Психодіагностика в роботі соматичних лікувальних закладів

озитивна динаміка особистісних змін, наслідком якої є енергійний життєвий тонус - це найперший показник ефективної особистісної корекції майбутнього психолога-практика, його професійного зростання. Глибинна психокорекція - необхідна передумова професійного становлення психолога-практика, оскільки сприяє набуттю ним професійної позиції, допомагає у напруженій ситуації незмінно зберігати спокій; допомагає наближатися до того, до чого прагне суб'єкт; запобігає розходженню його намірів з бажаннями; сприяє набуттю професійної мудрості та соціально-перцептивного інтелекту, що є “життєвою нивою” саме практичної психології. Тому оволодіння навичками глибинно-психологічного аналізу можливе лише шляхом власної особистісної корекції фахівця-психолога, яка дозволяє набувати специфічні рефлексивні знання, здобуваючи глибинно-психологічну грамотність у галузі практичної психології, що сприяє підвищенню професіоналізму.

Психокорекцією називається цілеспрямоване виправлення недоліків у психології або поводженні людини за допомогою спеціальних засобів психологічного впливу. Психокорекції піддаються, як правило, недоліки, що не мають органічної основи і не представляють собою такі стійкі якості, що формуються досить рано і потім практично не змінюються.

Основна відмінність психокорекції від впливів, спрямованих на психологічний розвиток людини, полягає в тім, що психокорекція має справу з уже сформованими якостями особистості або видами поводження і спрямована на їхню переробку, у той час як основна задача психологічного розвитку полягає в тому, щоб при відсутності або недостатньому розвитку сформувати в людини потрібні психологічні якості.

Відмінність психокорекції від психотерапії полягає в тім, що психотерапія має справу з хворобами психіки людини і займається їх лікуванням. Багато аномалій у психіці і поводженні людей, що виявляються в захворюваннях, схожі на ті, з якими має справа психолог, що займається психокорекцією. У ряді випадків - тих, котрі відносяться до прикордонного стану між нормою і патологією, - психокорекцію і психотерапію важко розрізнити як по застосовуваних методах, так і за результатами такого впливу. Людей, що звертаються за допомогою до психотерапевта, звичайно називають пацієнтами, а тих, хто потребує тільки в психокорекційної допомоги, іменують клієнтами. Клієнт - це нормальний фізично і психічно здорова людина, у якого в житті виникли проблеми психологічного або поведінкового характеру, і який не здатний самостійно їх дозволити [25, с.75].

Психокорекційні впливи можуть бути наступних основних видів: переконання, уселяння, наслідування, підкріплення. Переконання - це спосіб психокорекційного впливу, розрахований на свідомість і вольове виправлення людиною недоліків у своїй психології і поводженні. Переконання допомагає людині зрозуміти причини виниклих у нього утруднень, підкріплює бажання позбудеться від недоліків.

Переконання, у свою чергу, може мати ряд різновидів. Перший - допомогти людині усвідомити власні недоліки з розрахунком на те, що він сам знайде в собі сили позбутися від них. Другий вид переконання, крім такої допомоги, припускає вказівка способів, за допомогою яких він міг би позбутися від недоліків. Така, наприклад, допомога під час психологічного консультування. Третій вид переконуючого психокорекційного впливу полягає в тім, що із самого початку психолог допомагає своєму клієнтові. При цьому сам клієнт добровільно й усвідомлено бере участь у процесі разом із психологом. Так відбувається, наприклад, у клієнтоорієнтованій психотерапії К. Роджерса [20, с. 160].

Уселяння - це процедура психологічного впливу на клієнта, що не припускає з його боку усвідомлення всього того, що відбувається. Клієнт може смутно розуміти, що на нього виявляється психологічний вплив, але до кінця не усвідомлювати, що насправді відбувається. До вселяння звертаються, наприклад, тоді, коли клієнт хоче змінитися, а сам неусвідомлено цьому пручається.

При вселянні людині може бути притомним, у напівсвідомості й у несвідомому стані. При несвідомому уселянні використовують, наприклад, технікові гіпнозу або відволікають увага клієнта.

Методика наслідування полягає в тому, що психолог нічого не пояснює і не вселяє клієнтові, а просто демонструє йому потрібні зразки поводження, пропонуючи них повторити. Таке нерідко відбувається при використанні групових методів психокорекції, коли учасники вирішують проблеми поведінкового і міжособистісного, характеру. Ведучої групи в цьому випадку показує, як треба поводитися в тих або інших ситуаціях.

Нарешті, підкріплення - це процедура, вироблена в біхевіористичній орієнтованої психотерапії, що будується на основі теорії соціального научення. У даному випадку для досягнення необхідного психокоррекционного результату застосовуються різноманітні стимули, заохочення і покарання, за допомогою яких підкріплюються потрібні і руйнуються непотрібні поведінкові реакції.

