Психологія свідомості. Питання про природу душі: душа як особлива сутність

p align="left">Дитина, яка розвивається поза миром (а такі історії відомі - це діти, вигодувані тваринами), якими б природними задатками вона не володіла, не стає людиною, її психіка не стає людською. І от, коли читаєш Платона й сприймаєш його навчання як художню метафору, дивуєшся, наскільки проникливо і яскраво він показав процес прилучення індивідуальної свідомості до загальнолюдської свідомості, процес вростання кожного індивіда в мир духовної людської культури.

Візьмемо іншу проблему: уявлення про душу як про початок, що покликано направляти життя людини, але яке саме має потребу в турботі з метою збереження її чистоти, «звільнення від оковів тіла». Довгий час ці ідеї залишалися, мабуть, найбільшою проблемою для психології й довгий час психологією не приймалися. Та «нова експериментальна психологія», з якої ми сьогодні почнемо знайомитися, оголосила поняття душі метафізичним і відмовилася від розгляду як самого цього поняття, так і пов'язаних з ним морально-етичних висновків. І тільки в останні десятиліття духовні аспекти життя людини стали інтенсивно обговорюватися в психології у зв'язку з такими поняттями, як зрілість особистості, ріст особистості, здоров'я особистості й т.п. І багато чого з того, що зараз виявляється, цілком перегукується з етичними наслідками вчення про душ видатних античних філософів.

Ми переходимо до нового великого етапу розвитку психології. Початок його ставиться до останньої чверті XIX в., коли оформилася наукова психологія. У джерел цієї нової психології стоїть французький філософ Рене Декарт (1596-1650). Латинський варіант його ім'я - Ренатус Картезиус, звідси - терміни: «картезіанська філософія», «картезіанська інтуїція» і т.п.

Декарт закінчив єзуїтську школу, де виявив блискучі здібності. Особливо він захоплювався математикою. Вона захоплювала його тим, що стоїть на ясних підставах і строга у своїх висновках. Він вирішив, що математичний спосіб мислення повинен бути покладений в основу будь-якої науки. До речі, Декарт зробив видатний внесок у математику. Він увів алгебраїчні позначення, негативні числа, винайшов аналітичну геометрію.

Декарт уважається родоначальником раціоналістичної філософії. Відповідно до його думки, знання повинне будуватися на безпосередньо очевидних даних, на безпосередній інтуїції. З її воно повинне виводитися методом логічного міркування.

В одному зі своїх добутків Р. Декарт міркує про те, як найкраще-добратися до істини. Він уважає, що людина з дитинства усмоктує в себе дуже багато оман, приймаючи на віру різні твердження й ідеї. Тому якщо хотіти знайти істину, то для початку треба все взяти під сумнів. Тоді людина легко може засумніватися в показаннях своїх органів почуттів, у правильності логічних міркувань і навіть математичних доказів, тому що якщо бог зробив людину недосконалим, те і його міркування можуть містити помилки.

Так, піддавши все сумніву, ми можемо дійти висновку, що немає ні землі, ні неба, ні бога, ні нашого власного тіла. Але при цьому обов'язково щось залишиться. Що ж залишиться? Залишиться наш сумнів - вірна ознака того, що ми мислимо. І отоді ми можемо затверджувати, що існуємо, тому що «...мислячи, безглуздо припускати неіснуючим те, що мислить». І далі знаменита декартівська фраза: «Мислю, отже, існую» («cogito ergo sum»).

«Що ж таке думка?» - задає собі далі питання Декарт. І відповідає, що під мисленням він має на увазі «все те, що відбувається в нас», усе, що ми «сприймаємо безпосередньо саме собою». І тому мислити - значить не тільки розуміти, але й «бажати», «уявляти» - , «почувати».

У цих твердженнях Декарта й утримується той основний постулат, з якого стала виходити психологія кінця XIX в., - постулат, що затверджує, що перше, що людина виявляє в собі, - це його власна свідомість. Існування свідомості - головний і безумовний факт, і основне завдання психології полягає в тім, щоб піддати аналізу стану й змісту свідомості. Так, «нова психологія», сприйнявши дух ідей Декарта, зробила своїм предметом свідомість.

