Экологическое сознание как фактор развития украинского общества

що не давало стимулів до перетворення і призводило до домінування в системі

цінностей релігійних мотивів, до абсолютизації естетичного освоєння

дійсності, яке є гальмом у технічному освоєнні. (У дійсності аграрні

цивілізації Близького Сходу прийшли до занепаду та краху в результаті

антропогенної екологічної кризи, а високорозвинений поділ землі Китаю

спричинив зміну ландшафту та виснаження ґрунту; також слід згадати про

перенаселення Китаю та Індії й невирішені у зв’язку з цим проблеми[24]).

Динамічність соціально-економічної структури Греції, розвиток ремесел,

торгівлі, мореплавства, на думку автора, спричинили зміну в ціннісних

орієнтаціях, а саме – відчуження природи від богів і формуванню

утилітарного ставлення до природи. Норми поведінки шукались не в божих або

природних установленнях, а в світі людей. Характерний для Риму праґматизм

веде до розвитку техніки і екстенсивного господарювання. Панування церкви в

середньовічній Європі було фактором, який стримував технічне освоєння

природи, а пожвавлення соціально-економічного життя при капіталістичному

виробництві Мамедов пов’язує із зростанням утилітарного ставлення до

природи. Ціннісні орієнтації самого автора викладені в його словах:

«Безперечно, розробка наукової основи засобів екологічного виробництва

відкриє безмежні можливості для технічного освоєння дійсності»[54, 81]. У

перспективі - практичне освоєння інших планет, їх пристосування до потреб

людини, керування (!) фізико-хімічними параметрами природного

середовища[там же]. Тим самим автор дає приклад технологічного оптимізму та

очевидного антропоцентризму.

Цікавий підхід до аналізу екологічних уявлень пов’язаний зі спробою

окреслити для кожної історичної епохи специфічні архетипи людського

сприйняття природи[47]. Вказується, що для первісного суспільства

характерна нерозрізненість соціальних та природних основ способу життя, як

той, що зумовлює переживання поєднання людини і природи. В античності

природа сприймається як об’єкт трудової діяльності людини, в Середні віки –

як символ божества. Для епохи Відродження характерне переважання образу

природи-стихії, яка підлягає культурному устрою. Саме в цей період, на

думку автора, формується установка на панування людини над природою. Новий

час знаменує всемогутність людського розуму, відповідно, природа тут –

невичерпне джерело багатства. Неможна не помітити, що викладена теорія

звернена насамперед до європейської культури, описуючи якийсь уніфікований

шлях розвитку екологічних уявлень у філогенезі, у той час як динаміка

екологічних уявлень тісно пов’язана з історією етносів[45, 33, 90]. Разом з

тим, спроба аналізу домінуючих у суспільстві уявлень, які зумовлюють

сприйняття навколишнього світу з природою, є безперечно продуктивною.

Сучасне ставлення до природи формувалося при характерному для Нового

часу наслідуванні ідеям свободи і прогресу[39]. В якості умов для

виникнення сучасної категорії волі С.Г.Кара-Мурза називає панування

атомістичних уявлень в картині світу, впевненість у поверненнях

фундаментальних процесів та ідею безмежності. Інакше кажучи, повинна бути

перевага механістичної картини світу, зумовлене розвитком приватного

капіталу. «Воля стає домінуючою ідеєю лише в тому випадку, коли не

відчувається близькості межі, непереборних обмежень. Ідея свободи

припускала можливість безперервної експансії»[там же, 22]. Для відчуття

свободи і безмежності прогресу вимагалось, щоб у картині світу людина могла

бути виведена за межі природи, протистояти їй. Культурну основу для цього

Кара-Мурза бачить у науці Нового часу: панування механіцизму, атомізму,

пізніше - введення розуміння «стріла часу» у зв’язку з відкриттям циклу

Карно[69]. Розвиток науки в ХХ столітті призводить до формування нової

картини світу, у переваганні в ній категорій незворотності й

самоорганізації, до розвитку теорії систем, що самоорганізовуються. Це та

основа, на якій можливе створення нової ідеології, нового розуміння ролі

людини в світі.

