Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини)
p align="left">Центром міжетнічного протистояння в СФРЮ стало „сербське питання”. Після розвалу федерації 2 млн. сербів опинилися поза межами Сербії. Вони прагнули вільного , рівноправного визначення свого майбутнього. В самій Сербії домінували настрої солідарності з єдинокровними братами, які мимоволі стали громадянами інших республік. Цими настроями негайно скористалася націоналістично орієнтована опозиція. Тоді президент С. Мілошевич виступив на захист права сербів жити в єдиній державі, підкреслюючи, що визнання рівноправного статусу сербів у Хорватії, Боснії й Герцеговині є шляхом до стабілізації в цих республіках.Суть збройного конфлікту у Хорватії полягала в зіткненні інтересів хорватів, які обстоювали право своє на відділення від СФРЮ при збереженні республіканських кордонів, і сербів у Хорватії, які, не відкидаючи перспективи жити з хорватами в єдиній державі, виборювали право самим вирішувати власну долю.
Найнепрмиреннішу позицію займали мешканці Сербської Крайни, яка історично ніколи не входила до складу власне хорватських земель. Уперше серби Крайни порушили питання про культурну автономію після приходу до влади ХДС (Хорватське демократичне співробітництво) у 1990р.[22,402]. Нова конституція визнала сербське населення національною меншиною, а розгорнута наступальна націоналістична пропаганда сприяла поширенню антисербських настроїв. Усе, що відбувалося, нагадувало сербському населенню геноцид хорватських усташів щодо сербів за часів Другої світової війни.
Спроби встановлення хорватського суверенітету на територіях із сербським населенням за допомогою сили викликали опір. 28 лютого 1991 р. Сербська Крайна прийняла рішення про відділення від Хорватії та підтвердила свою належність до СФРЮ [22,403].
В центрі конфлікту відразу опинилися дислоковані в Хорватії підрозділи ЮНА, яку в Загребі однозначно кваліфікували як ворожу силу та „оплот сербського гегемонізму” [22,403]. Однак формальні підстави для подібних обвинувачень з'явилися тільки після того , як у ЮНА розпочалося масове дезертирство хорватів, словенців, мусульман та македонців. Роль ЮНА в міжетнічному конфлікті мала подвійний характер. З одного боку вона виконувала вказівки федеральної влади, а з іншого - намагалася роз'єднати ворогуючі сторони: хорватські збройні формування і сербські сили самооборони.
Певну роль у розпалюванні міжетнічного конфлікту відігравав релігійний фактор. Священнослужителі різних конфесій активно заповнювали той ідеологічний вакуум, який створився після кризи ідей „самоврядного соціалізму”. В Югославії людей почали ділити на католиків (хорвати), православних (серби, чорногорці, македонці) та боснійських мусульман.
Бойові дії охопили саме ті райони Хорватії, де компактно мешкало сербське населення: Сербську Крайну з центром у Кніні та Сербську автономну область із центром у Вараджині (Славонія, Баран'я, Західний Срем). Саме ці райони були піддані руйнуванню, а їх сербське та хорватське населення зазнало значних втрат. Війна унесла життя більш ніж 30 тис. чоловік, близько 700 тис. втратили житло й стали біженцями.
Таким чином, можемо сказати, що загострення міжнаціональних суперечностей зумовлене:
втратою політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави;
історично сформованим розривом між рівнями соціально-економічного розвитку республік та країв;
відсутністю об'єднуючої наднаціональної сили, яку з 40-их років являв Союз комуністів Югославії;
наявністю релігійного фактора.
Розділ II. Громадянська війна (1991 - 1995 рр.)
Югославію можна порівняти з політичним гемофіліком: якщо ж вона „поріжеться” - подальше кровопролиття неможливо зупинити [9,44]. Адже з початку свого виникнення вона являла собою законсервований конфліктогенний простір. Розпад СФРЮ був логічним наслідком історичного розгортання внутрішніх політичних процесів у федерації. Влітку 1991 р. Руйнівні процеси в СФРЮ, стали пануючими, некерованими та необоротними. Розвиток подій спричинювався неможливістю розв'язати одразу той клубок різнопланових проблем у багатонаціональній федеративній державі, який складався протягом десятиліть.
Боснія та Герцеговина була республікою СФРЮ з найбільш строкатим національним складом населення. За переписом 1978 р., тут із 4,2 млн. осіб 39,6% складали етнічні мусульмани, 37,2% - серби, 20,6% - хорвати [15,310].
Вплив так званих „оксамитових революцій” у кінці 80-их рр., які призвели до краху комуністичну систему у Східній Європі, ще більше прискорив процес розпаду Югославії. Демократичні вибори 1990 року принесли у федерацію крім давно існуючого національного ще й ідеологічний розкол.
Найбільш гострою ситуацією після таких подій залишалась у Боснії та Герцеговині. Після голосування більшість голосів набрали мусульманські політичні лідери. Головою Президії Боснії та Герцеговини було обрано Ілію Ізетбеговича.
