Політична психологія
p align="left">Оппозиционарність як процес проявляється через взаємодії й впливи суб'єктів політики один на одного, через їхні відносини, діяльність і спілкування, обумовлені власними цілями й потребами, которые'могут бути реалізовані тільки в рамках загального проблемного поля.Внутрішньою основою оппозиционарності є самовідношення й взаємини в рамках опозиційної структури, які включають мотиваційний (інтерес до іншого), комунікативний (довіра до іншого), перцептивний (образ іншого), поведінковий (установки й очікування певного поводження) і емоційний (емоційні реакції на інший) аспекти.
Зовнішні й внутрішні основи прояву оппозиционарності виражаються як актуальний стан системи цінностей опозиції, її відносин у політичній системі, як складна суб'єкт-суб'єктивна реальність, обмежена за часом і простором і представлена у свідомості, нормах, діях і поводженні опозиціонерів. Залежно від характеру відносин опозиції до влади виділяються конструктивні, деструктивні й нейтральні ситуації.
Показником адекватності сприйняття опозицією політичної ситуації служить точність прогнозу її розвитку. Найбільше часто не прогнозуються конфліктні ситуації, а найменш точно - предконфліктні. Точному прогнозу розвитку ситуації найчастіше заважають її швидкоплинність, відсутність інформації про можливі дії опонента й недооцінка важливості проблеми.
У якості однієї з основних закономірностей прояву оппозиционарності виступає її активна участь у комунікативних процесах взаємодії із владою й суспільством. При цьому проявляється така особливість, як розширення спектра застосовуваних моделей, алгоритмів і технологій, що забезпечують більше ефективний вплив на владу й мобільний зворотний зв'язок з різними інститутами суспільства. При цьому комунікація у важких ситуаціях характеризується зниженням гласності, відкритості й конструктивності у відносинах між ними; зростанням ролі ірраціональних компонентів (емоційних, а не усвідомлених способів взаємодії, невербальних засобів комунікації; посиленням критичності висловлень на адресу опонента; перевагою спонукальної інформації над що констатує, домінуванням феномена “слова” над феноменом “справа”, що руйнує впливом приваблюваних психотехнологій і ін.
З урахуванням характеристик сутнісних ознак оппозиционарності, основних закономірних сторін і механізмів її прояву в конкретних політичних ситуаціях представляється можливим визначення її як цілісного феномена, що має власну структуру.
Відповідно до цього визначається структура оппозиционарності і її складові частини. У неї доцільно включити взаємозалежні конструктивну й деструктивну частини.
3. ВИДІЛИТЕ ПСИХОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ Й НАСИЛЬСТВА
У системі державної інформаційної політики саме керування інформаційно-психологічною війною стане в найближчому майбутньому найважливішою категорією діяльності органів влади в особливих умовах. Слід також зазначити, що категорія керування інформаційно-психологічною війною даною публікацією вперше вводиться в понятійний апарат наукових досліджень по тематиці інформаційно-психологічної безпеки, психологічних війн і державної інформаційної політики.
У суспільній свідомості, у засобах масової комунікації присутня подання про психологічне насильство й психологічну шкоду як очевидних і розповсюджених явищах, фахівці психологічної допомоги й правоохоронних органів зіштовхуються із цими феноменами практично щодня, але останні дивним образом виявляються поза рамками системи строгих визначень і термінів. Виникає враження несвідомого уникнення чітких понять відносно психологічних форм агресії й насильства.
Визнання психологічної агресії (насильства, експлуатації боротьба й т.д.) тільки в окремих конкретних формах або сферах є непослідовним і що дезорієнтує. Необхідне виділення цих понять як самостійних узагальнюючих категорій і визначення їх у формулюваннях, абстрагованих від специфічних конкретних проявів. Багато важливих передумов для цього вже створені.
Одним з найпоширеніших заперечень проти узаконення поняття «психологічне насильство» служить твердження, що в силу нестрогості й неоднозначності багатьох психологічних термінів і концепцій існує небезпека зловживань таким інструментом по особистих, ідеологічних і політичних мотивах. Але якщо явище реально існує й приводить до реальних же негативних наслідків, вибір поводження ( чисуспільством, чи особистістю) виявляється досить обмеженим - або закривати ока на що відбувається й миритися зі зростаючою погрозою, або максимально використати хоч і недосконалі, але багато в чому все-таки ефективні контрзаходи.
Інформаційно-психологічна війна дозволяє впливати на об'єктивно закладені й що мають місцее протиріччя практично на всіх рівнях державного й суспільного устрою в будь-якій країні або регіоні з метою їхнього примусового прояву із заданим рівнем інтенсивності й у свідомо певному напрямку.
