Україна і ядерна зброя
p align="left">- виконати пункт угоди, яка дозволить Президенту України забезпечити право негативного контролю запуску ядерних ракет з території України;- розробити план поетапного зняття ядерних ракет з бойового чергування;
- обговорити питання про статус стратегічних сил СНД на території України;
Однак на всі ці пропозиції була категорична відмова у формі: "стратегічні сили створювались як єдиний комплекс, жодний елемент якого не може бути ліквідовано".
Питання про стратегічні сили давав московським генералам надію на можливість контролювати більшу частину військ та військових об'єктів на території України. Більше того, стратегічними проголосили Чорноморський флот, науково-дослідні інститути, навчальні заклади, будинки відпочинку і
т.д. Таким чином, прагнення України розв'язати проблему ліквідації ядерної зброї до кінця 1994 року були повністю проігноровані вищим командуванням СНД. Це змусило представників української делегації на зустрічі лідерів держав у Мінську 14 лютого 1992 року при обговоренні питання про статус стратегічних сил держав співдружності внести в статтю першу положення, згідно якого "перелік стратегічних сил визначається кожною державою за узгодженням з командуванням стратегічними силами та затверджується Радою лідерів держав".
Подальші переговори про склад стратегічних сил, розташованих на території України, зайшли в глухий кут. Цей документ так і не вдалося підписати. Згадані події не вплинули на рішення України вивести зі своєї території тактичну ядерну зброю. До 12 березня 1992 року в Росію було передано близько 57% ядерних боєприпасів - перш ніж президент Кравчук не зупинив їх вивід.
Порушуючи раніше досягнуту угоду, Росія не забезпечила спільного контролю над ліквідацією ядерних боєприпасів, які виводились з України, що викликало підозру, мовляв їх використовують за прямим призначенням (знищувалися тактичні ядерні боєприпаси, розташовані на території Росії, у яких вийшов термін експлуатації, а на заміну встановлювалися ядерні боєприпаси, які вивозилися з України). Після зустрічі двох президентів і головнокомандуючого ЗС СНД маршала Шапошнікова цю проблему було розв'язано і Україна передала Росії більше 3 тисяч ядерних боєприпасів.
Надалі, якось непомітно, стратегічні сили СНД стали Російськими стратегічними силами. Причому в кулуарах досі гуляють найнеймовірніші чутки про те, як "ядерну валізку" було вилучено у Шапошнікова й передано міністру оборони Росії Грачову. Факт ліквідації стратегічних сил СНД підвів риску під певним періодом розвитку подій навколо ядерної зброї, однак, він не вирішив тих проблем, які стоять перед Україною. Більше того, ініціативи України в галузі ядерного роззброєння, як виявилось, мали виключно негативні наслідки:
по-перше, Міжнародне Співтовариство розцінило намір України в майбутньому набути статусу без'ядерної держави як одностороннє зобов'язання і різні спроби обговорити це питання трактувало як відмову. У зв'язку з цим здійснювався дипломатичний та економічний тиск на Україну, який все посилювався;
по-друге, Україна стала свідком реакції ядерних держав на факт ядерного роззброєння Бєларусі. Всі обіцянки й гарантії, які передували цій події, забулися, допомога залишилася лише на словах, як з боку США, так і з боку Росії, і зовсім неясним залишилося питання - чи буде здійснено вивід мобільних ядерних комплексів СС-25 з її території, після інтеграції Росії й Бєларусі?
по-третє, продовження політики "з позиції сили" з боку ядерних наддержав стосовно України не сприяло створенню принципово нового механізму ядерного роззброєння, який ґрунтувався б не на біполярному протистоянні й силовому диктаті, а на зацікавленості держав у гарантіях безпеки в інших, неядерних формах;
