Самоконтроль та саморегуляція
p align="left">По закінченні загального й трудового навчання людина починає самостійне життя, вступаючи в пору соціальної зрілості. Хоча загальний розвиток її самосвідомості триває протягом всього її життя, проте вже до цього моменту людина повинна володіти добре сформованим і досить стійким самоконтролем, що забезпечує адекватне психічне відбиття внутрішнього світу й об'єктивної реальності, соціально схвалене поводження в різних сферах громадського життя. Такий самоконтроль, що опирається на знання моральних, естетичних і правових норм, вироблених людством протягом своєї історії, не виникає раптом, а є результатом попереднього виховання й самовиховання особистості. У кожному виді діяльності людини на різних етапах онтогенезу самоконтроль з'являється як предмет спеціального навчання.2. Саморегуляція поведінки людини
2.1 Поняття саморегуляції у вітчизняній і закордонній психології
Завершаючою ланкою цілісного процесу самосвідомості є саморегуляція особистістю складних психічних актів, власної поведінки. Під саморегуляцією в структурі самосвідомості у вузькому смислі мається на увазі така форма саморегуляції поведінки, яка передбачає момент включеності в неї результатів самопізнання і емоційно-ціннісного ставлення до себе, причому ця включеність актуалізована на всіх етапах здійснення поведінкового акту, починаючи від мотивуючих компонентів і закінчуючи власною оцінкою досягнутого ефекту поведінки.
Розробкою проблеми саморегуляції поведінки особистості займалися вчені, які досліджували:
окремі прояви саморегуляції в різних видах діяльності - О.А. Конопкін, Г.С. Нікіфоров, А.К. Осніцький, І. А. Трофімова та ін.;
моральний розвиток особистості на різних вікових етапах - Л.І. Божович, І.В. Дубровіна, В.С. Мухіна, І.С. Кон, І. І. Чеснокова та ін;
моральна стійкість особистості - В.Е. Чудновський;
моральний розвиток дітей дошкільного та молодшого шкільного віку - В.К. Котирло Є. В. Суботський Г.С. Якобсон та ін.;
проблема саморегуляції в дослідженнях рефлексії - І.Д. Бех, В.В. Давидов, А.З. Зак, Б.В. Зейгарник, К.Н. Поливанова та ін.;
моральний вчинок як основа саморегуляції - І.Д .Бех, М.В.Савчин, С.Л. Рубінштейн, В.О. Татенко, В.А. Ядов, П.М. Якобсон та ін.;
вольову регуляцію особистості - Л.С. Виготський, А.І. Висоцький, В.А. Іванніков, В.К. Калін, В.К. Котирло, К. Левін, С.Л. Рубінштейн, В.І. Селіванов та ін..
Феномен "саморегуляція" став предметом пильної уваги багатьох дослідників, серед них - О.А. Конопкін. Завдяки його дослідженням на прикладі сенсомоторної діяльності були виділені індивідуально-типологічні особливості регуляторних процесів планування (ставлення мети), моделювання ситуацій досягнення, програмування дій, оцінювання результатів та корекції, тобто процесів, які реалізують основні компоненти системи саморегуляції активності і діяльності особистості.
Автор розглядає усвідомлену саморегуляцію як "…системно-організований процес внутрішньої психічної активності людини щодо ініціації, побудови, управління, підтримування різними видами і формами довільної активності, безпосередньо прийнятими людиною цілями". [4]
У функціональному плані в саморегуляції поведінки можна виділити часові межі або часові фактори, які визначають два основних типи саморегуляції поведінки:
Перший тип (тактичний) - це саморегуляція, яка має чіткі часові межі свого здійснення: передбачає управління поведінкою протягом короткого проміжку часу в конкретних ситуаціях діяльності або спілкування і обумовлена конкретним поведінковим актом, дією або вербальними проявами.
Другий тип (стратегічний) - це саморегуляція поведінки протягом довготривалого часу; вона пов'язана з плануванням особистістю ціле направлених змін в самій собі. Ця форма базується на досвіді самопізнання механізмів оволодіння своїми внутрішніми резервами, які направлені на найбільш повну реалізацію себе, а також забезпечує підпорядкування мотивів протягом всього життя, побудову ієрархії мотивів і вирішення конфліктів між індивідуальними і соціальними мотивами і мотивами духовними, індивідуальними на користь останніх.
Проведений аналіз психологічних досліджень даного компоненту самосвідомості дозволяє виділити різні механізми саморегуляції. Дане питання було джерелом дослідження багатьох вчених.