Що ж мають на увазі, коли говорять про стани й змісти свідомості? Хоча передбачається, що вони безпосередньо відомі кожному з нас, візьмемо для приклада кілька конкретних описів, узятих із психологічних і художніх текстів.

От один уривок із книги відомого німецького психолога В. Келера «Гештальтпсихологія», у якому він намагається проілюструвати ті змісти свідомості, якими, на його думку, повинна займатися психологія. У цілому вони становлять деяку «картину миру».

«У моєму випадку «...» ця картина - блакитне озеро, оточене темним лісом, сіра холодна скеля, до якої я притулився, папір, на якій я пишу, приглушений шум листя, і цей сильний галос, що йде від човнів і улову. Але мир містить значно більше, ніж ця картина.

Не знаю чому, але переді мною раптом мигнуло зовсім інше блакитне озеро, яким я любувався кілька років тому назад в Іллінойсі. Віддавна для мене стала звичним поява подібних спогадів, коли я перебуваю на самоті.

І цей мир містить ще безліч інших речей, наприклад, мою руку й мої пальці, які містяться на папері.

Зараз, коли я перестав писати й знову оглядаюся навколо себе, я випробовую почуття сили й благополуччя. Але миттю пізніше я відчуваю в собі дивна напруга, що переходить майже в почуття загнанності: я обіцяв здати цей рукопис закінченої через кілька місяців».

У цьому уривку ми знайомимося зі змістом свідомості, що один раз знайшов у собі й описав В. Келер. Ми бачимо, що в цей опис входять і образи безпосереднього навколишнього світу, і образи-спогаду, і скороминущі відчуття собі, своєї сили й благополуччя, і гостре негативне емоційне переживання.

Приведу ще один уривок, цього разу взятий з тексту відомого натураліста Г. Гельмгольца, у якому він описує процес мислення.

«...Думка осіняє нас раптово, без зусилля, як натхнення «...» Щораз мені доводилося спершу всіляко перевертати моє завдання на всі лади, так що всі її вигини й сплетення залягли міцно в голові й могли бути знову пройдені напам'ять, без допомоги листа.

Дійти до цього звичайно неможливо без довгої тривалої роботи. Потім, коли пройшло стомлення, що наступило, була потрібний годинка повної тілесної свіжості й почуття спокійного добробуту - і тільки тоді приходили гарні ідеї».

Отже, на дослідження от якої складної реальності наважилися психологи наприкінці минулого століття.

Як же таке дослідження проводити? Насамперед. уважали вони, потрібно описати властивості свідомості.

Перше, що ми виявляємо при погляді на «поле свідомості», - це незвичайна розмаїтість його змістів, що ми вже відзначали. Один психолог порівнював картину свідомості із квітучим лугом: зорові образи, слухові враження, емоційні, спогади, бажання - все це може перебувати там одночасно.

Однак це далеко не все, що можна сказати про свідомість. Його поле одернування ще й в іншому змісті: у ньому чітко виділяється центральна область, особливо ясна й виразна; це - «поле уваги», або «фокус свідомості»; за межами її перебуває область, змісти якої невиразні, неясні, нерозчленовані; це - «периферія свідомості».

Далі, змісту свідомості, що заповнюють обидві описані області, перебувають у безперервному русі. В. Джеймс, якому належить яскравий опис різних феноменів свідомості, виділяє два види його стану: стійкі й мінливі, швидко минущі Коли ми, наприклад, міркуємо, думка зупиняється на тих образах, у яких наділяється предмет нашого міркування. Поряд із цим бувають невловимі переходи від однієї думки до іншої. Весь процес у цілому схожий на політ птаха: періоди спокійного ширяння (стійкі стани) перемежовуються зі змахами крил (мінливі стани). Перехідні моменти від одного стану до іншому дуже важко вловити самоспостереженням, тому що, якщо ми намагаємося їх зупинити, то зникає сам рух, а якщо ми намагаємося про їх згадати по їхньому закінченні, те яскравий почуттєвий образ, що супроводжує стійкі стани, затьмарює моменти руху.

