Символічні структури давньої драми в контексті психоаналітичного дискурсу З. Фройда
p align="left">Такі образи драми "Царство Натури Людской" - Істина, Суд, Декрет, Херувим - є персоніфікованими виявами основних принципів реалізації соціального порядку та відображують етапи караючого процесу: осмислення здійсненого Натурою Людською гріха, осудження її, оголошення і виконання вироку. Але в давній драмі виражається також і одна з провідних ідей християнської релігії про можливість помилування після щирого розкаяння і покути людини. Грішник має також викоренити з власної душі "насіння сатанинське", про що йде мова в одній із реплік головного героя драми "Діалог про Древо Життя" ( сцена сьома третього акту):Viato r
Wiem, ze apostol grozi sadem niegodnemu,
Ale Bog obiecuje zywot skruszonemu.
Zna i to, ze nalogow zlych we mnie zostaly
Korzenie, Lecz, by grzechow wiecej nie puszczaly
Galezia ciernistego, sprawi Cialo Panskie.
Wykorzeni to ze mnie nasienie szatanskie
[9, 455-456].
Ідея про Боже милосердя в давньоукраїнській драмі "Царство Натури Людской" персоніфікована в алегоричній фігурі Милості Божої. Слід зазначити, що польське слово milosc перекладається українською мовою як любов, а milowac - любити.
Думка про те, що помилування є завжди проявом любові, виражена в репліці дійової особи Милості Божої (сцена дев'ята, акт перший):
Видиш, что свЂт солнечний на ввес мир сияет,
Так и Милость божая всЂм ся подавает.
Аз изведу з темници плачливую душу
И, да ю помилует, бога серце взрушу
[8; 282].
У сцені дев'ятій першого акту драми "Царство Натури Людской" абстрактні поняття надії, віри і любові уособлюються в дійових особах п'єси - Надії, Вірі та Милості Божій, і, як свідчить ремарка цієї сцени, допомагають визволенню Натури Людської з темниці: "Отчаяние а Прелест нЂкогда же надЂятися Людской натурЂ от богопомилования, но Милость божая, ВЂрою и Надеждею его побудивши, Натуру Людскую, в темницЂ сЂдящую, о свобождении упевняют" [8; 280].
У фіналі дев'ятої сцени першого акту подається монолог Хору, в якому оголошується про помилування Богом Натури Людської:
Хор
Оглашает милосердна быти бога на Натурою Людскою.
О кто ж исповЂст, як есть бог богати
И во милости и во благодати?
Людской НатурЂ, яже днес отпаде,
Днес милость даде.
Преврати гнЂв свой во любов велику,
Божію Милость посла к человЂку;
НинЂ юж кипит огнем любвЂродним,
Не гнЂвохлодним
[8; 283-284].
Слід зазначити, що алегоричний персонаж давньої драми Хор виконував як дидактичну, так і моралізаторську функцію. Цю дійову особу, на нашу думку, можна трактувати як персоніфікацію ідеї про унормовуючу роль моралізаторського чинника в суспільстві.
В сцені п'ятій другої дії драми "Діалог про Древо Життя" Хор теж виступає алегоричним персонажем, котрого в даному контексті можна також трактувати як голос самого Бога. В одній із реплік Хору не просто говориться про те, що зло людське породжує сама людина, а й формулюється психологічний закон, що тлумачить зло, як негативні проекції її власної тіні (темної сторони душі) на інші об'єкти:
Pomni to, ze grunt twojego zlego
Z ciebie isc tylko moze samego.
Jak w suknie rostac, sukno mol psuje,
Tak tez swoja zlosc zlego katuje [9, 434].
Психічну структуру Я, описану З.Фройдом, у давній драмі представлено в образі головного героя, який постійно перебуває в пошуках, мучиться, переживає злети і падіння, вагається в виборі рішення і прагне досягти душевної гармонії та рівноваги.