Психокорекція на практиці може застосовуватися в двох формах: індивідуальної або груповий. У першому випадку психолог працює з клієнтом один на один при відсутності сторонніх осіб. В другому випадку він працює відразу з групою клієнтів, що у психокорекційному процесі взаємодіють не тільки з ним, але й один з одним.

У загальному плані можна говорити про дві клінічні передумови широкого й ефективного застосування психотерапії. По-перше, це пряме використання її лікувальної дії при великому колі захворювань, у етіопатогенезі яких психічному факторові належать визначальна (неврози) або досить істотна роль (інші граничні стани, психосоматичні розладу й ін.). По-друге, її лікувально-профілактичне значення з обліком психосоціальних реакцій на соматичні хвороби, їх наслідки, впливу специфічних соматичних розладів на психологічне функціонування індивіда, його поведінку й ін.

Що ж стосується цілей, задач, вибору, методів психотерапії, то вони визначаються конкретними клінічними характеристиками хворого і хвороби:

- особистісними особливостями пацієнта і реакціями його на хворобу;

- психологічними факторами етіопатогенезу захворювання;

- нозологічною приналежністю хвороби і се етапами;

- структурно-організаційними рамками, у яких проводиться психотерапія.

Поняття особистісного підходу є одним з найважливіших теоретико-методологічних принципів медицини. Тому вкрай актуальним представляється детальне дослідження особливостей особистості хворого, їх трансформації в процесі розвитку хвороби. Це необхідно як для рішення задач патогенетичної і диференціальної діагностики, так і лікувально-відновної практики, психотерапевтичної і психокорекційної роботи.

Значимість зазначених досліджень зростає через тенденцію, що підсилюється, до виведення особистісних особливостей і розладів безпосередньо з патології мозку, чому чимало сприяло установлення важливої ролі лімбіко-ретикулярного комплексу в психічній діяльності. При всьому значенні досліджень в області "неврології особистості" з'ясування генезу особистісних особливостей вимагає одночасного аналізу складних явищ індивідуальної і соціальної психології особистості.

Яскравою моделлю, яку можна використовувати для розгляду трансформації особистісних особливостей у зв'язку з задачами психотерапії, є невротичне захворювання ("хвороба особистості") з його різними стадіями. При невротичній реакції в картині особистісних порушень на першому місці виявляються розлади, пов'язані переважно з особливостями темпераменту. До таких первинних особистісних особливостей можуть бути віднесені підвищена ефективність хворого істерією, тривожність і ригідність обсесивного хворого, підвищена виснаженість хворого неврастенією. Однак самі по собі ці особливості можуть бути причиною, лише короткочасної невротичної реакції, що розвивається у важкій психотравмуючій ситуації. Друга стадія невротичного захворювання - стадія власне неврозу, психогенного розладу, в основі якого лежить порушення значимих відносин особистості. Як відзначав В. Н. Мясищев, особлива значимість і стійкість відносини уможливлює його перехід у рису характеру. Непевності і собі, пошуки визнання як риси невротичної особистості й є по суті справи зафіксоване і стійке відношення до себе. На третій стадії неврозу - при затяжному його протіканні і невротичному розвитку - і відзначається посилення цих рис до ступеня характерологічних акцентуацій і психопатичних особливостей, що багато в чому визначають поведінку людини і його дезадаптацію.

Як приклад співвідношення первинних, вторинних і третинних особливостей особистості в хворого неврозом можна привести особистісні порушення в пацієнта з істеричною формою неврозу. На базі первинної афективної нестійкості хворого істерією в якості вторинних особистісних особливостей виникає непевність у собі й у той же час потреба у визнанні, а в якості третинних - демонстративність і претензійність. Таким чином, первинні особистісні риси, пов'язані з особливостями темпераменту, виражаються насамперед в афективній сфері; вторинні риси виявляються в порушенні системи відносин і є глибинними особистісними порушеннями, проблемами внутрішніми, "для себе"; третинні особистісні риси виявляються вже на поведінковому рівні і можуть виражатися, наприклад, у труднощах спілкування, міжособистісного функціонування, тобто в труднощах і проблемах "з іншими і для інших". Поява третинних, а іноді і вторинних особистісних утворень у хворих неврозами обумовлено, як правило, регулятивними цілями збереження існуючої системи відносин, відносини до себе і самооцінки, що забезпечують її цілісність і стійкість. Це означає, що третинні особистісні утворення в хворі неврози--особливості поведінки і міжособистісного функціонування - виконують свого роду захисну функцію, функцію збереження існуючої системи відносин, збереження хоча б зовнішньої позитивної самооцінки і впевненості в собі. У картині хвороби при цьому виступають психологічні механізми, що свідчать, з одного боку, про явища дезадаптації і збереженні особистісних розладів, а з іншого боку, що вказують на можливі шляхи їх корекції. Мова йде про невротичні захисні механізми.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18