнього світу поєднується з переживанням потреби спілкування з

«недоторканою природою», віра в технологію як основне рішення проблем

сьогодення межує зі страхом перед можливістю техногенних екологічних криз

(наприклад, страх АЕС[19]). Домінуючою установкою при сприйманні стосунків

з природою залишається антропоцентризм, який проявляється в

найрізноманітніших формах: у ціннісних орієнтаціях – від прагнення

удосконалювати природу до визнання людини господарем на Землі, в

практичному відношенні – від невміння і небажання передбачати наслідки

своїх дій до свідомого винищення живої природи, в етичному аспекті – від

неусвідомленого ігнорування інтересами інших тварин до відкритого визнання

і теоретичного обґрунтування їх підпорядкованого стану. Разом з тим,

необхідність переосмислення своїх стосунків з природою виходить за межі

вузько професійної теоретичної області і набуває нормативний характер[див.

59, 65]. Головна увага при спробах реалізації цієї вимоги приділяється

таким проблемам, як формування системного бачення екологічної ситуації,

виховання екологічної відповідальності, формування ціннісного і естетичного

ставлення до природи[47, 58, 41, 71]. Головний наголос робиться на

практичні аспекти негативних наслідків антропогенної дії на природу, на те,

яких втрат може зазнати людство. Вважається, що бачення майбутньої втрати

може зупинити людину від здійснення екологічно неадекватних дій[72, 64].

Тим самим закріплюється і посилюється характер взаємостосунків з природою.

Тезис Швейцера про «благоговіння перед життям» у будь-яких її проявах,

спрямований на виховання безпосередності та не упередженості сприйняття

навколишнього світу, характерних для людини в архаїчний період, лишається

частіш за все порожньою декларацією.

Розділ III

Правове регулювання у галузі захисту довкілля

3.1.Міжнародні правові акти

Вперше на міжнародному рівні право людини на «сприятливі умови життя у

навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне і процвітаюче

життя», було закріплене в ст.1 Декларації Стокгольмської конференції ООН з

навколишнього середовища (1972 р.) Водночас ця стаття закріплює

відповідальність кожної людини за охорону і поліпшення навколишнього

середовища в ім’я теперішніх і майбутніх поколінь.

Декларацією передбачено чимало заходів щодо охорони довкілля і

раціонального природокористування, які рекомендуються державним і

міжнародним організаціям, і по суті є гарантіями права на сприятливе

навколишнє середовище.

На захист права громадян на сприятливе природне середовище тією чи

іншою мірою зорієнтовані численні міжнародні правові акти, хоча це право в

них прямо не передбачено. Це Конвенція про заборону військового та іншого

ворожого впливу на довкілля (1976 р.), Заключний акт Наради з питань

безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.), Конвенція про транскордонне

забруднення повітря на великі відстані (1979 р.), резолюція Генеральної

Асамблеї ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи

Землі для теперішнього і наступних поколінь» (1981 р.), Конвенція з

морського права (1982 р.), Конвенція про оцінку впливу на довкілля у

транскордонному аспекті (1991 р.) та інші міжнародні правові документи.

Концепція права на життя у сприятливих умовах довкілля посідає

центральне місце у доповіді Міжнародної комісії з довкілля і розвитку «Наше

спільне майбутнє», затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН у 1987 році. Ця

доповідь сприяла підготовці Конференції ООН з довкілля і розвитку в Ріо-де-

Жанейро. У ст.1 Декларації Ріо як основний принцип закріплене право кожної

людини жити в гармонії з природою.

З огляду на те, що Україна була прийнята до Ради Європи, українське

екологічне законодавство слід привести у відповідність з європейським

законодавством у галузі охорони довкілля.

3.2.Конституція та закони України

Найважливішим законом держави є Конституція, де закріплюються базові

принципи всіх сфер суспільного життя. Це стосується і охорони довкілля.

Конституція України, прийнята парламентом 28 червня 1996 року,

встановила ряд демократичних і концептуально важливих положень щодо охорони

навколишнього природного середовища.

У ст.3 Конституції [1] «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,

недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною

цінністю».Життя і здоров’я людини значно залежить від стану довкілля. А

поняття безпеки охоплює поряд з іншими аспектами, – екологічну безпеку.

Тому охорона довкілля і забезпечення екологічної безпеки пов’язані із

найвищими соціальними цінностями.

Вперше на конституційному рівні проголошено (і виділено в окрему 16

статтю), [1] що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної

рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської

катастрофи, збереження ґенофонду Українського народу є обов’язком держави.

Звідси випливає, що ці напрямки діяльності держави стають пріоритетними,

виділяються в окрему функцію Української держави.

Згідно із статтею 13 Конституції України [1] всі природні ресурси в

межах території України, її континентального шельфу і виключної морської

(економічної) зони є об’єктами права власності українського народу. Від

імені народу повноваження власника здійснюються органами державної влади і

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13