Реферат: НБУ-финансовый агент правительства
У кредитно-грошовій сфері було здійснено повернення до політики стримування росту грошової маси та інфляції, що сприяло значному зниженню ціни кредитів і їх доступності для більшості виробників. Витіснення з обігу негрошових форм розрахунків та перехід до прозорого виконання реального бюджету дозволили суттєво покращити соціально-економічний стан країни та її населення.
«Промислова політика» як така стала відсутньою, оскільки Ющенко і його прихильники дотримуються тієї точки зору, що вільний ринок самостійно визначає пріоритети економічного розвитку. У зв'язку з цим, а також подальшою лібералізацією зовнішньої торгівлі, продовжилось поглиблення депресії наукоємних виробництв. Стимулювання експорту здійснювалось шляхом переговорів із зовнішньоторговельними партнерами про взаємне скорочення торгових бар'єрів.
Відбулось прискорення темпів приватизації і регуляторної реформи, які можуть принести успіх, якщо будуть спрямовані не на досягнення кількісних показників, а на підвищення ефективності управління власністю, систему корпоративного управління власністю і дійового захисту прав акціонерів, а також залучення приватних капіталів у народногосподарський обіг.
В квітні 2001 р. політичний маятник в Україні хитнувся. Новий уряд ще не наважився на значні зміни кредитно-грошової політики, тому зростання макроекономічних показників поки продовжується, хоча темпи його уповільнилися. Проте намагання керувати економікою в «ручному режимі» може зруйнувати нестійкі позитивні тенденції. І тут багато чого залежить від НБУ, який продовжує лишатися справжнім бастіоном ринкових перетворень. Тому актуальність даної роботи полягає в розгляді функціонування НБУ та його впливу на основні показники економіки країни.
Метою і завданням даної роботи є аналіз діяльності Національного банку України як фінансового агенту уряду та його впливу на макроекономічні показники і подальше реформування економіки.
Розділ 1. Сутність функції НБУ, як банкіра і фінансового агента уряду
1.1. Банківське обслуговування – основна функція НБУ
Центральні банки, виступаючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими органами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій.
Центральні банки відіграють помітну роль у касовому виконанні державного бюджету. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Центральний банк, як правило, веде рахунок Міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, враховуючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.
У процесі касового виконання бюджету кошти списуються з рахунків платників податків, покупців державних цінних паперів, що відкриті в комерційних банках, і зараховуються на рахунок міністерства фінансів (казначейства), відкритий у центральному банку. У результаті збільшуються депозити уряду і зменшується грошова база. Коли уряд фінансує державні витрати, то процес розвивається у зворотному порядку. Наприклад, при оплаті устаткування для державного медичного центру кошти списуються з рахунка Міністерства фінансів (казначейства) і зараховуються на рахунки постачальників устаткування, відкриті в комерційних банках. Депозити уряду зменшуються, а банківські резерви і відповідно грошова база зростають.
В окремих країнах кошти державного бюджету зберігаються не тільки у центральному банку, а й у комерційних банках. Наприклад, у США кошти, які Казначейство отримує від податкових надходжень, і виторг від продажу державних цінних паперів зберігаються на спеціально відкритих урядових рахунках у найбільших комерційних банках (так звані «податкові і позичкові рахунки»). Поточні платежі Казначейства, зокрема оплата виписаних Казначейством чеків, здійснюються головним чином з рахунків, відкритих Казначейству у Федеральних резервних банках (так звані «чекові рахунки»). Кошти на «чекові рахунки» переказуються з «податкових і позичкових рахунків» у міру потреби.
Оскільки надходження коштів до бюджету і витрачання цих коштів протягом року у часі не збігаються, депозити уряду в центральному банку характеризуються значними коливаннями і, отже, можуть бути джерелом коливань у грошовій базі. Проте більшість цих коливань має тимчасовий характер і Центральний банк може їх передбачити на основі інформації міністерства фінансів про сподівані надходження і видатки, що дає банку змогу вжити відповідних заходів через проведення операцій на відкритому ринку і нейтралізувати вплив бюджетних коливань на грошову базу.
