Психологічний зміст характеру людини

посередковано, через відносини до інших людей встановлюється у людини і відношення її до самої себе. З відношенням до самої себе пов'язана третя група характерологічних властивостей особистості. Такі - самовладання, почуття власного достоїнства, скромність, правильна або неправильна, перебільшена або зменшена самооцінка, упевненість в собі або недовірливість, самолюбство, зарозумілість, гордість, образливість, пихатість і т. д. Гідне і шанобливе відношення до самої собі є не негативною, а позитивною рисою - в міру того, як сама людина є представником гідної справи, носієм цінних ідей[7, з. 68].

Кожна характерологічна риса в якійсь мірі виражає специфічне співвідношення між відношенням людини до навколишнього світу і до самої себе. Це можна сказати і про такі, наприклад, властивості, як сміливість, хоробрість, мужність.

Істотне значення з цієї точки зору придбаває відмінність характерів вузьких, стійкість яких грунтується на самообмеженні, на звуженні сфери своїх інтересів, домагань, діяльності, яким «ніщо людське не чуже», і експансивних людей, що уміють завжди з якоюсь великою душевною щедрістю віддавати себе так, що при цьому вони не втрачають, а збагачуються.

Всі сторони характеру, в їх єдності і взаємопроникнені, як в фокусі, виявляються у відношенні людини до праці.

У відношенні до праці укладено в нерозривній єдності відношення до продуктів цієї праці, до інших людей, з якими людина пов'язана через працю, і відношення до самої себе.

У труді ж реально встановлюються відносини між характером людини і її обдарованістю, між її схильностями і здібностями.

Те, як людина уміє використати, реалізувати свої здібності, істотно залежить від її характеру. Нерідкі, як відомо, випадки, коли люди, здавалося б, зі значними здібностями нічого не досягають, нічого цінного не дають саме внаслідок своїх характерологічних особливостей. Реальні досягнення людини залежать не від одних абстрактно взятих здібностей, а від специфічного поєднання її здібностей і характерологічних властивостей.

Характер пов'язаний з всіма сторонами психіки; особливо тісний зв'язок його з волею, яка є як би хребтом характеру. Особливості вольової сфери, переходячи у властивості особистості, утворюють найістотніші риси характеру. Вирази «людина з сильною волею» і «людина з характером» звучать звичайно як синоніми.

Однак, на думку Левітова, який би не був тісний зв'язок волі і характеру, вони все ж не тотожні. Воля безпосередньо пов'язана по перевазі з силою характеру, його твердістю, рішучістю, наполегливістю. Але характер не вичерпується своєю силою; він має зміст, який направляє цю силу. Характер включає ті властивості і дійові установки особистості, які визначають, як в різних умовах буде функціонувати воля.

У вольових вчинках характер, з одного боку, складається, з іншого, проявляється. Ідейний зміст і спрямованість вольових вчинків, особливо в дуже значущих для особистості ситуаціях, переходять в характер людини, в її дійові установки, закріпляючись в ньому в якості відносно стійких його властивостей; ці властивості в свою чергу зумовлюють поведінку людини, її вольові вчинки; рішучі, сміливі і т. п. дії і вчинки людини зумовлені вольовими якостями особистості, її характеру (її упевненістю в собі, самовладанням, рішучістю, наполегливістю.

У характер, всупереч поширеній думці, можуть включатися не тільки вольові і емоційні, але і інтелектуальні особливості, оскільки вони стають властивостями особистості, що виражається в якісній своєрідності її відношення до навколишнього[12, з. 324]. Так, легковажність, розсудливість, будучи інтелектуальними якостями, є або можуть бути характерологічними рисами. При цьому, перетворюючись у властивості характеру, інтелектуальні якості починають визначати не один лише інтелект як такий, а особистість загалом.

