Самоконтроль та саморегуляція
p align="left">Відповідно до просторового принципу контрольована складова, як, втім, і сам еталон, може надходити в операцію звірення по каналах різної модальності. У зв'язку із цим розрізняють зоровий, слуховий, тактильний й інший види самоконтролю. У процесі життєдіяльності людини домінує самоконтроль, здійснюваний через зовнішні канали зв'язку. Такий самоконтроль переважає в різноманітних видах діяльності в поведінковій практиці. Наприклад, чи йде людина пішки або користується транспортом, вона перевіряє правильність свого місця розташування стосовно попередньо наміченому маршруту й кінцевому пункту проходження за допомогою контрольної інформації, що надходить до нього ззовні. Характерним же прикладом надходження контрольованої змінної по внутрішніх каналах зв'язку є відчуття, на основі яких здійснюється психічна саморегуляція стану.
Відповідно до структурного принципу властивих людині різноманіття механізмів самоконтролю ієрархічно організовано. Механізми самоконтролю мають місце вже на клітинному рівні життєдіяльності людини.
Саморегуляція фізіологічних функцій здійснюється по гомеостатичному принципу, що складається в підтримці в необхідних межах сформованих у процесі еволюції біологічних констант, або, інакше кажучи, еталонів організму. Як приклад таких констант можна назвати концентрацію цукру в крові, зміст у ній вуглекислого газу й кисню, температуру тіла, артеріальний тиск й ін. [8]
Саморегуляція по гомеостатичному принципу полягає в тім, що та або інша контрольована складова за допомогою самоконтролю безупинно звіряється з відповідним біологічним еталоном, і якщо в результаті звірення з'являється сигнал неузгодженості, то це виявляється поштовхом до відновлення порушеної рівноваги.
Самоконтроль пронизує всі психічні явища, властиві людині (процеси, стани, властивості). У цьому змісті можна говорити про самоконтроль за протіканням окремого психічного процесу: відчуття, сприйняття, упізнання, мислення й ін.; про самоконтроль людини за власним психічним станом, наприклад, самоконтроль емоційної сфери; про самоконтроль як про властивість людини, що стала в результаті виховання й самовиховання рисою її характеру. У діяльності, як у фокусі, перетинаються всі психічні явища й найбільш повно виявляє свою присутність у них самоконтроль.
І нарешті, відповідно до принципу довільності варто розрізняти довільний і мимовільний види самоконтролю. Довільний самоконтроль припускає усвідомлений характер постановки й досягнення відповідних цілей при виконанні певного виду діяльності. Сам же процес виконання діяльності, реалізований через послідовність дій й окремих рухів, може здійснюватися при участі самоконтролю, постійна усвідомленість якого вже не є обов'язковою умовою. Мимовільний самоконтроль відбувається, наприклад, на біологічному рівні, на якому механізми самоконтролю включені в різні контури саморегуляції, що забезпечують життєдіяльність організму, і їхнє функціонування здійснюється поза сферою свідомості людини.
1.2 Значення самоконтролю емоційних станів у поведінці людини
Процеси. Всі психічні явища процесуальні по своїй суті. Немає психічного поза процесом. Психологія, як говорив ще академік І. М. Сєченов, повинна вивести всі сторони психічної діяльності з поняття про процес.
Самоконтроль - невід'ємна частина психічних процесів, що є однією з важливих умов адекватного відбиття людиною свого внутрішнього світу й навколишньої її об'єктивної дійсності. Проілюструємо сказане на ряді прикладів.
Відчуття є початковим щаблем почуттєвого пізнання. Вони суть образи зовнішнього світу, у яких відбивається дійсність. Експериментально підтверджена присутність у процесах відчуття контрольних механізмів, за допомогою яких забезпечується відповідність між почуттєвими даними й зовнішнім світом.
У ряді пізнавальних процесів сприйняття являє собою якісно новий щабель почуттєвого пізнання, що дозволяє на відміну від відчуттів відбивати у свідомості людини не окремі властивості подразника, але предмет у цілому, у сукупності його властивостей. Стосовно до різним сенсорних модальностей самоконтроль виявляється включеним у процес формування адекватного перцептивного образа. Установлено, що в процесі зорового сприйняття беруть участь контролюючі рухи ока, за допомогою яких забезпечується можливість перевірити правильність формованого зорового образа стосовно сприйманого предмета. Проявляється це в повторних поверненнях ока до вже оглянутих ділянок предмета. При дотикальному сприйнятті формування адекватного образа предмета, що обмацується, відбувається теж при активно вираженому самоконтролі, що у цьому випадку здійснюється завдяки взаємодії пальців, що послідовно рухаються один за одним, і їхнім зворотним рухам до вже пройдених елементів контуру.
