Різні аспекти роботи психотерапевта
Різні аспекти роботи психотерапевта
Різні аспекти роботи психотерапевта
Багато психіатрів уважають, що літній вік унеможливлює застосування психотерапії. Ця позиція може бути правильної з погляду авторів певного психотерапевтичного методу, особливо якщо він занадто складний або ставить занадто амбіційні цілі, наприклад, зміна структури особистості; у цьому випадку такий метод лікування, зрозуміло, не придатний для старих людей, тому що вони не можуть змінитися. Але, з погляду хворого, така позиція невірна, навіть нелюдська, оскільки, як би те там не була, саме стара людина потребує психологічної підтримки. Найбільше просто психотерапію можна визначити як лікування за допомогою психічного впливу й, отже, вона може застосовуватися й у лікуванні людей похилого віку.
Першою й основною умовою всякої психотерапії є бажання зблизитися й пізнати хворого. Уже в ході психотерапії це зближення здобуває характер своєрідного емоційного зв'язку (обумовленої професійною мовою як трансфер - перенос відносно почуттів хворого до лікаря, і контртрансфер - зворотний перенос - відносно почуттів лікаря до хворого); пізнання хворого в ході послідовних зустрічей з ним стає усе більше багатим; відкриваються нові обрії, і він з'являється в новому світлі, що збагачує медичні знання про людську природу, а для хворого є одним з важливих терапевтичних факторів.
Спочатку, однак, повинне бути бажання зближення зі старою людиною. І тут треба бути щирим у відношенні самого себе; не завжди це бажання існує; зовнішня доброзичливість маскує думки типу: «він уже своє прожив», «мій час і зусилля придалися б комусь молодому». Подібні думки, хоча б і дуже глибоко приховувані, негайно перекреслюють корисний ефект психотерапії.
Психічний вплив вимагає щирості; якщо ми кому-небудь дійсно повинні допомогти, ми повинні цього дійсно хотіти. В інших видах лікування ця перша інтенція не грає істотної ролі, тому що при них важливіше всього сама дія, мануальне або фармакологічне, у той час як у психотерапії все подальше лікування залежить від цього основного тла почуттєвого відношення до хворого. Коли воно негативне, всі слова, жести, вираження особи стають фальшивими; хворого важко обдурити, і він почуває фальшиву маску лікаря.
У розмовах із хворим виявляються його основні життєві проблеми. У кожної людини вони різні, але, крім індивідуальних розходжень, існує їхня певна своєрідність, пов'язане з віком. Одні проблеми в дитинства, інші в молодому віці й зовсім інші - у старому віці. Наступні проблеми можна вважати осьовими в старості: самітність, вік, життєвий баланс, тіло, смерть.
Модель життя в нашій цивілізації, по якому ефективність (efficiency) є вищою мірою цінності людини, не сприяє старим людям. Природно, з віком зменшується загальна ефективність організму, а з нею продуктивність праці й плодотворність зусиль. Сьогодні можна бачити багато старих людей, які щосили намагаються рівнятися молодим енергією, ефективністю роботи й навіть зовнішнім виглядом. Вони прекрасно бачать, що коли втратять свою ефективність, то стануть непотрібними. А непотрібні повинні відійти, вони приречені на самітність.
У старих людей досить часто спостерігається гіперкомпенсаторна надмірна активність. Така клопітлива, вічно стурбована стара людина захищається безперестанною активністю перед почуттям порожнечі, непотрібності й самітності. У старості вже не поспівають за швидкими змінами в навколишньому світі. Він стає усе більше незрозумілим, чужим і холодним. Все частіше спливають образи з минулих часів, коли був молодим і коли світ притягав, а не відштовхував.
Реальний світ відступає перед миром спогадів. Якщо лікар знайде хвилину часу, щоб послухати спогаду свого старого пацієнта, він може довідатися багато цікавих речей, а у хворого зменшить почуття самітності. Хтось готовий увійти в мир його переживань; він уже більше не зовсім один у цьому світі. Слухаючий зв'язує мир минулий з миром сьогоденням. Мир справжній, дійсний, стає менш чужим і холодним, тому що в ньому є людина, що розуміє минулий мир старої людини. Стара людина не почуває себе вже таким непотрібним, тому що зацікавленість слухаючі вказує на те, що його життєвий досвід може комусь придатися.
Було б, мабуть, трюїзмом затверджувати, що календарний вік не відповідає віку суб'єктивному, і що людині стільки років, на скільки він себе почуває. Завжди зустрічалися й зустрічаються «молоді дідки» і моложаві, темпераментні старі. Суб'єктивний вік залежить від багатьох факторів, насамперед, від життєвої динаміки. У нормі її прояву викликають те, що іноді ми почуваємо себе радісної, сповненої енергії й спраги життя, словом - молодими, а іноді сумними, пригнобленими, що не бачать перед собою майбутнього, тобто старими. Коливання обумовлені відхиленнями від основного рівня життєвої динаміки, що в одних буває вище, в інших нижче, що в значній мірі детермінує їхнє суб'єктивне почуття віку. Проблемою, що вимагає дослідження, є визначення корекції календарного віку з віком біологічним і суб'єктивним. Абстрагуючись від згаданих періодів депресії (зниженої життєвої динаміки), можна затверджувати, що більшість людей почуває себе значно молодше щодо свого календарного віку.