У цей час накопичений значний досвід наукових досліджень в області державної інформаційної політики, інформаційного протиборства й інформаційно-психологічних війн. Інформаційно-психологічна війна як фактор зовнішньої політики досліджується нарівні з дипломатичною, економічною й збройною боротьбою, розвиваючись разом з тим як самостійний напрямок дослідження. Початок вивченню поняття "інформаційна війна" поклало введення в 1990 р. у документи Міністерства оборони США терміна "information warfare", що широко ввійшов слідом за тим у наукові праці. У цілому, стосовно поняття інформаційної війни її дослідників можна розділити на три основні групи .
4. ВИДІЛИТЕ ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ Й ВЗАЄМОДІЇ ВЛАДНИХ СТРУКТУР І СУСПІЛЬНИХ ОБ'ЄДНАНЬ
Цицерон уважав, що "особа, що відає справами держави", повинне бути мудрим, справедливим, помірним і красномовним. Воно повинне, крім того, бути знаючим у вченнях про державу й володіти основами права, "без знання яких ніхто не може бути справедливий". На думку Цицерона керування державою є сполученням науки й мистецтва, що вимагає не тільки знань і чесноти, але й уміння практично застосовувати їх в інтересах спільної справи.
Н.Макіавеллі вважав, що політичний лідер, "отримавши владу з рук народу насамперед, повинен удержати за собою його розташування"1, оскільки правителям "важливіше всього мати прихильність народу, інакше в згубні для них хвилини в них не найдеться ніякої міцної опори"2. У яскравому по психологічних характеристиках добутку "Государ" Н.Макіавеллі писав: "... якщо государ цілком покладається на долю, він не може вистояти проти її ударів... люди діють по-різному, намагаючись досягти мети, багатства й слави: один - силою, іншої - протилежним способом, і кожного його спосіб може привести до мети.
Кардинальні зміни, що пройшли в останні роки в суспільно-політичному житті Росії, докорінно змінили принципи становлення, формування й функціонування парламентських лідерів. На зміну назначенчеству, перевазі особистої відданості прийшли критерії виборності, завоювання довіри й авторитету в мас.
Глибокі зміни відбулися й у сфері суспільної свідомості. Масова переоцінка ідеологій і цінностей змінила пріоритети особистісних властивостей і якостей, якими повинен володіти парламентський лідер. Істотно трансформувалося подання про роль і місце владних еліт у процесах соціально-економічного й політичного керування країною. Наповнилося новим змістом поняття «парламентський лідер».
В умовах корінних змін, що відбулися в російському суспільстві, почався динамічний процес звільнення свідомості від колишніх стереотипів сприйняття властивостей і характеристик парламентського лідерства. Все більшу роль у забезпеченні легітимності політичної влади, політичних керівників починає грати суспільно-психологічний фактор. Державна Дума, що з'явилася в результаті конкурсних виборів, заклала нову лідерську модель парламентаризму.
Розширення участі мас у політичному житті країни змінило характер взаємодії публічно-політичної влади й суспільства. Лідери депутатських об'єднань, представляючи інтереси свого електорату на засіданнях Державної Думи, повинні бути впевнені, що їхні дії будуть підтримані. Для цього вони повинні мати певні соціально-психологічні якості, вагомим авторитетом, уміти впливати на своїх прихильників за допомогою різноманітних психологічних методів.
Разом з тим, незважаючи на важливість і актуальність даної проблеми, дослідження парламентського лідерства в цей час здійснюється переважно з позицій політології, юриспруденції, соціології поза обліком психологічного фактора. Тим часом в основі психологічного підходу лежить прагнення зрозуміти сховані механізми мотивації політичної активності лідера.
Психологічні особливості відбивають внутрішню природу й сутність парламентського лідерства, його особлива якісна сталість. Отже, поза обліком аналізу психологічної складової, що робить істотний вплив на процес формування й функціонування парламентського лідерства, даний феномен не може бути розкритий всебічно.
Таким чином, актуальність теми дослідження обумовлена як необхідністю рішення блоку проблем теоретико-методологічного характеру, так і насущною потребою практики осмислення специфіки психологічної домінанти парламентського лідерства, виробленню практичних рекомендацій. З одного боку, мова йде про розробку такого дослідницького підходу, що як у методологічному, так і в інструментальному плані був би спеціально орієнтований на вивчення соціально-психологічних особливостей лідерства в парламентській сфері. З іншого боку, розвиток теоретичних знань про парламентське лідерство, розширення дослідницьких можливостей у вивченні цього явища сприяло б подальшому розвитку в нашій країні політичної психології лідерства, зміцненню взаємозобов'язаних відносин депутат-виборець, цілеспрямованому формуванню на науковій основі нового типу парламентських лідерів.