Автор вважає, що оскільки характер включає властивості, що виражаються у якісно своєрідному відношенні людини до інших людей і опосередкованому відношенню до предметного світу і до самого себе, він, очевидно, виражає суспільну суть людини. Характер людини тому історично зумовлений. Кожна історична епоха створює свої характери.

3. Природні і соціальні передумови характеру

Виникнення властивостей характеру, його природа, можливість або неможливість його зміни є предметом давніх дискусій психологів і нерідко мотивом для категоричних думок, властивих побутовій свідомості.

Соціальної зрілості індивід досягає, володіючи системою рис характеру, що склалися. Цей процес протікає непримітно, і людині здається, що такою, як зараз, вона була завжди. Так виникає думка, що риси людського характеру дані їй від природи, є природженими. Твердження це є вельми поширеним: «він від природи боягуз і негідник», або «схильність до брехні - його природжена властивість», або навіть «спадковість у нього така - в дядька пішов». Дійсно - в одній сім'ї, в одних неначе умовах виховуються два брати. Різниця між ними усього два-три роки, і в одній школі вчаться, і батьки до них, загалом, однаково відносяться, а хлоп'ята у всьому різні, характером анітрохи один на одного не схожі. Звідси недалеко до висновку, що характер даний людині від народження.

Чим же пояснити, що життя «чеканить» особистість людини навіть в схожих умовах за різними зразками? Передусім треба визнати, що «початковий матеріал» дійсно у різних людей неоднаковий.

Людина народжується з різними особливостями функціонування головного мозку, ендокринної системи. Ці особливості не психологічні, а фізіологічні, але вони виступають як перші причини того, що одні і ті ж впливи на дітей можуть викликати різний психологічний ефект. Вони визначають умови, в яких буде розвиватися психіка особистості[15, з. 81].

До холериків відносять енергійних, запальних, «пристрасних» людей. Меланхоліками називаються боязкі, нерішучі, сумні; флегматиками - повільні, спокійні, холодні, «розсудливі». До сангвиників прираховують гарячих, жвавих, веселих, живих людей.

Опис різних темпераментів, даний в античній науці, так само як назви і основні ознаки чотирьох темпераментів, збереглися до цього часу. Ці відмінності в фізіологічних умовах - лише перша причина відмінностей характерів людей.

У своїй свідомій організованості і цілеспрямованості виховання, спілкування вихователя з тими, хто виховується має в своєму розпорядженні ряд найважливіших засобів впливу: відповідну організацію поведінки, повідомлення знань, що формують світогляд, особистий приклад.

Спілкування створює передумови і для самостійної роботи людини над своїм характером. У процесі спілкування, впливаючи на людей і зазнаючи впливу з їх сторони, людина пізнає інших і випробовує на практиці значення різних характерологічних рис. Це пізнання інших людей призводить до самопізнання, практичній оцінці характерологічних властивостей інших людей, яка регулюється моральними представленнями, до самооцінки і самокритиці. А самопізнання, порівняльна самооцінка і самокритика служать передумовою і стимулом для свідомої роботи людини над своїм характером.

Не підлягає сумніву, що можна вже дуже рано констатувати у дітей більш або менш яскраво виражені індивідуальні особливості поведінки. Але, по-перше, ці індивідуальні особливості торкаються спочатку по перевазі елементарних динамічних особливостей, що відносяться швидше до темпераменту, чим власне до характеру, і, по-друге, вияв цих індивідуальних особливостей у відносно дуже ранньому віці не виключає того, що вони є не просто природженими завдатками, а і результатом - нехай короткочасного - розвитку. Тому в ході подальшого розвитку вони неодноразово змінюються. Вони являють собою не закінчені, фіксовані утворення, а ще більш або менш лабільні схеми властивих даному індивіду форм поведінки, які в своїй невизначеності таять різні можливості. Спостереження, які є у кожної людини над людьми, що знаходяться тривалий час в полі її зору, можуть щокроку виявити випадки дуже серйозної, іноді корінної перебудови характеру, що вже намітився. Характер формується в житті, і протягом життя він змінюється. Але те, яким він стає з течією часу, зумовлене, звичайно, і тим, яким він був раніше. При всіх перетвореннях і змінах, які зазнає характер в ході розвитку, звичайно все ж зберігається відома єдність в основних, найбільш загальних його рисах, за винятком випадків, коли особливі життєві обставини викликають різку ломку характеру. Нарівні з цими бувають випадки дивної єдності характерологічного вигляду протягом всього життя, в ході якої відбувається головним чином як би розробка того загального абрису і «задуму», який намітився в дуже ранні роки.