Упізнання як пізнавальний процес припускає звірення образа безпосередньо сприйнятого стимулу з еталонним, витягнутим з пам'яті, з метою наступного ухвалення рішення про приналежності сприйнятого стимулу до певного класу об'єктів. Сама по собі операція звірення в контексті впізнання не відразу починає виконувати функцію самоконтролю. У всякому разі, якщо мати на увазі розгорнення процесу впізнання в часі, то найперша "зустріч" перцептивного й еталонного образів у ході операції звірення ще не несе на собі контрольного навантаження. Однак суб'єкт упізнання може вже перший результат звірення, засумнівавшись у його правильності, порахувати недостатнім для ухвалення рішення про віднесення сприйнятого стимулу до якогось певного класу об'єктів. Тоді з метою ухвалення правильного рішення операція звірення здійснюється повторно і якщо буде потреба кілька разів, але вже як функція самоконтролю.
Вищою формою раціонального пізнання об'єктивного світу є мислення, за допомогою якого у свідомості людини відбивається сама сутність навколишніх її речей, закономірність зв'язків і відносин між предметами і явищами дійсності.
Все більше визнання одержує підхід до вивчення розумової діяльності як саморегульованого процесу. Операція звірення передбачуваних і реально досягнутих результатів з висунутими гіпотезами є ключовою в механізмі саморегуляції розумової діяльності.
Звірення як акт самоконтролю представлений на всіх етапах рішення розумового завдання, включаючи постановку проблеми, формування гіпотези і її послідовну конкретизацію в ході рішення завдання. При цьому гіпотеза являє собою як би проміжний еталон, правильність якого або підтверджується, або ставиться під сумнів після звірення з ним реально отриманого результату. Неузгодженість між прогнозованим і фактичним результатами стає умовою для вироблення подальшої стратегії рішення. У принципі вона може звестися або до повторного огляду вже отриманого результату, або до формування нової гіпотези і її наступної верифікації.
Звичайно, зайвий самоконтроль, надмірна опіка з його боку за рухом творчої думки небажані, оскільки їхнє включення в процес генерування ідей гальмує його. Інша справа, що у творчому процесі повинен обов'язково наступити момент критичного осмислення вже досить оформлених гіпотез або ідей для оцінки ступеня їхньої життєздатності й обґрунтування доцільності наступних витрат духовних і матеріальних сил на їхнє практичне втілення. [11]
Неодмінною умовою доцільної діяльності людини є її пам'ять. Організована робота пам'яті можлива лише при участі в ній самоконтролю, за допомогою якого забезпечується правильність протікання таких анемічних процесів, як запам'ятовування й пригадування. Так, у процес активного пригадування раніше відбитого матеріалу неминуче входить звірення результатів пошуку (виконуючих роль контрольованих змінних) з вихідним матеріалом, що дозволяє суб'єктові або припинити подальший пошук, або відкинути спливаючі сліди як неадекватні й знову продовжити пошук, щоб все-таки знайти правильне рішення.
В основі процесу спілкування, керування людиною своїм поводженням у суспільстві лежить мовна діяльність. Відповідно до концепції функціональних систем академіка П. К. Анохіна мовному втіленню кожного слова, кожної фрази передує формування в мозку "контрольного апарата" (акцептор дії), що стежить за правильністю їхнього проголошення. У складну організацію мовної діяльності залучені різні види механізмів самоконтролю: слуховий, зоровий, кінестетичний й ін.
Звичайна увага розуміється як спрямованість і зосередженість свідомості на певному об'єкті. Сучасні дослідження нейрофізіологічних механізмів уваги, виконані під керівництвом А. Р. Лурія, указують на їхній тісний взаємозв'язок із самоконтролем. Іншими словами, є підстава говорити про те, що складна форма довільної уваги є в той же час і вищою формою самоконтролю людини, що проявляється в її можливості самостійно контролювати власне поводження й свою діяльність.
Специфіка волі полягає у свідомому подоланні людиною труднощів (перешкод) на шляху до поставленої мети. Психічна саморегуляція здобуває вольовий характер, коли її звичний, нормальний хід по тих або інших причинах утруднений й тому досягнення кінцевої мети вимагає з боку суб'єкта додатка додаткових сил, підвищення власної активності для подолання виниклої перешкоди.
Таким чином, воля як психічний феномен знаходить своє конкретне вираження за допомогою здійснення вольового зусилля.
Самоконтроль, включений у протікання вольового зусилля, допомагає йому не ухилитися від наміченого шляху, тим самим запобігаючи даремним, невиправданим енерговитратам, не пов'язаним з досягненням кінцевої мети.
Насиченість вольового зусилля актами самоконтролю може в загальному випадку визначатися різними об'єктивними й суб'єктивними факторами. Оптимальним співвідношенням між ними варто визнати таке, при якому розподіл енерговитрат на їхню реалізацію вирішується все-таки на користь вольового зусилля.