І.Д. Бех зазначав, що виникнення і формування регулятивних механізмів саморегуляції суб'єкта пов'язано з його здатністю розчленовувати в часі спонукально-операційну і виконавчу частини поведінкового акту. [1]
Вагомий внесок у розробку проблеми саморегуляції поведінки особистості зробив М.Й. Боришевський, який вважав, що механізми саморегуляції можуть базуватися на таких структурних компонентах як:
Самооцінка - це результат розумових операцій (порівняння, аналізу та синтезу), в якому постійно присутній емоційний компонент (суб'єктивне переживання; домагання особистості - їх основна функція полягає у корекції прийнятих цілей, задач; соціально-психологічне очікування (очікувана оцінка), яка виконує функцію посередника між самосвідомістю особистості і її соціальним оточенням в процесі саморегуляції поведінки;
образ "Я" - як результат самопізнання; як головна мета життєдіяльності особистості; як психологічне утворення, яке забезпечує головну функцію саморегуляції - функцію ціле покладання; як узагальнений, глобальний механізм саморегуляції на особистісному рівні.
Автор наголошував, що саморегуляція може здійснюватися при наступних умовах: коли індивід може адекватно відображати і моделювати наявну ситуацію; перетворювати власну внутрішню і зовнішню активність у відповідності з моделлю запропонованої ситуації; переборювати безпосередні спонукання ради досягнення перспективної мети, за наявністю у індивіда можливості виходити за межі наявної ситуації. [2].
Цікавою є думка дослідниці Т.В. Кириченко, яка виділяє найсуттєвіші механізми процесу саморегуляції в підлітковому віці: рівень домагань, ціннісні орієнтації, локус контролю, мотивація схвалення, потреби у досягнення успіху. При цьому, автор наголошує, що всі виділені механізми перебувають у постійній взаємодії. "Психологічні механізми складають інтегративну сукупність психічних властивостей індивіда, що визначають рух до регуляції його дій, вчинків, поведінки і групуються на зразках, еталонах, цінностях індивідуального та суспільного характеру". [3]
На особливу увагу заслуговує дослідження Ю.А. Миславського, яким встановлено, що система саморегуляції формується і розвивається лише в процесах спілкування, яке забезпечує певні форми активності і розвитку особистості на різних вікових етапах. [5]
З точки зору Е.М. Пенькова, саморегуляція поведінки особистості повинна бути розглянута тільки у взаємодії "суспільство-особистість" і "особистість-суспільство", тому що кожна особистість повинна вміти передбачувати характер реакції на свої дії, вчинки з боку суспільства. [6]
Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що саморегуляція поведінки є інтегративною властивістю особистості, яка об'єднує в собі інтелектуальні, мотиваційні, вольові, емоційні сфери особистості. Загалом можна констатувати, що саморегуляція - це єдність соціальних та психологічних проявів свідомості і самосвідомості особистості.
2.2 Методи саморегуляції поведінки
Дуже непросто управляти почуттями й приборкувати їх, але й цьому можна навчитися. Саморегуляція дозволяє стримано ставитися до інших людей і терпимо сприймати їхні недоліки, виробляючи вміння не дратуватися в самих критичних ситуаціях.
У виробленні моральної культури, мужності, у формуванні ерудиції й в умінні керувати людьми чималу роль грають прийоми самовиховання: самооцінка, само наказ, самонавіяння, само схвалення, самокоректування, саморегуляція, само стимуляція й інші.
Самовиховання починається із самооцінки. Людина повинна точно знати, які якості варто виховувати в себе. Самооцінка формується шляхом порівняння себе з іншими людьми й шляхом зіставлення рівня своїх домагань із результатами своєї діяльності. Адекватна самооцінка дозволяє правильно сформулювати мети самовиховання. Вона формулюється в тих випадках, коли суб'єкт виявляє думку про себе й свої вчинки в людей, з якими контактує в родині, у навчальному закладі, на відпочинку; критично зіставляє себе з навколишніми. Якщо результат цих контактів - занижена самооцінка, людина починає знаходити в кожній справі непереборні перешкоди. Вона губить упевненість у собі. Їй стає сутужніше працювати, складніше контактувати з колегами, установлювати контакти з людьми.
Працюючи з такими людьми, треба згадати раду В. Ґете. Він говорив, що спілкуючись із ближніми, як вони того заслуговують, ми робимо їх тільки гірше. Спілкуючись же з ними так, начебто вони краще того, що являють собою в дійсності, ми змушуємо їх кращати. Тому багатьох людей доцільно авансувати похвалою.
Занижена самооцінка самої людини безпосередньо впливає на її відношення до інших. Людина з низькою самооцінкою часто буває несправедлива до інших, яких уважає розумніше себе. Вона, як правило, недовірлива і негативно ставиться до тих, хто, як їй здається, її не любить, не поважає. Вона прагне до автократичного стилю спілкування, до встановлення твердої дисципліни. Уважає, що кожна людина намагається його обдурити, а звідси з'являється підозрілість, невір'я в чесність колег.
Завищена самооцінка віддаляє людину від інших, заважає встановленню нормальних контактів.
