Символічні структури давньої драми в контексті психоаналітичного дискурсу З. Фройда
p align="left">Jeslis poczal dobrze zyc, trwajze w lekliwosci.Viator
Lekac sie Pana Boga poczatek madrosci.
Lekac sie Ciebie, Panie, kaze moja podlosc
[9, 436].
В останній репліці мандрівника протиставляються почуття страху перед Богом і перед Дияволом. У страхові перед Вищою силою герой драми виражає поклоніння божественному порядку‚ в той же час мандрівник усвідомлює фальшивість‚ безпідставність‚ негідність почуття страху перед темними силами. Страх перед Богом є початком мудрості‚ поклоніння Дияволу - проявом ницості героя.
Персонажі, що представляють темні сили, часто стоять на перешкоді до досягнення героєм своєї мети, але завжди ним долаються, при умові, коли герой перестає їх боятися. Воля до дії, надія, віра, любов перемагає страх, і ця перемога допомагає самоутвердитися герою, відчути свою внутрішню силу і осягнути значимість свого "я". Перемога героя давньої драми над злими силами вказує на позбавлення ним власної егоцентричності, інфантильності, пригнічуючих комплексів, страхів, забобон тощо.
У трирівневій моделі світу барокового театру знайшли своє відображення й тогочасні уявлення людини про часовий континуум. Найнижчий ярус (пекло) символізував майбутнє психічне буття, ще не визначене, незрозуміле, а тому породжуюче страх. Середній ярус (земля), де відбуваються земні події і пригоди героїв - це теперішнє - тимчасове пристанище людини. І, нарешті‚ - верхній ярус - це минуле (помешкання Бога - небо, рай). Саме сюди прагне повернутися герой барокової драми, сподіваючись знайти в раю вічний притулок, спокій і душевне зцілення. Найчастіше метою героя драми є не майбутнє, а повернення в минуле, до першооснов, до сакрального зародку з метою осягнення ідеї єдиного Бога, закладеної в генетичному коді власної психіки. Не даремно алегоричний персонаж Хору з драми "Діалог про Древо Життя" запевняє мандрівника в тому, що людина здатна осягнути Бога в сакральному поєднанні з ним (сцена п'ята другого акту):
Bogastw chcesz nabyc? -Tu majetnosci.
Slawy chcesz? - Tu masz boskie zacnosci.
Tu Bog. Wietszego a co byc moze?
[9, 434].
Тож усвідомлення людиною Бога‚ як психічної реальності‚ давньою драмою трактується як вищий рівень духовного розвитку особистості.
Всі три виміри часу - майбутнє, теперішнє, минуле - знаходять своє буттєве втілення лише в процесі усвідомлення цих абстрактних понять людиною. Майбутнє може втратити значення в момент смерті, минуле може забутися в стані амнезії, теперішнє не усвідомлюється людиною уві сні.
В небі і в пеклі, де можливе лише психічне буття героя, панує сакральний час, що характеризується циклічністю. Модель часопростору давньої драми дає можливість цілісного осягнення закономірностей функціонування всіх часових континуумів, усвідомлення їх взаємозв'язків, можливості взаємовпливу, взаємопроникнення і взаємопоглинання - тобто розуміння модифікаційних властивостей часу ( в тому числі його здатності розгортатися як лінійно, так і циклічно).
Людину психоаналіз розглядає як живу енергетичну систему, сповнену різноспрямованих динамічних поривів, напруг і бажань, яка постійно намагається відновити власну рівновагу. В психоаналізі подорож людини трактується як пошуки істини, вагання особистості тощо. В давній драмі прагнення людини до внутрішньої гармонії визначають вічні мандри головного героя з землі на небо, із неба в пекло тощо. Така подорож символізує переміщення героя драми не лише в просторі, а й в часі.
Мандрівка героя в часі відображає психологічну необхідність, по-перше, занурення людини у власні спогади з метою переосмислення і переоцінки прожитого, по-друге, важливість умовного проникнення людини у майбутнє у своїх мріях і мареннях, завдяки чому людина здатна змоделювати бажані майбутні події чи психологічно підготуватися до негативних наслідків передбачуваних нещасть.