Рух свідомості, безперервна зміна його змістів і станів В. Джеймс відбив у понятті «потік свідомості». Потік свідомості неможливо зупинити, жодне минулий стан свідомість не повторюється. Тотожним може бути тільки об'єкт уваги, а не враження про нього. До речі, утримується увага на об'єкті тільки в тому випадку, якщо в ньому відкриваються всі нові й нові сторони.

Далі, можна виявити, що процеси свідомості діляться на два більших класи. Одні з них відбуваються як би самі собою, інші організуються й направляються суб'єктом. Перші процеси називаються мимовільними, другі - довільними.

Обидва типи процесів, а також ряд інших чудових властивостей свідомості добре демонструються за допомогою приладу, яким користувався у своїх експериментах В. Вундт. Це - метроном; його пряме призначення - задавати ритм при грі на музичних інструментах. У лабораторії ж В. Вундта він став практично першим психологічним приладом.

В. Вундт пропонує вслухатися в серію монотонних клацанням метронома. Наприклад, ми можемо почути його як серію парних клацань із наголосом на кожному другому звуці (« тик-так», « тик-так»...). Друге клацання звучить настільки голосніше і ясніше, що ми можемо приписати це об'єктивній властивості метронома. Однак таке припущення легко спростовується тим, що, як виявляється, можна довільно змінити ритмічну організацію звуків. Наприклад, почати чути акцент на першому звуці кожної пари («так-тік», «так-тік»...) або взагалі організувати звуки в більше складний такт із чотирьох клацань.

Отже, свідомість по своїй природі ритмічно, містить В. Вундт, причому організація ритму може бути як довільної, так і мимовільної.

За допомогою метронома В. Вундт вивчав ще одну дуже важливу характеристику свідомості - його «обсяг». Він задав собі питання: яка кількість окремих вражень може вмістити свідомість одночасно?

Досвід Вундта полягав у тому, що він пред'являв випробуваному ряд звуків, потім переривав його й давав другий ряд таких же звуків. Випробуваному задавалося питання: однакової довжини були ряди або різної? При цьому заборонялося вважати звуки; випливало просто їх слухати й скласти про кожний ряд цілісне враження. Виявилося, що якщо звуки організовувалися в прості такти по двох (з наголосом на першому або другому звуці пари), те випробуваному вдавалося зрівняти ряди, що складаються з 8 пар. Якщо ж кількість пар перевершувало цю цифру, то ряди розпадалися, тобто вже не могли сприйматися як ціле. Вундт робить висновок, що ряд з восьми подвійних ударів (або з 16 окремих звуків) є мірою об'єму свідомості.

Далі він ставить наступний цікавий і важливий досвід. Він знову пропонує випробуваному слухати звуки, однак довільно організувати їх у складні такти по вісьмох звуків кожний. І потім повторює процедуру виміру обсягу свідомості. Виявляється, що випробуваний цього разу може почути як цілісний ряд п'ять таких тактів по 8 звуків, тобто всього 40 звуків!

Цими досвідами В. Вундт виявив дуже важливий факт, а саме, що людська свідомість здатна майже безмежно насичуватися деяким змістом, якщо воно активно поєднується в усі більше й більші одиниці. При цьому він підкреслював, що здатність до укрупнення одиниць виявляється не тільки в найпростіших перцептивних процесах, але й у мисленні. Розуміння фрази, що складає з багатьох слів і із ще більшої кількості окремих звуків, є не що інше, як організація одиниці більше високого порядку. Процеси такої організації Вундт називав «актами апперцепції».

Отже, у психології була пророблена більша й кропітка робота з опису загальної картини й властивостей свідомості: різноманіття його змістів, динаміки, ритмічності, неоднорідності його поля, виміру обсягу й т.д. Виникли питання: яким образом його досліджувати далі? Які наступні завдання психології?