Суб'єктивний вік є важливим компонентом автопортрета людини (self-concept). Образ самого себе формується остаточно в старшому юнацькому віці. Зрозуміло, пізніше він змінюється залежно від коливань настрою й різних життєвих обставин (поразок, успіхів і т. п.), але основа його залишається незмінної. Суб'єктивне почуття власного віку досить мрячно, однак можна ризикнути висловити погляд, що якесь первинне почуття власного віку затримується на періоді остаточного формування власного автопортрета, тобто періоді старшого юнацького віку. Зрозуміло, у міру зростання календарного віку всі частіше відчувається невідповідність між суб'єктивним віком, закріпленим у період остаточного формування власного образа, і віком дійсним.
У певні періоди життя, наприклад, у жінок у період клімаксу, а в чоловіків у віці біля сорока років, ця різниця відчувається особливо болісно, виявляючись причиною багатьох фрустрацій. Старі люди, ідучи в мир минулого, у спогадах бачать себе молодими. Усвідомлення свого дійсного віку буває для них хворобливим. Лікар повинен пам'ятати про цьому й намагатися дивитися на них їхніми власними очима, а не через документ, що фіксує їхній вік. Намагаючись увійти в мир спогадів свого сивого пацієнта, лікар тим самим як би робить його молодше, що важливо для його самопочуття, психологічного й навіть фізичного.
Ще один фактор не дозволяє трактувати літнього пацієнта відповідно до його свідчення про народження, а саме те, що при кожній хворобі виступає явище регресії. Хвора людина почуває себе трошки дитиною. Шукає допомоги, опіки, ніжності. Стара людина в цьому змісті не становить виключення й часто можна почути, як він говорить про свого доктора, нерідко людині молодому: це мій батько; це, може бути, найвища похвала, яку може заслужити лікар.
Індивідуальне життя не можна розглядати без обліку просторово-тимчасових координат. Проблема біологічного часу останнім часом стала темою багатьох цікавих досліджень. У житті людини важливу роль грає його відчуття власних минулого й майбутнього. Відношення цих двох відрізків часу по-різному представляється в різні періоди життя. Як відомо, молоді живуть майбутнім, старі - минулим. Про цю банальну істину нерідко забувають психотерапевти, намагаючись у роботі з молодими людьми концентруватися на їхніх переживаннях дитинства, а зі старими пацієнтами не занадто охоче затримуючись на їхньому дитинстві й молодості, хоча самі хворі саме в цьому періоді знаходять сили для того, щоб переносити неприємне сьогодення.
У житті наступає година, коли відрізок минулого починає явно переважати над відрізком майбутнього. Тоді в перший раз починають підводити «баланс життя». Як представляється, цей момент наступає раніше в чоловіків (близько 40 років), чим у жінок (у період клімаксу). Це твердження, однак, вимагало б більше ґрунтовного дослідження. Стара людина має за вже не один «баланс життя»; за багато років, що відокремлюють його від цього перелому, він встиг уже звикнути до різноманітних оцінок свого життя. Звикання до оцінки свого життя, що, як правило, буває не занадто сприятливої, зв'язується із прийняттям деякої дистанції у відношенні до самого життя. Життя не здається вже настільки «серйозним», як у молодості й як у дитячі роки, вона починає здобувати присмак гри. Можливо, тому діти часто легше знаходять загальну мову з дідусями й бабусями, чим з родителями. Незважаючи на значно більшу різницю у віці, їх зв'язує загальна установка, установка на гру, що одні приймають, вступаючи на арену життя, а інші - сходячи з її.
У розмовах зі старими пацієнтами треба вжитися в цю своєрідну філософію старості й у погляд на життя sub specie aetemitatis. А якщо хворий надто болісно відчуває свій життєвий баланс, це звичайно свідчить про те, що він ще не дозрів до свого віку. Під впливом розмов з лікарем баланс життя пацієнта стає менш негативним; тоді легше дивитися з дистанції на своє життя.
До старості тіло усе більше стає джерелом страждань. Воно робить все більший опір своєю малою ефективністю, незручністю й незграбністю. Втрачається влада над ним. Відпадають уже задоволення стола й ложа. Зате все більшу значимість здобуває те, що зменшує біль і страждання. На нічному столику збирається усе більше склянок і коробочок з ліками, а візити лікаря радісно вітаються. Приходячи, він будить надію на зменшення страждання тіла. Не завжди, однак, лікар може допомогти. Органи тіла вже зношені, складні механізми організму по будь-якій дріб'язковій причині піддаються декомпенсації. Нерідко лікар буває сам здивований тим, що хворий поправився, хоча по всім об'єктивним даним повинен був скоріше вже не жити.
Страницы: 1, 2