4. ФОРМУВАННЯ ХАРАКТЕРУ

Разом з тим очевидно, що людина сама бере участь у виробітку свого характеру, оскільки характер складається в залежності від світогляду, від переконань і звичок етичної поведінки, які він у себе виробляє, від справ і вчинків, які він здійснює, в залежності від всієї його свідомої діяльності, в якій характер, не тільки виявляється, але і формується. Характер людини, звичайно, зумовлений об'єктивними обставинами ї життєвого шляху, але самі ці обставини створюються і змінюються внаслідок її вчинків, так що вчинки людини і життєві обставини, що їх зумовлюють, постійно переходять один в одного. Тому немає нічого безглуздіше і фальшивіше, як посилання у виправдання поганих вчинків людини на те, що такий уже у неї характер, як якби характер був чимось спочатку даним і фатально приреченим. Людина сама бере участь у виробленні свого характеру і сама несе за нього відповідальність.

Якщо немає підстав виводити особливості характеру з фізіологічної, природної схильності до їх появи (хоч і потрібно брати до уваги природні передумови формування характеру), то тим менше можливостей затверджувати його спадкове походження.

Накладаючи відбиток на зовнішність людини, характер отримує своє найбільш яскраве вираження в його вчинках, поведінці, діяльності. Про характер потрібно судити насамперед на основі вчинків людей, в яких найбільш повно відбивається їх суть.

Система звичних дій і вчинків - підмурівок характеру людини. Від аналізу вчинків до синтезу їх в характері, в психологічному вигляді особистості і від зрозумілого характеру до вже передбачених і очікуваних вчинків - такий шлях проникнення в суть індивідуального характеру.

Людина по самій своїй суті діяльна. У структуру людської діяльності входять як різні мимовільні, автоматизовані рухи (міміки, жестикуляція, хода і т.д.), так і навмисні дії більшої або меншої міри складності. Рухи і дії, виконання яких стає в певних умовах потребою для людини, як відоме, називаються звичками. Самий вдалий портрет не дає стільки відомостей про характер людини, як його звичні дії і рухи.

І все-таки вирішальні, об'єктивні і неспростовні дані про характер людини дають не ці мимовільні дії і рухи людини і не риси її зовнішнього вигляду, а його свідомі і навмисні дії і вчинки. Саме по вчинках судимо ми про те, що являє собою людина.

Автор може узагальнити, що розвиток характеру у дітей свідчить передусім про неспроможність тієї точки зору, яка вважає характер природженим і незмінним. Не можна заперечувати значення природних особливостей організму в процесі розвитку характеру, але характер людини не є однозначною функцією організму, його конституції. Характер формується в процесі розвитку особистості як суб'єкта, що активно включається в різноманітну сукупність суспільних відносин. Виявляючись в поведінці, у вчинках людини, характер в них же і формується. Таким чином, характер має соціальну природу, тобто залежить від світогляду людини, змісту і характеру його діяльності, від соціальної групи, в якій він живе і діє, від активної взаємодії з іншими людьми.

Висновки

Виявляючись в діях і вчинках, в тому, в якій мірі активно суб'єкт включається в спільну діяльність, характер виявляє залежність як від змісту діяльності, так і від успішного або неуспішного подолання труднощів, від далеких і найближчих перспектив в досягненні основних життєвих цілей.

