Вплив фізіології на психологію
p align="left">Восени 1895 року, вертаючись із поїздки по Сполученим Штатам (він відвідував Всесвітню виставку в Чикаго), Гельмгольц серйозно постраждав у результаті падіння на борті судна. Менше ніж через рік з ним трапився удар, що зробив його напівбожевільним. Його дружина писала: «Думки його безладно плуталися. Життя реальна й сон, час і простір - усе в його голові було дуже мрячно... Немов душу його була далеко, у якімсь прекрасному ідеальному світі, де панували тільки наука й вічні закони».Нервові імпульси, зір і слух: дослідження Гельмгольца.
Для психології становлять інтерес вишукування Гельмгольца з питань визначення швидкості нервових імпульсів, а також дослідження в області зору й слуху. У ті часи вважалося, що швидкість нервового імпульсу миттєва або принаймні так велика, що не піддається виміру. Гельмгольц був першим, хто емпірично виміряв швидкість проходження нервового імпульсу, фіксуючи моменти порушення рухового нерва ножного м'яза жаби й наступної м'язової реакції. Експериментуючи з нервами різної довжини, він визначав різницю в часі між моментом стимуляції нерва поруч із м'язом і моментом м'язової реакції, а потім проробляв т же саме, але вже стимулюючи нерв в іншому місці, далі від м'яза. Ці досвіди дозволили визначити швидкість проходження нервового імпульсу, що у середньому виявилася рівної 90 футам у секунду.
Гельмгольц проводив подібні експерименти й на людях, але отримані результати - навіть стосовні до однієї людини - настільки різнилися, що зрештою він відмовився від подібних досліджень.
Досвідченим шляхом Гельмгольц установив, що проходження нервових імпульсів відбувається з певною швидкістю. Це підтвердило, що процеси мозкової й м'язової діяльності протікають не одночасно, як уважалося раніше, а випливають один за одним через якийсь час. Гельмгольца, однак, цікавили не психологічні аспекти, а лише сама можливість виміру даного параметра. Заслуги Гельмгольца для нової психології були визнані пізніше: результати його експериментів поклали початок перспективному напрямку в області вивчення протікання нейропроцессов. Робота Гельмгольца заклала основу для майбутніх експериментів по визначенню кількісних характеристик психофізіологічних процесів.
Його роботи з вивчення механізму зору також вплинули на психологію. Він досліджував зовнішні мускули ока й механізми, за допомогою яких внутрішні мускули ока переміщають кришталик при фокусуванні зору. Він переглянув і розширив теорію бачення цвіту. Наукова праця, присвячена цієї теорії, була опублікована в 1802 році Томасом Юнгом; у наші дні теорія цвіту має ім'я Юнга-Гельмгольца.
Не менш важливими були дослідження Гельмгольца, присвячені механізму слуху, а саме сприйняттю тонів, природі погодженості звучання, а також питанням резонансу. Праці Гельмгольца, що стосуються механізму зору й слуху, включені в сучасні підручники по психології, що свідчить про видатне значення його досліджень.
Гельмгольц не був фізіологом, психологія також не була його головним інтересом, але більшу частину своєї роботи він присвятив вивченню людських відчуттів і тим самим сприяв зміцненню експериментального підходу при вивченні психологічних проблем.
Ернст Вебер (1795-1878)
Ернст Вебер, народився в німецькому місті Виттенберг, у родині професора теології. В 1815 році він одержав докторський ступінь у Лейпцігському університеті, у якому з 1817 по 1871 рік вивчав анатомію й фізіологію. Головним предметом його наукових інтересів стала фізіологія почуттів. Саме в цій області наукових досліджень він зробив найвидатніші відкриття.
До Вебера вивчення органів почуттів обмежувалося винятково зором і слухом. Вебер розсунув границі науки, він почав вивчати чутливість м'язових і шкірних покривів. Особливо важливим з'явився його перенос у психологію експериментальних методів фізіології.
Один із внесків Вебера в нову психологію полягав в експериментальному визначенні точності тактильних відчуттів, а саме відстані між двома крапками шкірного покриву, при якому людина відчуває два окремих торкання. Випробуваних, які не можуть бачити спеціальний прилад, просять повідомити, скільки торкань вони відчули. Коли дві крапки роздратування перебувають близько друг від друга, випробувані відзначають тільки одне торкання. У міру збільшення відстані між двома джерелами роздратування, учасники експерименту починають випробовувати непевність щодо того, чи відчули вони одне або два торкання. На певної, досить великій відстані між двома крапками, випробувані впевнено повідомляють про два різні торкання.