Як зазначає Т.М. Титаренко‚ "однією з характеристик психологічного часу є його непослідовність‚ неможливість чіткого‚ векторного руху з минулого через сьогодення у майбутнє. Людина постійно виходить зі стану спокою‚ нерухомості чи то у власне минуле‚ чи в майбутнє‚ чи в теперішнє. Індивід водночас бачить плин життя у всіх його напрямах‚ вдивляється в минуле і майбутнє. Якщо немає постійної роботи з пам'яттю‚ її змістом‚ не може бути й реальних життєвих перспектив" [2; 560]. На наш погляд‚ подорож героя давньої драми є художньою ілюстрацією роботи людини зі змістом власної пам'яті та репрезентує характеристики психічного часу ( підкреслено - Т.П.).
Провідний мотив давньоукраїнської драми "Слова про збурення пекла" - очікування Ісуса Христа, що має звільнити з пекла праведні душі, котрі перебувають в царстві Ада, де "изо всЂх сторон мЂдяние ворота " [8; 225].
" Слова о збуренії пекла, єгда Христос, од мертвих вставши, пекло збурив" - великодня ("пасійна") драма, знайдена і вперше опублікована І.Франком, зображає містеріальні події, пов'язані з розп'яттям і воскресінням Христа. Але містеріальна дія не відбувається на сцені. Про муки Ісуса в драмі оповідають посли:
Посел трети ( прибигае и мовит):
Отож, пане наш Аде, юж Христос умираєт,
На крестЂ главу прикланяєт...
[8; 226].
Знущання над Христом описує також Люцифер у своїй розмові з Адом:
Люцифер ( до Ада мовит):
Видиш, Аде. Такую маю новину,
Що ся стало през мене Мариину сину?
...на крестЂ єго прибили,
И терновий винец на главу вложили
[8; 227].
Образна картина розп'яття Ісуса, на нашу думку, відображає механізм психічних процесів, пов'язаних із становленням людської свідомості. Ці процеси протікають у психіці людини безперервно і мають циклічний характер. Тож якщо народження Христа в різдвяних драмах представляє виникнення в неусвідомленому пласті людської психіки первісного образу, картина розп'яття Ісуса у драмах Пасхального циклу символізує психічний процес витіснення первинного образу в сферу неусвідомленого (процес сублімації). Воскресіння Христа представляє повторну актуалізацію первинного образу, його усвідомлення і відродження у переосмисленому вигляді.
У сфері несвідомого З.Фройд виділяв два основні інстинкти - потяг до творення і потяг до руйнування [5]. Якщо герой давньої драми сповнений творчої енергії‚ він мандрує на небо, коли головного персонажа захоплюють руйнівні процеси і він переживає душевне виснаження‚ у драмі зображується мандрівка героя до пекла. Така подорож героя символізує поглинання душі людини її власною темною стороною, власними комплексами, від влади яких людина не здатна звільнитися, не знаходячи в собі необхідної кількості психічної енергії, потрібної для здійснення цієї мети. Тож переміщення героя драми в різних ярусах сцени символічно відображало рух його психічних процесів.
Напруга, котра штовхає людину до об'єднуючої мети, трактується в психоаналізі як лібідо, або Ерос. Символ лібідо в давній драмі характеризується амбівалентністю: енергію лібідо може уособлюватися як Бог, що є вищою об'єднуючою силою, так і в Диявол, що завжди породжує душевне сум'яття‚ виступає як руйнівний чинник.
Зображення приходу Христа до пекла у драмі "Слово о збуренню пекла" ("И перехрестивши на три части. В той час ворота и лантухи сокрушиша ся и входит Христос во пекло и освЂщает яснім своїм променем и освящяет всЂ мЂстца пекелнии и кропит водою и духом святим" [8; 231].) нами потрактовується як витіснення первісного образу в сферу неусвідомленого. Витіснення (сублімація) може спричинити афективні стани у людини. Персоніфікаціями афективних станів, що супроводжуються виявом емоцій позитивного характеру, на нашу думку, у давній драмі виступають образи ангелів. Для того, щоб зобразити душевне піднесення героя, його, як правило, в бароковій драмі показують у оточенні ангелів, які або втішають героя, або повчають і дають праведні настанови.
Так, наприклад‚ у п'єсі "Діалог про Древо Життя" ( сьома сцена третього акту) ангел говорить мандрівнику про те, що він має своє тіло тримати завжди в покорі, інакше воно може начепити на людину чортове сідло, тобто почне керувати її натурою:
Angelus
Trzeba i bujne cialo cwiczyc w umartwieniu,
Ostro go chowac, trzymac zawsze jak w wiezieniu.
Inaczej z niеgo wielki nieprzyjaciel bedzie,
Czartowskie na twa glowe pewnie sidlo wszedzie
