Реферат: Шпаргалка по политологии (на укр. языке)
30. Поняття і типи партійних систем Проблеми розвитку багатопартійної системи в
Україні.
Партійна система - структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв’язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади, характером, умовами діяльності, поглядами на базові цінності політичної культури суспільства та ступенем узгодження цих поглядів у ході реалізації прийнятих ними ідеологічних доктрин, форм і методів практичної політичної діяльності. Уполітології партійні системи характеризуються як невід’ємна складова частина політичної системи суспільства в цілому, характер якої визначає різновид політичного режиму, механізм та ефективність функціонування демократичних інститутів суспільства. Під терміном партійна система розуміють: право партій на формування власної системи правління; сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництвав ньому; сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі, або в суперництві за владу в суспільстві; сукупність політичних партій, що існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституціалізації згідно з чинним законодавством. Одним з найпоширеніших підходів до типології партійних ситем є виділення одно-,двох- і багатопартійних систем. У нормально функціонуючій державі цивілізованого типу загальним критерієм визначення кількості партій є кількість партій, що мають своє представництво у парламенті. У багатопартійній політичній системі парламентська більшість побудована на комбінації основних партій, представлених і парламенті, змінюється після кожних виборів відповідно змінюються і уряди. Найчастіше у світі використовується система з трьох-п’яти партій, жодна з котрих не перважає. Вони змушені ти на компроміси. При наявності великої кількості дрібних партій, вони утворюють на час виборів блоки. Практика свідчить, що у стабільних суспільствах існує тенденція до зменшення політичних партій, концентрації політичних сил у невеликої кількості партій.
31. Громадські організації та Рухи. Групи тиску.
Громадські організації та рухи - добровільні масові об’єднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів і завдань. У загальному значенні громадські організації та рухи є суспільним феноменом одного порядку. Свідчення про об’єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу та мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. Починаючи з античних часів з’являються об’єднання людей, які впливають на суспільно-політичний розвиток. Такими об’єднаннями можна вважати численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні рицарські ордени, літературні та худржні течії епохи Відродження, політичні клуби нового часу. Громадські організації являють собою масові об’єднання громадян, які виникають за їхньою ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мабть свій статут і характеризуються чіткою структурою. Наприклад профспілки, фонди, спортивні товариства. Громадські рухи - це структурно неоформленні масові об’єднення громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних часткових завдань, після вирішення яких або розпадаються або консолідуються в нові політичні партії чи рухи. Розрізняють п’ять основних стадій у становлення політичних рухів: 1) створення пердумов руху; 2) стадія висловлення прагнень; 3) стадія агітації; 4) стадія розвиненої політичної діяльності; 5) стадія затухання. Відносна відстороненість громадських організацій та рухів від політики пов’язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до законодавства. до того ж вони на відміну від політичних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони і від політичних партій, оскільки не ставлять метою оволодіти владою. Самі по собі громадські організації та рухи не є політичними організаціями. Однак сама по собі їх діяльність іноді набуває політичного характеру, вони становлять потенційну базу для виникнення політичних партій. Групи тиску - суспільно-політичних об’єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів засобом впливу на державну владу або політичні партії. Від партій групи тиску відрізняє те, що вони безпосередньо не борються за владу і не беруть участі у керівництві державою. Першими вивчали групи тиску А. Бентлі та Ж. Мейно. Ознаки груп тиску: 1) існування і діяльність групи поза офіційними структурами й органами влади; 2) здійснення тиску на політичні інститути з метою прийняття державними органами певних рішень; 3) вимоги групи відображають специфічні інтереси тієї чи іншої верстви або об’єднання громадян. Найбільш відомі групи тиску - лобі, що являють собою розгалужену систему агенцій і фірм, які впливають на законодавців та урядовців з метою прийняття рішень в інтересах організацій, великих корпорацій і навіть іноземних держав. Тактика груп тиску пов’язана з вибором засобів і методів впливу на органи державної влади і варіюється від легальних до протизаконних.
32. Політичні еліти і політичне лідерство.
Політична еліта - меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Терміном політична еліта наділяються люди, що оволоділи найбільшою кількістю позитивних якостей, цінностей і пріоритетів, займають панівні або найбільш впливові позиції в суспільній ієрархії. Теорії еліт в сучасному вигляді були розроблені Парето, Москою, Міхельсом. Сеть їх полягає в тому, що людське суспільство завжди поділялось на привілейований, відносно нечисленний клас тих, хто управляє, та на переважну більшість суспільства - клас тих, ким управляють. Основу належності до еліти становлять особливі індивідуальні і насамперед організаторські здібності, а також матеріальна та інтелектуальна перевага, які виділяють людину в коло вибраних. До загальнис рис теорії еліт належать: підхід до історії як до сукупності соціальних циклів, які характеризуються пануванням відповідних їм типів еліт; критика ідеї народного сувернітету як утопічного міфу романтиків; стведження, що нерівність є основою соціального життя; абсолютизація політичних відносин, визнання політичної влади однією з первісних причин соціального панування. У сучасній політології мають місце два підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві - функціональний та ціннісний. Прибічники функціонального підходу головною ознакою політичної еліти визначають соціальний статус людини, її місце і роль в системі владних управлінських структур. Це меншість населення, котра приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю. Прихильникиціннісного підходу визначальною ознакою політичних еліт вважають духовний аристократизм, заслуги, особисту перевагу одних людей над іншими. Політичне лідерство - процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство, котре добровільно віддає йому частину своїх повноважень. Макс Вебер розрізняє традиційне лідерство, засноване на звичаях, раціонально-легальне, лідери обрані демократичним шляхом, харизматичне, засноване на вірі в особливий дар лідера.
33. Політична свідомість і політична культура.
Політична свідомість - опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток і задоволення інтересів та потреб політичних суб’єктів; сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини, набувають відносної самостійності. Структура політичної свідомості складна і суперечлива. Згідно з функціональним принципом класифікації в ній можна виділити такі аспекти: політико-ідеологічний, політико-дійовий. За суб’єктом політичну свідомість класифікують на політичну свідомість нації, класу, групи, особистості, масову. За ставленням до влади розрізняється автократична свідомість і демократична свідомість. У гносеологічному відношенні класифікують свідомість на емпіричномі та теоретичному рівнях, буденну і наукову політичну свідомість. Політична свідомість складається в процесі пізнання кожної форми політико-владних відносин: законодавчої, виконавчої і судової влади, а також сукупності політичних інтересів суб’єктів, установки і цінності яких синтезовану в колективну волю, виражену в меті й завданнях політичних дій і самоуправління. Важливим фактором формування політичної свідомості є політичне виховання. Політична свідомість покликана адекватно відображати процеси демократизації в зовнішньополітичному і міжнародному розвитку, прагнення народів жити в мирі і злагоді, виключити війни із життя суспільства, досягти на ділі пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей, свободи соціального і політичного вибору. В Україні на сучасному етапі розпочався і постійно відбувається складний і тривалий процес формування демократичної політичної свідомості. Політична культура - частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політичного життя; історично соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і здібностей як суб’єктів політичного життя. Політична культура включає в себе культуру політичного мислення і поведінки індивидів і соціальних спільнот, культуру політичного мислення і поведінки індивидів і соціальних спільнот, культуру організації та функціонування політичних інститутів і всього політичного життя в суспільстві. За структурою політична культура складається з політичних знань, політичної ідеології і психології, політичного досвіду і традицій, політичних інститутів, норм, зразків і засобів політичної діяльності. У політичній культурі особи, поряд з політичними знаннями велике значення мають емоційно-психологічні компоненти.