Піднесення уваги до проблеми взаємодії суспільства і природи в ХХ

столітті було викликано публікацією другої доповіді Римському клубу «Межі

росту», підготованого Медоузом, Месародічем, Пестелем на основі моделі

Форестера[67]. Розрахунки показали, що якщо темпи розвитку виробництва

збережуться, то на початку третього тисячоліття людство очікує колапс. В

якості способу запобігання катастрофи автори висунули провокаційну

концепцію «Нульового росту» за що зазнали критики і з права і зліва[див.

68, 67, 50]. Заклики обмежити промислове зростання, ріст чисельності

населення, ріст споживання, викликали хвилю обурення. Але саме радикалізм

авторів, їх послідовність примусили широкі маси населення замислитися про

майбутній розвиток людства. (Доказом цьому є той факт, що опублікована

двома роками раніше близька за змістом, але витримана в спокійних тонах

робота Янча[91], практично залишилась непоміченою[67]). Якщо раніше

проблема «Суспільство-природа» розглядалося в основному як проблема

забруднення довкілля і звертала увагу переважно вузького кола спеціалістів,

то зараз вона стала осмислюватися як глобальна проблема, від вирішення якої

вже сьогодні залежить наше майбутнє. І автори, які розглядають цю проблему,

приходять до розуміння того, що її вирішення лежить не стільки в області

технології, скільки в області психологічної, в галузі створення.

Аналізуючи вороже ставлення людини до природи, Е.Фром бачить основні

причини кризи людства в прагненні володіння, споживання,

самовідчуження[82]. Вихід з кризи Е.Фром пов’язує з формуванням нової

людини, з необхідністю переваги почуття буття над почуттям володіння, зі

здоровим споживанням. Також А.Печеї [68] пише про необхідність нових

людських якостей, про формування нового гуманізму, почуття глобальності,

нетерпимості до насильства. Багато авторів говорять про необхідність

усвідомлення людиною себе частиною природи, переживання зв’язку з природою

як цінності[21, 79, 89, 52, 87, 76]. У формуванні екологічного імперативу

вбачає спасіння людства Н.І.Моісеєв[57].

Висуваються ідеї формування нового типу створення (позначеного як

екологічне [31] або екоонтологічне [87]). Багато авторів обґрунтовують

необхідність екологізації навчання[77, 78, 58 та ін.].

У рамках християнської парадигми глобальної екологічної кризи

розглядається як сучасний Апокаліпсис, покликаний змінити світогляд людини.

Вихід з кризи пов’язується зі страхом неоднорідного, а останнього –

смертного – гріха самознищення[40].

Активно розвиваються вже відомі і з’являються нові міждисциплінарні

галузі наукового значення, які вивчають різні аспекти проблеми взаємодії і

взаємовпливу людського суспільства і довкілля (загальна екологія, філософія

техніки, психологія життєвого середовища, психологічна географія і

под.)[див. 35, 32, 83 та ін.]. Могутній вплив на цей процес виявила теорія

самоорганізації[69]. Системне бачення сучасних проблем стає все більш

характерним для вченого-дослідника. Біосфера, людське суспільство все

частіше розглядається як саморегульовані системи, частиною яких є

людина[48, 27, 56]. Такий підхід спонукає переосмислити роль людини і

приборкати антропоцентриські амбіції, оскільки саморегульована система не

управляється із зовні і жодна з її частин не планує дій всієї системи[69].

Більше того, система, знаходиться у нерівномірному стані, схильна до

непередбачених дифуркацій, у результаті навіть незначних до цих пір

флуктуацій, і моделювання реґіональних екосистем показує, що антропоґенне

навантаження на ці системи призводить до незворотних змін і руйнуванню

екосистем заздалегідь до припущення екстраполяції загрозливого рівня, або

інакше, результати антропоґенного впливу на екосистему принципово не

прогнозуються[45].

Разом з тим дуже часто за формальним визнанням необхідності принципової

зміни ставлення людини до навколишнього світу стоять старі

антропоцентриські установки, уявлення про людину – господаря природи. Так,

при розробці положень і задач екологічного виховання і навчання справедливо

вказувати на необхідність системного виведення екологічних проблем,

включення природи в систему цінностей особистості. Вміння екстраволіювати в

наслідки своїх дій, але все це – на фоні впевненості в необхідності

свідомого керування природою, ролі людини – дбайливого, а не бездумного

господаря[66, 88], при цьому інші живі істоти розглядаються як умови життя,

об’єкт любування, сировини, інакше кажучи – як істоти другого гатунку. Так

само і типове для сучасної філософії визначення особливого місця людини в

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13