Цей експеримент продемонстрував наявність так званого двох крапкового порога - якогось моменту, у якому можна розпізнати два незалежних джерела. Досвіди Вебера стали першим експериментальним підтвердженням теорії порога, відповідно до якої існує момент початку виникнення фізіологічної й психологічної реакції. Ця теорія популярна й у наші дні. (Німецький філософ Іоганн Фрідріх Гербарт пристосував теорію порога до вивчення свідомості, припустивши, що існує якась крапка переходу від несвідомого до свідомого. Двох крапковій поріг - якийсь момент, у якому можуть бути розпізнані два незалежних джерела роздратування.
Точно обумовлене розходження
Ще один істотний науковий внесок Вебера полягає в розробці математичних методів виміру в психології. Вебер поставив перед собою ціль установити величину ледь помітного розходження - найменшу різницю у вазі двох вантажів, що здатний розпізнати людина. Він попросив учасників експерименту підняти два вантажі й визначити, який з них важче. Вага одного був однаковим на всіх етапах експерименту, вага іншого увесь час мінявся. Якщо розходження було незначним, вага визнавався однаковим, але на певному етапі збільшення різниці вона розпізнавалася.
У процесі експериментів Вебер установив, що ледь помітне розходження є константою й становить 1/40 від стандартного, спочатку запропонованого, ваги. Інакше кажучи, випробувані відрізняли вантаж вагою в 41 грам від вантажу в 40. Якщо ж вантаж був 80 грам, то для того, щоб випробуваний міг відрізнити його, був потрібний вантаж уже в 82 грама.
Потім Вебер досліджував здатність розрізняти вагу по м'язових відчуттях. Він виявив, що випробувані точніше розрізняють різницю у вазі вантажів, коли піднімають їх самі (одержуючи м'язові відчуття через кисті рук, плече й передпліччя), ніж коли вантаж вкладають їм у руки. Підняття ваг припускає й тактильне (дотик) і м'язове відчуття, у той час як при вкладанні ваги в руки іншою особою людина випробовує тільки дотикальні відчуття. Оскільки найменшу різницю можна відрізнити при піднятті вантажів (співвідношення 1:40), а не при вкладанні вантажів у руки (співвідношення 1:50). Вебер уклав, що в першому випадку на здатність суб'єкта розрізняти вагу впливають внутрішні м'язові відчуття.
Ледь помітне розходження - найменше розходження між двома фізичними подразниками, що може визначити людина.
На основі цих експериментів Вебер дійшов висновку, що, цілком ймовірно, здатність розрізняти залежить не від абсолютної різниці у вазі двох вантажів, а від відносної. Він проводив досвіди й по візуальному визначенню розходжень і виявив, що тут співвідношення величин менше, ніж у випадку м'язових відчуттів. Вебер припустив, що для визначення ледь помітного розходження між двома подразниками можна ввести якийсь постійний коефіцієнт - свій для кожного з почуттів. Дослідження Вебера довели відсутність прямої відповідності між фізичним подразником і нашим сприйняттям цього подразника. Однак, як і Гельмгольц, Вебер цікавився тільки фізіологічними процесами й не замислювався про значення своїх вишукувань для психології. Його робота проклала шлях дослідженням взаємозв'язку між тілесними відчуттями й мисленням, між подразником і наступним сприйняттям роздратування. Це був справжній прорив у науці. Тепер єдине, що було необхідно, - це гідно, відповідно до важливості знову розробленого методу, застосувати його.
Робота Вебера була експериментальною в самому строгому змісті слова. Вона проводилася в спеціально створених умовах, пропоновані учасникам експерименту подразники багаторазово варіювалися, при цьому фіксувався кожний отриманий результат. Досвіди Вебера надихнули багатьох дослідників на використання експериментального методу як засіб вивчення психологічних явищ. Дослідження Вебера в області виміру порога відчуттів мали першорядне значення; його доказ вимірності відчуттів вплинуло практично на всі аспекти сучасної психології.
Література
1. Веккер Л.М. Психічні процеси. - К., 1999.
2. Изард К.Е. Емоції людини. - К., 2004.
3. Міллер Д., Галантер Ю., Прибрам К. Плани й структура поводження. - К., 1997.
4. Хессет Дж. Введення в психофізіологію. - К., 2003.
5. Кликс Ф. Мислення, що пробуджується. - К., 2000.