При цьому характер залежить від того, як відноситься людина (на основі її особливостей, що вже раніше склалися ) до своїх невдач і успіхів, до громадської думки і ряду інших обставин.

Характер виявляє залежність від суспільних відносин, що визначають спрямованість особистості людини. Становлення характеру відбувається в умовах включення особистості в різні по рівню розвитку соціальні групи (сім'я, дружня компанія, трудовий або учбовий колектив і т.д.).

Таким чином, найважливіший момент в формуванні характеру те, як людина відноситься до навколишнього середовища і до самої себе, як - до іншої людини. Ці відносини є основою для класифікації найважливіших рис характеру.

Характер людини виявляється, по-перше, в тому, як вона відноситься до інших людей: рідних і близьких, товаришів по роботі і навчанню, знайомих і малознайомих. Стійка і нестійка прихильність, принциповість і безпринципність, товариськість і замкненість, правдивість і брехливість, тактовність і грубість виявляють відношення людини до інших людей.

По-друге, показово для характеру відношення людини до себе: самолюбство і почуття власного достоїнства або приниження, або невпевненість в своїх силах. У одних людей на перший план виступають себелюбство і егоцентризм (поміщення себе в центр всіх подій), у інших - самовідданість в боротьбі за спільну справу.

По-третє, характер виявляється у відношенні людини до справи. Так, до числа найбільш цінних рис характеру відносяться сумлінність і виконливість, серйозність, ентузіазм, відповідальність за доручену справу і заклопотаність її результатами. Виявлений за допомогою спеціальних методик характер мотивації досягнення дозволяє передбачити можливу програму поведінки людини в типових обставинах.

По-четверте, характер виявляється у відношенні людини до речей: не тільки відношення взагалі до власності, але і акуратне або недбале звертання зі своїми речами.

У характері кожної людини є риси і риски, які відображають своєрідність її індивідуального життєвого шляху, її особистого способу життя. Але в ньому ж в тій або іншій мірі здебільшого представлені - в своєрідному індивідуальному заломленні - і риси, що відображають загальні для людей даної епохи особливості. У характерах епохи отримують своє типізоване ідеальне вираження ті загальні багатьом людям, хоч і по-різному в них представлені, риси, які пов'язані з епохою, в якій люди живуть. Справжнє розуміння типового в різних характерах як реально загального, загального в одиничному, типового в індивідуальному можливо тільки на цій основі.

Однак в своїй конкретній реальності характер людини зумовлений не тільки типовими рисами способу життя людей даної епохи, але і конкретними, життєвими обставинами, в яких здійснюється його життєвий шлях, і його власною діяльністю, що змінює ці обставини. Спільні, типові і індивідуальні риси в характері людини завжди представлені в єдності і взаємопроникненні, так що загальне, типове виступає в індивідуально-своєрідному заломленні; тому істотне своє вираження характер людини часто отримує якраз у властивій їй індивідуально-своєрідній поведінці, в типових і тому особливо показових ситуаціях.

Використана література

Ананьев Б. Г. Избранные психологические труды: в 2 т. - Т. 2. - М., 1980.

Бодалев А. А. Психология личности. - М., 1988.

Бодалев А. А. Личность и общение. - М., 1983.

Галин А. Л. Личность и творчество. Психологические этюды. - Новосибирск, 1989.

Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию Курс лекций. - М., 1988.

Личко А. Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков. - Л., 1983.

Левитов Н. Д. Психология характера. - М., 1969.

Мерлин В. С. Структура личности. Характер, способности, самосознание. - Пермь, 1990.

Норакидзе В. Г. Методы исследования характера. - Тбилиси, 1989.

Петровский В. А. Личность в психологии: парадигма субъектности. - М., 1984.

Петровский А. В., Ярошевский М. Г. Психология. - М., 2001.

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. - СПб., 2002.

Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. - М., 1959.

Страхов И. В. Психология характера. - Саратов, 1970.

Теплов Б. М. Проблемы индивидуальных различий.

Страницы: 1, 2, 3