Після проголошення незалежності Словенією та Хорватією Боснія та Герцеговина намагається створити свою суверенну державу. 14 жовтня 1991 р. Скупщина Боснії та Герцеговини ухвалили Меморандум про незалежність та Платформу про становлення республіки. Однак це рішення було прийнято без участі сербських депутатів. Саме це привело до виходу зі республіканської Скупщини 80 сербських депутатів на знак протесту. Вони ініціюють проведення в сербських громадах плебісциту щодо визначення своєї подальшої долі. Майже 1 млн. сербів висловилося за вихід зі складу Боснії та Герцеговини. Ще 1 жовтня 1991 р. Делегати ЄС змогли переконати федерального міністра закордонних справ СФРЮ і прем'єр-міністра Боснії та Герцеговини погодитися на розміщення у республіці європейських спостерігачів. Після рішення ЄС від 16 грудня Боснія та Герцеговина направили туди запит про своє визнання. 20 грудня 1991 р. Головою держави обрано Ілію Ізетбеговича, етнічного мусульманина, професора Сараєвського університету, автора „Ісламської декларації”, в якій він із самого початку взяв курс на створення моноетнічної держави. Загроза проведення такої національної політики в умовах співіснування трьох різних етносів була очевидною.
11 січня 1992 р. Арбітражна комісія, засновуючись „на праві меншин та етнічних груп брати рівну участь в управлінні країною”, оголосила, що за відсутності референдуму про незалежність „бажання населення жити в незалежній державі на може бути встановлене”[15,310]. За вимогою ЄС референдум був проведений 1 березня 1992 р.. На ньому 63% виборців проголосувало за незалежність (але серби бойкотували референдум).Незалежність Боснії та Герцеговини було проголошено 22 лютого 1992 р., а ЄС визнало незалежність Боснії та Герцеговини 6 квітня 1992 р..
Після проголошення республікою незалежності боснійські серби заявили про утворення в районах Боснії та Герцеговини, де вони становили більшість населення, так званої Республіки Сербської. Громадянська війна в Боснії почалася в березні 1992 р. кривавими сутичками в Сараєво між сербською та мусульманською громадами. Так епіцентр етноцивільних конфліктів перекочував на територію Боснії та Герцеговини, де центром стали дислоковані в цій країні гарнізони ЮНА, підпорядковані СРЮ. З березня 1992 р. до вересня 1995 р. столиця Боснії та Герцеговини і зимових Олімпійських ігор 1984 р. Сараєво перебувала у стані перманентної облоги. Напруженість у міжетнічних та міжконфесійних відносинах у квітні переросла у війну за переділ території між мусульманами, сербами та хорватами. Колишня федеральна армія виступила на боці сербської громади. Стурбований відносинами між сербами і хорватами в Боснії та Герцеговині лорд Каррінгтон (головуючий майбутньої конференції щодо долі Югославії від 27 серпня 1992 р.) запропонував Хосе Кутілейро - представникові Португалії, яка тоді була країною - головою Європейського Співтовариства, керувати роботою конференції з вирішення майбутнього Боснії та Герцеговини.
В кінці березня 1992 р. серби оголосили Сербську Республіку Боснії та Герцеговини невід'ємною частиною нової Югославії. Керівництво СРЮ 4 травня 1992 р. віддало наказ про виведення армійських підрозділів із Боснії та Герцеговини . Але навіть тоді, коли 19 травня республіку залишили всі військові ЮНА (громадяни Сербії і Чорногорії),ситуація суттєво не змінилася. Справа в тому, що серед військовослужбовців майже 80% становили жителі Боснії, які після початку конфлікту влилися до військових формувань ворогуючих сторін (здебільшого до сербських), перехопивши з собою зброю та військову техніку. На території Боснії та Герцеговини залишилися війська Хорватії, які допомагали боснійським хорватам контролювати територію проголошеної республіки Герцег-Боснія.
Діяльність представників і органів ООН на території Югославії продовжувала лінію, яка була закладена діями ЄС з її антисербськими установками, які після створення 27 квітня 1992 р. СРЮ в складі Сербії та Чорногорії виступили проти неї. Незадовольнившись виведенням військ ЮНА з території Боснії та Герцеговини, Рада Безпеки ООН 30 травня 1992 р. приймає рішення (резолюції 757,787 і 820)[20,30], ввести найтяжчі санкції проти СРЮ, які коли-небудь застосовувалися до якоїсь країни, а саме: ембарго на поставки нафти та горючого, заборона повітряного зв'язку, блокування транспортних і транзитних шляхів, закриття всіх морських гаваней і сербських портів на Дунаї, заморожування фінансових рахунків за кордоном, припинення всякого інвестування, а згодом параліч господарського розвитку.
В резолюції Ради Безпеки ООН говорилося про відмову участі в засіданні ООН представників СРЮ, тоді як Словенія, Хорватія і Боснія та Герцеговина (БіГ)були прийняті у лави цієї організації. Це був курс на дискримінацію СРЮ на міжнародній арені [3,24]. "Політика подвійного стандарту" з боку НАТО та ЄС розцінювалася як гірка образа сербами, а мусульманами і хорватами - як підтримка їхніх переконань у безщадній і безкомпромісній боротьбі з сербами [20,31]. Ігнорування інтересів однієї з сторін у конфлікті завело в глухий кут всі спроби їх умиротворення засобами дипломатичних зусиль. В результаті ні одна міжнародна організація - ні ЄС, ні ООН, ні НБСЄ - не змогли зупинити війну.
