Быстрый поиск

Адаптація засуджених до умов позбавлення вол

ри будь-якому порушенні збалансованості “людина-середовище” недостатність психічних або фізичних ресурсів індивідуума для задоволення актуальних потреб або неузгодженість самої системи потреб є джерелом тривоги.

Тривога, позначувана як:

- відчуття невизначеної погрози;

- почуття дифузійного побоювання й тривожного очікування;

- невизначене занепокоєння,

представляє із себе найбільш сильно діючий механізм психічного стресу. Це випливає з відчуття погрози, що представляє із себе центральний елемент тривоги й спричиняє її біологічне значення як сигнал неблагополуччя й небезпеки. Тривога може грати охоронну й мотиваційну роль, порівнянну з роллю болю. З виникненням тривоги зв'язують посилення поведінкової активності, зміна характеру поводження або включення механізмів інтрапсихічної адаптації. Але тривога може не тільки стимулювати активність, але й сприяти руйнуванню недостатньо адаптивних поведінкових стереотипів, заміщенню їх більше адекватними формами поводження.

На відміну від болю тривога -- це сигнал небезпеки, яка ще не реалізована. Прогнозування цієї ситуації носить імовірнісний характер, а в остаточному підсумку залежить від особливостей індивіда. При цьому особистісний фактор грає найчастіше вирішальну роль, і в такому випадку інтенсивність тривоги відбиває скоріше індивідуальні особливості суб'єкта, ніж реальну значимість погрози.

Тривога, по інтенсивності й тривалості неадекватна ситуації, перешкоджає формуванню адаптаційної поведінки, приводить до порушення поведінкової інтеграції й загальної дезорганізації психіки людини. Таким чином, тривога лежить в основі будь-яких змін психічного стану й поводження, обумовлених психічним стресом.

Професор Березін визначив тривожний ряд, що представляє істотний елемент процесу психічної адаптації:

1) відчуття внутрішньої напруженості -- не має яскраво вираженого відтінку погрози, служить лише сигналом її наближення, створюючи тяжкий щиросердечний дискомфорт;

2) гіперестезичні реакції -- тривога наростає, раніше нейтральні стимули здобувають негативне фарбування, підвищується дратівливість;

3) саме тривога -- центральний елемент розглянутого ряду. Проявляється відчуттям невизначеної погрози. Характерна ознака:
неможливість визначити характер погрози, пророчити час її виникнення. Часто відбувається неадекватна логічна переробка, у результаті якої через недостачу фактів видається неправильний висновок;

4) страх -- тривога, конкретизована на певному об'єкті. Хоча об'єкти, з якими зв'язується тривога можуть і не бути її причиною, у суб'єкта створюється уявлення про те, що тривогу можна усунути певними діями;

5) відчуття невідворотності катастрофи, що насувається, -- наростання інтенсивності тривожних розладів приводить суб'єкта до уявлення про неможливість запобігання прийдешній події;

6) тривожно-боязке порушення -- викликувана тривогою дезорганізація досягає максимуму, і можливість цілеспрямованої діяльності зникає. При пароксизмальному наростанні тривоги всі зазначені явища можна спостерігати під час одного пароксизму, в інших же випадках їхня зміна відбувається поступово.

Посилення тривоги приводить до підвищення інтенсивності дії двох взаємозалежних адаптаційних механізмів:

1) аллопсихічний механізм -- діє, коли відбувається модифікація поведінкової активності. Спосіб дії: зміна ситуації або відхід з неї.

2) інтрапсихічний механізм -- забезпечує редукцію тривоги завдяки переорієнтації особистості.

Існує кілька типів захистів, які використовуються інтрапсихічним механізмом психічної адаптації:

1) перешкода усвідомленню факторів, що викликають тривогу;

2) фіксація тривоги на певних стимулах;

3) зниження рівня спонукання, тобто знецінювання вихідних потреб;

4) концептуалізація.

Тривога, незважаючи на достаток різних значеннєвих формулювань, являє собою єдине явище й служить облігаторним механізмом емоційного стресу. Виникаючи при будь-якому порушенні збалансованості в системі «людина-середовище», вона активізує адаптаційні механізми, і разом з тим при значній інтенсивності лежить в основі розвитку адаптаційних порушень. Підвищення рівня тривоги спричиняється включення або посилення дії механізмів інтрапсихічної адаптації. Ці механізми можуть сприяти ефективній психічній адаптації, забезпечуючи редукцію тривоги, а у випадку їхньої неадекватності знаходять своє відбиття в типі адаптаційних порушень, яким відповідає характер прикордонних психопатологічних явищ, які формуються при цьому. Організація емоційного стресу припускає утруднення реалізації мотивізації, блокаду мотивованого поводження, тобто фруструацію. Сукупність фруструації, тривоги, а також їхній взаємозв'язок з аллопсихічною і інтрапсихічною адаптаціями й становить основне тіло стресу.

Ефективність психічної адаптації напряму залежить від організації мікросоціальної взаємодії. При конфліктних ситуаціях у сімейній або виробничій сфері, утрудненнях у побудові неформального спілкування порушення механічної адаптації відзначалися значно частіше, ніж при ефективній соціальній взаємодії. Також з адаптацією прямо зв'язаний аналіз факторів певного середовища або оточення, Оцінка особистісних якостей навколишніх як фактору приваблюючого в переважній більшості випадків сполучалася з ефективною психічною адаптацією, а оцінка таких же якостей як фактору відразливого -- з її порушеннями.

Але не тільки аналіз факторів навколишнього середовища визначає рівень адаптації й емоційної напруженості. Необхідно також брати до уваги індивідуальні якості, стан безпосереднього оточення й особливості групи, у якій здійснюється мікросоціальна взаємодія.

І.2 Теоретико-методологічні засади дослідження процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі

У процесі аналізу існуючих підходів до дослідження проблеми протікання процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі було визначено основні фактори трансформації під впливом так званого пенітенціарного стресу (М.Є. Сандомирський). Процес адаптації до місць позбавлення волі приводить до значних особистісних трансформацій. Останні проявляються, зокрема, у підвищеному рівні тривоги, агресивності, низькому рівні соціальної адаптації тощо.

У літературі виділяють два рівні адаптованості: адаптацію і дезадаптацію. Адаптація полягає в досягненні оптимального взаємовідношення між особистістю і середовищем. Дезадаптація характеризується відсутністю динамічної рівноваги між особистістю і середовищем внаслідок домінування деяких реакцій або невідповідності конструктивних підходів.

Пенітенціарний стрес в більшості випадків характеризується саме реакціями дезадаптації (Сандомирський М.Є., Скрипко Л.В., Альошина Ю.Є., Р. Гоулд, Д.Т. Іванов, Д. Левінсон, Т.М. Мішина, Є.Ф. Рибалко).

Як відомо, у звичайних життєвих умовах особистість характеризується відносно стабільними психофізіологічними рисами. Однак під новим цілеспрямованим впливом мікросоціального середовища, в даному випадку середовища виправної колонії, під тиском його вимог відбувається поступова адаптивна перебудова психологічної організації особистості.

Адаптація індивіда до нових соціально-психологічних умов, яких неможливо уникнути, відбувається у двох напрямках. В одному психологічна адаптованість особистості проявляється в гармонійній рівновазі, а в іншому ? у формі конфлікту. Це відбувається тоді, коли захисні реакції індивіда є недостатніми (Е. Еріксон, Н.В. Гришина, О.А. Донченко, М.І. Пірен, Т.М. Титаренко, Н.В. Чепелєва).