Атрибуції власних дій і переживань
Атрибуції власних дій і переживань
Атрибуції власних дій і переживань
Твердження, що люди прагнуть зрозуміти причини подій, що відбуваються навколо них, використовуючи при цьому кращі з наявних у їхньому розпорядженні когнітивні інструменти, навряд чи можна заперечити. Набагато більше спірним і більше несподіваним було б припустити, що люди використовують ті ж самі інструменти й бувають піддані тим же самим помилкам, коли намагаються зрозуміти свої власні переживання й дії. В 60-ті роки два дослідження, що розвивалися до цього паралельно напрямку, злилися воєдино саме на цій найважливішій ідеї про сприйняття й атрибуцію людиною власних дій і переживань.
«Атрибутивна» теорія емоцій Шехтера й Сингера. В 1962 р. Стенли Шехтер і Джером Сингер опублікували знамениту статтю, у якій була викладена приголомшуючою своєю новизною теорія емоцій. Дослідники затверджували, що суб'єктивний емоційний досвід людей (тобто те, як люди називають свої почуття і який образ реагують на загалом стимули) може не перебувати у твердій залежності від їх внутрішнього фізіологічного стану. Шехтер і Сингер затверджували, що відбиття цих фізіологічних станів звичайно бувають занадто дифузійними й неспецифічними для того, щоб розбудити в нас різноманітні емоційні переживання. Навпроти, наші емоційні переживання й наше поводження залежать від умовиводів, які ми формуємо із приводу причин свого фізіологічного порушення.
Якщо найбільш правдоподібним джерелом нашого стану є дешева комедія з мордобоєм, що ми в цей момент дивимося, ми відчуваємо себе веселими або щасливими й сміємося. Якщо ж найбільш прийнятним поясненням нашого порушення є доберман, що ричить, що біжить прямо на нас або образливе зауваження про наших предків, ми почуваємо себе відповідно наляканими або розгніваними, відповідно до чого й надходимо. Якщо ж джерелом тих же симптомів (вологих долонь, прискореного пульсу, прискореного поверхневого подиху) є привабливий представник протилежної підлоги, ми відчуваємо сексуальний потяг. Однак якщо найбільш прийнятне пояснення цих симптомів дає лікар, що попереджає нас, що всі вони являють собою звичайний побічний ефект тільки що зробленого нам упорскування адреналіну, ми не випробовуємо ніяких реальних емоцій і не виявляємо наміру діяти, корячись емоційному пориву.
Незважаючи на те що багато сучасних теоретиків могли б покритикувати ідеї Шехтера й Сингера про недостатню фізіологічну специфічність різних емоційних станів, деякі з них стали б заперечувати, що нас можна підштовхнути до неправильного позначення своїх почуттів і до помилкових висновків щодо їхніх джерел. Існує також досить даних, що говорять про те, що люди, що випробовують переживання, що провокують їх на прояв емоцій, можуть почувати й діяти менш емоційно, якщо спонукати їх до приписування своїх тілесних симптомів причинам неемоційної властивості. Так, випробувані, які, перш ніж випробувати на собі серію електричних розрядів зростаючої інтенсивності, одержували «препарат» (у дійсності - плацебо у вигляді цукрової пігулки), на їхню думку, що викликає порушення, знаходили ці розряди менш хворобливими, чим випробувані з контрольної групи. Більше того, учасники експериментальної групи умудрялися витерпіти в чотири рази більше сильний розряд, перш ніж заявляли про те, що їм стало боляче. Аналогічно, випробувані, що приймали таблетку, що повинна була, на їхню думку, викликати порушення, виявлялися більше схильними до шахрайства на іспитах (приблизно тому, що помилково відносили своє емоційне порушення, викликане майбутнім шахрайством або перспективою бути пійманими, на рахунок препарату).
Приблизно в той же час, коли Шехтер і Сингер затверджували, що люди дають назви своїм емоціям, ґрунтуючись на правдоподібних каузальних атрибуціях, молодий соціальний психолог по ім'ю Дерил Бем виступав, по суті, зі схожою тезою, говорячи про те, яким образом люди дають назви власним аттитюдам і переконанням.
Бем затверджував, що люди формують судження про власні судження, так само як і про власні переваги й особистісні диспозиції, аналізуючи своє поводження і його контекст у точності так само, як вони надходили б, будуючи аналогічні судження про інших людей.
Так, наприклад, людина реагує на питання «чи любите ви чорний хліб?», починаючи міркувати в такий спосіб: «Думаю, що так. Я його їм завжди й ніхто мене не змушує це робити». Або ж хтось відповідає на запитання «чи любите ви психологію?», говорячи: «Мабуть, так. Я увесь час відвідую лекції по психології, хоча це навіть не мій профілюючий предмет».