І тут був зроблений той поворот, що згодом завів психологію свідомості в тупик. Психологи вирішили, що вони повинні піти прикладу природничих наук, наприклад фізики або хімії. Перше завдання науки, уважали вчені того часу, знайти найпростіші елементи. Виходить, і психологія повинна знайти елементи свідомості, розкласти складну динамічну картину свідомості на прості, далі неподільні, частини. Це, по-перше. Друге завдання полягає в тім, щоб знайти закони з'єднання найпростіших елементів. Отже, спочатку розкласти свідомість на складові частини, а потім знову його зібрати із цих частин.

Так і почали діяти психологи. Найпростішими елементами свідомості В. Вундт оголосив окремі враження, або відчуття.

Наприклад, у досвідах з метрономом це були окремі звуки. А от пари звуків, тобто ті самі одиниці, які утворювалися за рахунок суб'єктивної організації ряду, він називав складними елементами, або сприйняттями.

Кожне відчуття, по Вундту, володіє рядом властивостей, або атрибутів. Воно характеризується насамперед якістю (відчуття можуть бути зоровими, слуховими, нюховими й т.п.), інтенсивністю, довжиною (тобто тривалістю) і, нарешті, просторовою довжиною (остання властивість властива не всім відчуттям, наприклад, воно є в зорових відчуттів і відсутній у слухових).

Відчуття з описаними їхніми властивостями є об'єктивними елементами свідомості. Але ними і їхніми комбінаціями не вичерпуються змісти свідомості. Є ще суб'єктивні елементи, або почуття. В. Вундт запропонував три пари суб'єктивних елементів - елементарних почуттів: задоволення-невдоволення, збудження-заспокоєння, напруга-розрядка. Ці пари - незалежні осі тривимірного Простору всієї емоційної сфери.

Він знову демонструє виділені їм суб'єктивні елементи на своєму улюбленому метрономі. Припустимо, випробуваний організував звуки в певні такти. У міру повторення звукового ряду він увесь час знаходить підтвердження цієї організації й щораз випробовує почуття задоволення. А тепер, припустимо, експериментатор сильно сповільнив ритм метронома. Випробуваний чує звук - і чекає наступного; у нього росте почуття напруги. Нарешті, клацання метронома наступає - і виникає почуття розрядки. Експериментатор учащає клацання метронома - і у випробуваного з'являється якесь додаткове внутрішнє відчуття: це порушення, що пов'язане із прискореним темпом клацань. Якщо ж темп уповільнюється, то виникає заспокоєння.

Подібно тому, як сприймані нами картини зовнішнього миру складаються зі складних комбінацій об'єктивних елементів, тобто відчуттів, наші внутрішні переживання складаються зі складних комбінацій перерахованих суб'єктивних елементів, тобто елементарних почуттів. Наприклад, радість - це задоволення й порушення; надія - задоволення й напруга; страх - невдоволення й напруга. Отже, будь-який емоційний стан можна «розкласти» по описаних осях або зібрати із трьох найпростіших елементів.

Можна сказати, що психологія не досягла успіхів на цьому шляху: їй не вдалося зібрати із простих елементів живі повнокровні стани свідомості. До кінця першої чверті нашого сторіччя ця психологія, практично, перестала існувати.

Для цього було принаймні три причини: 1) не требо було обмежуватися таким вузьким колом явищ, як зміст і стан свідомості; 2) ідея розкладання психіки на найпростіші елементи була помилковою; 3) дуже обмеженим по своїх можливостях був метод, що психологія свідомості вважала єдино можливим, - метод інтроспекції.

Однак потрібно відзначити й наступне: психологія того періоду описала багато важливих властивостей і феноменів свідомості й тим самим поставила дотепер обговорювані проблеми.

Література

1.Вагнер В.А. Біологічні підстави порівняльної психології. - К., 2004

2.Вундт В. Введення в психологію. Хрестоматія по увазі. - К., 1997

3. Джеймс В. Личность //Психология личности. Тексты. - М., 1982.

4. Мейли Р. Різні аспекти Я. - К., 2000

5. Мясищев В.Н. Структура личности и отношение человека. - М., 1994

Страницы: 1, 2