В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з проблемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:
• податкове фінансування. В основі цього методу — підвищення урядом податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не впливає на грошову базу;
• боргове фінансування. В основі цього методу — випуск урядом боргових зобов'язань, виторг від розміщення яких спрямовується до бюджету. Боргове фінансування також не справляє прямого впливу на грошову базу, окрім випадків купівлі державних боргових зобов'язань центральним банком;
• фінансування шляхом емісії грошей. В основі цього методу — отримання урядом кредитів від центрального емісійного банку у формі купівлі банком державних боргових зобов'язань. Емісія грошей, яку таким чином здійснює Центральний банк, прямо впливає на грошову базу, а отже і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому.
Якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постійний характер і фінансується за рахунок емісії грошей — це спричиняє збільшення пропозиції грошей високими темпами, викликає подальше зростання рівня цін і провокує інфляцію.
У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінансування бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіталів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов'язань і таким чином вирішувати проблему державних фінансів. Водночас у багатьох країнах з метою захисту центрального банку від можливого тиску з боку уряду на законодавчому рівні забороняється емісійне кредитування уряду шляхом купівлі центральним банком державних боргових зобов'язань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Спілкування уряду і центрального банку стосовно боргових зобов'язань передбачається лише через відкритий ринок, тобто вторинний ринок, на якому центральний банк проводить операції з метою регулювання грошового ринку, використовуючи їх як інструмент монетарної політики.
Країни, що розвиваються, не мають добре розвиненого і достатньо місткого ринку капіталів, на якому уряд міг би розмістити потрібну кількість державних зобов'язань, тому дуже часто єдиним джерелом фінансування бюджетного дефіциту в таких умовах є додаткова емісія грошей, а центральному банку доводиться виступати у ролі кредитора уряду.
Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску державних боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.
Центральний банк України — Національний банк — було утворено у 1991 р. згідно з законом України «Про банки і банківську діяльність». Законом було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає, з одного боку, центральний банк, як головний банківський інститут держави, який є емісійним центром і відповідає за збереження монетарної стабільності, а з іншого — банківську систему, представлену мережею комерційних банків.
Функції становлять основний зміст правового статусу Національного банку.
Проблема функцій управління досить широко висвітлена в правовій літературі. В юридичній науці існує багато визначень поняття функцій управління як соціального в цілому, так і державного зокрема. Їх огляд свідчить, що найчастіше автори акцентують увагу на тому, що функції — це частини змісту управлінської діяльності. Проведені вченими дослідження дозволили дійти висновку про те, що функції управління є частинами змісту управлінської діяльності, які мають відносну самостійність та однорідність; безпосередньо виражають владно-організуючу суть управління; реалізуються у взаємодії суб'єкта і об'єкта управління (в управлінських відносинах); спрямовані на забезпечення життєво важливих потреб управляючого об'єкта.
У зв'язку з цим цілком логічним є визначення поняття функцій управління, під якими розуміються відносно самостійні та однорідні частини змісту управлінської діяльності, через які виявляється владно-організаційний вплив суб'єкта управління, спрямований на забезпечення життєво важливих потреб взаємодіючого з ним керованого об'єкта. Будь-які державні органи чи організації створюються для виконання спеціальних, тільки їм притаманних функцій. При цьому всі структурні підрозділи органу (організації), здійснюючи покладені на них функції, забезпечують реалізацію загальних функціональних завдань цього органу (організації).
Як відомо, належна правова регламентація функцій закономірно пов'язана з проблемою чіткого визначення компетенції органу управління. У нерозривному зв'язку функцій органу управління та його компетенції є те, головне, що становить характеристику функцій.
В юридичній літературі ставлення до зазначених вище категорій не однозначне: якщо відносно компетенції всіма визнається її юридичний характер, то стосовно функцій думки вчених різняться. Деякі автори вважають, що функції управління — самі по собі явища не юридичні, а тому не можуть бути елементами компетенції. Інші, зокрема І. Л. Бачило, розглядаючи співвідношення функцій і компетенції у широкому баченні компетенції, зараховують до неї й функції.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30