В драмі "Царство Натури Людской" - таким героєм є персоніфікований образ Людської Натури, в "Драмі про Олексія, чоловіка Божого" - це праведний Олексій, у давньопольській драмі "Діалог про Древо Життя" - мандрівник, пілігрим, у драмі Феофана Прокоповича "Володимир" - князь Володимир. Помешканням героїв згаданих драматичних творів є земля, яку представляє середній ярус сцени давньої драми. Тут є можливим психофізіологічне буття героя, під час якого людина прагне самоусвідомлення, самореалізації, ствердження своєї вагомості в сім'ї, суспільстві.
Психічну структуру Воно (сфера неусвідомленого психіки людини) у давній драмі уособлюють алегоричні персонажі - персоніфікації темних сил - Диявол, Люцифер, чорти тощо. За визначенням З.Фройда: "Воно не визнає ніяких вартостей, не знає добра і зла, не має моралі. Економічний, або, якщо ваша ласка, кількісний чинник тісно пов'язаний із принципом насолоди, панує над усіма процесами... всі інстинктивні наснаження, що вимагають розряду, певного відпливу енергії, перебувають у Воно" [5; 542].
Знаходження героя давньої драми у помешканні нечистої сили мало символізувати не усвідомлення персонажем власних переживань - тривоги, страху, пристрасті тощо. Таким чином‚ коли необхідно було вказати на те‚ що героя захоплює і поглинає світ власних інстинктів‚ автори драматичного твору зображували подорож людини до підземного світу. Отже‚ образ пекла в давній драмі є художньою моделлю психічної реальності, в якій людина переживає муки і страждання власної душі.
На думку З.Фройда, "неусвідомлене в психічному житті - це інфантильне", а " огидне зло - просто початкові, примітивні, інфантильні вияви психічного життя, що їх справді можна спостерігати в кожної дитини..." [5; 208]. Персоніфікацією зла, як інфантильного начала в людині, в давній драмі є образи нечистої сили. Зокрема в п'єсі Феофана Прокоповича "Володимир" введенням у сюжет твору образів трьох бісів, які спокушають героя, представлено роздвоєння особистості головного персонажа - князя Володимира (дія перша, ява третя):
Яко князь ваш Владимир, иже скорб толику
Наводит, страст имЂет зЂяну и велику
Ко похоти тЂлесной и ко мирской власти.
Того ради цариков, иже тЂмы страсти
ВладЂют, звати треба. Трие сут: бЂс мира,
бЂс плоти, бЂс противства божия ...
[4; 386].
Персонажі п'єси - біси туги, плоті та хули - виконують алегоричну функцію і з'являються після закляття Жеривола в другому акті драми з метою випробування та перевірки головного героя - Володимира. Образи бісів‚ на нашу думку, є уособленнями афективних станів людини‚ що супроводжуються виявом емоцій негативного плану.
У другій яві четвертої дії п'єси князь Володимир, відіславши синів, переживає спокушення. В програмі до видання драми 1961 р. описуються душевні вагання героя: "Мир бо єму горделивія, біс же хули хулнія, плоть же плотская помисли наводять. Он же, тако бідствуя, наконец вся іскушенія побіждает і ідет к ісполнению воли господній"[4; 668].
Наведений опис внутрішнього стану героя п'єси свідчить про те, що він врешті подолав власну інфантильність, і‚ знехтувавши спокусами‚ прийняв остаточне рішення.
В п'єсі "Царство Натури Людской" персоніфікаціями зла є такі дійові образи, як володар пекла - Люцифер, його слуги і помічники, у тому числі - Злість, Спокуса (Прелесть), Відчай, Гордість, Смерть. Ці образи також є префігурацією Диявола, опозиційної Богові, нечистої сили.
В барокових п'єсах страх може персоніфікуватися в образі Диявола. Як приклад вираження героєм давньої драми цього почуття, можемо навести уривок із польської п'єси "Діалог про Древо Життя"‚ в якому відображена розмова між мандрівником і Дияволом (сцена сьома другого акту):
Viator
Sumnienie uciszone juz mie strofuje,
Bojazn jednak do Ciebie idac, Panie, czuje.
Diabolus
I owszem, bac sie Boga poczatek madrosci.