Найбільш радикальна теза Бема, так само як і багато інспіровані їм пізніше експерименти із само сприйняттям, полягає в тому, що активні учасники подій, подібно їхнім спостерігачам, можуть робити невірні висновки про значну роль особистісних властивостей, замість того щоб визнати, що їхнє власне поводження більшою мірою відбиває тиск ситуаційних факторів і обмежень. Говорячи більше загальне, теза Бема має на увазі, що люди змушені обчислювати причини свого зовнішнього поводження (подібно тому як дослідження Шехтера й Сингера має на увазі, що люди змушені обчислювати причини свого внутрішнього порушення), користуючись теоріями й фактами того ж роду, що вони використовували б при формуванні суджень про інших людей, майже або зовсім не звертаючись при цьому д «безпосередньо доступних» них когнітивним процесам і до інших психічних явищ, що становлять підґрунтя їхнього поводження. Як ми побачимо далі, існує величезна кількість свідчень того, що люди часто помиляються щодо причин свого поводження рівно настільки, наскільки це припускає тезу Бема.
Усвідомлення ментальних процесів. Чому ж результати досліджень дисонансу й атрибуції внутрішнього порушення виявляються настільки несподіваними? Після деякого міркування стає ясно, що це відбувається тому, що люди звичайно не відслідковують своє залучення у когнітивні процеси, що лежать в основі цих несподіваних явищ. Іншими словами, людина не віддає собі звіту в тім, як змінює свої аттитюди, приводячи їх у відповідність із власним поводженням. Не спостерігає він себе й у той момент, коли бере до уваги джерело виникнення порушення, вирішуючи, як почувати себе в ситуації, у якій подібне порушення виникає. Результати незліченних експериментів не залишають нам іншого вибору, крім як погодитися з тим, що подібна високоорганізована ментальна активність протікає без її усвідомлення суб'єктом.
Наскільки ж загальний характер має ця несвідома, але високоорганізована обробка інформації? Нисбетт і Уилсон (Nisbett & Wilson, 1977) затверджують, що вона, дійсно, поширена дуже широко. Вони затверджують, що прямій доступ до когнітивних процесів у психіці взагалі відсутній. Існує доступ лише до ідей і умовиводів, що представляють собою результати подібних процесів. Деякі процеси - такі, як алгоритми рішення чітко поставлених завдань, мають своєрідних вербальних «попутників», які можуть супроводжувати й направляти відповідні процеси, і завдяки їм ми можемо бути впевнені, що вибрали правильний спосіб формування суджень або висновку висновків. (Наприклад: «Я зрозумів, що це, швидше за все завдання на закон збереження енергії, і застосував підходящу формулу».)
Однак при зіткненні з багатьма завданнями (особливо зустрічаються вперше), рішення яких вимагає соціального судження, рівень усвідомлення задіяних при цьому когнітивних процесів досить низок. Так, наприклад, коли випробуваних попросили зробити порівняльну оцінку кандидатів на роботу, то в розповіді про факторів, що вплинули на їхні власні оцінки, вони були не більше точні, чим при перерахуванні факторів, що вплинули на оцінки якого-небудь іншого випробуваного. Звіт Джека про те, що вплинуло на його власне судження, був не більше точний, чим його висновок про те, що вплинуло на судження Пита.
Аналогічно, у дослідженні Вайсса й Брауна студентки університету при перерахуванні факторів, що викликали щоденну зміну їхнього власного настрою, були не більше точні, чим коли вони робили припущення про факторів, що вплинули на настрій інших жінок. Причому ні у звітах про причини власного настрою, ні при перерахуванні причин, що міняють настрій в інших, вони не були особливо точні.
У людей завжди є теорії про те, що впливає на їхні судження й поводження, так само як у них завжди найдеться теорія із приводу соціальних процесів будь-якого роду. Саме ці теорії, а не яке-небудь інтроспективне проникнення в ментальну діяльність є, видимо, джерелом описів, що даються людьми факторам, що впливають на їхні судження й поводження. Більше того, легко продемонструвати, що багато хто із цих теорій досить безпідставні (Wilson & Stone, 1985).
Узагальнюючий висновок про те, що ми маємо досить обмежений доступ до власних когнітивних процесів, підводить нас, як ми побачимо в наступному розділі, до основної проблеми даної глави. Хоча ми й усвідомлюємо деякі процеси, пов'язані із суб'єктивною інтерпретацією (наприклад, свої свідомі умоглядні міркування про причини чужого поводження), інші подібні процеси так і залишаються неусвідомленими. Те, що здається нам безпосереднім сприйняттям стимулу, найчастіше виявляється у високому ступені опосередкований процесами суб'єктивної інтерпретації, що протікають поза полем зору свідомості. Схоже, що «ми кличемо їх тим, хто вони є», а не «тим, ким вони нам здаються».
Подібний недолік усвідомлення наших власних інтерпретаційних процесів не дозволяє нам побачити можливість того, що хтось інший, що перебуває в іншому положенні, може дати тим же самим предметам іншу інтерпретацію. Коли ми виявляємо, що хтось іншої оцінює той або інший стимул відмінним від нас образом, ми відразу ж поспішаємо зробити висновок про його незвичайні диспозиції або сильну мотивацію. Цих, часто помилкових висновків можна було б уникнути, якби ми усвідомлювали найважливішу роль процесів суб'єктивної інтерпретації й властиву їм мінливість. Люди часто інтерпретують той самий предмет по-різному тому, що розглядають його під різним кутом зору, а зовсім не тому, що докорінно відрізняються друг від друга.
Страницы: 1, 2
