Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини)
p align="left">Неабиякий інтерес становить розгляд розпаду Югославії з позицій сформульованої 1993 року професором Гарвардського університету, директором Інституту Стратегічних досліджень ім. Дж. Оліна при Гарвардському університеті С. Хантінгтон нової парадигми, яка є чи не найвизначнішою з розроблених за останнє десятиріччя наукових концепцій, що відображає новаторські геополітичні ідеї, в яких наведена загальна картина світу.Однією з головних тез конфлікту є твердження, що він завжди присутній у суспільстві, є нормою, породжений багатьма причинами, які залежать від конкретно-історичних умов: матеріальні (економічні), політичні, національні, цивілізаційні та інші протиріччя. Водночас ”чистих” конфліктів не буває, а поняття ”національний конфлікт ”, ”етнічний конфлікт” є вельми умовними, їх використовують для позначення ситуації, за якої національні протиріччя, національні інтереси стають головними й їх застосовують як найбільш ефективний засіб мобілізації й консолідації соціальних груп населення. Як правило, це відбувається у період становлення національних держав. Національні конфлікти на Балканах н просто постійні, а по суті перманентні: „етнічне черезсмужжя на півострові таке велике, а історія його настільки складна і трагічна, що й мудрості царя Соломона не вистачило б для залагодження всіх розбіжностей” [21,98-99].
Наукова розробка „Конфлікт в колишній Югославії (1991 - 1995 ) в системі міжнародних відносин” А.Є. Лапшина присвячена аналізу ключових геополітичних проблем балканської кризи в її внутрішніх і міжнародних аспектах. Автор пропонує оригінальну концепцію розгляду регіональних конфліктів у рамках сучасної системи міжнародних відносин, що виступає єдиним взаємозалежним організмом. У роботі Лапшин А.Є. надає характеристику результатів балканської політики США, Росії, Німеччини та інших держав, які брали дипломатичну і військову участь у конфлікті.
На думку Ж.-Б. Дюрозеля, югославська війна перекреслила сподівання на мир європейських та світових сил, незважаючи на те, що декілька тисяч „голубих касок ” (включаючи росіян та японців) час від часу прокладали нетривку доріжку життя для Сараєва.
А ось Л.В. Тягуненко говорить про те, що в розпаді Югославії були зацікавлені ті країни, які бажали приєднати до себе відокремлені від неї території. Вони бачили в Югославії тобто в її націоналістичних кругах, „п'яту колону ”. Сьогодні це констатують і багато авторів-політологів [20,29].
Матеріали курсової роботи можуть бути використаними студентами для підготовки до семінарського заняття написання повідомлень і рефератів .а також зможуть стати додатковою інформацією для збагачення розумових здібностей та інтелектуальних досягнень.
Структура курсової роботи складається зі вступу, трьох розділів висновків списку джерел та літератури, додатків - матеріалів які фактично і аргументовано допомогли розкрити тему курсової роботи - Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини).
Розділ I. Загострення міжнаціональних відносин у югославській федерації (1980 - 1991 рр.)
Посилення політичних та економічних кризових явищ і особливо поглиблення міжнаціональних суперечностей у багатонаціональній Югославії 80-х років певною мірою були пов'язані з утратою загальновизнаного політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави. Смерть президента Йосифа Броз Тіто в травні 1980 р. стала моментом відліку нового етапу в історії СФРЮ.
За часів Й. Тіто керівництво СФРЮ щоразу при загостренні кризових явищ як у сфері міжетнічних відносин, так і в царині владних структур знаходило необхідні ресурси для стабілізації системи “самоврядного соціалізму”. Звичайно, це були паліативні заходи, і югославський політичний режим поступово втрачав рівновагу і можливості саморегулювання.
Криза югославської федерації назрівала вже давно. Згідно з конституцією 1974 р. СФРЮ була союзною державою, суб'єкти федерації якої також мали певний державний статус, а закріплення самостійності республік та країв звужувало економічні й політичні функції федеральної держави. До федеральної компетенції входили тільки функції забезпечення незалежності й територіальної цілісності країни, регулювання трудового права та відносин на внутрішньому югославському ринку, планування, функціонування валютної системи, органів державної безпеки, ведення зовнішньої політики та економічні відносини з іншими країнами. По суті , конституція закріплювала новий тип федералізму. В умовах поліцентричного етатизму, чи націонал-етатизму, цей тип визначався як “класичний традиційно-політичний федералізм із самостійними центрами влади”. Мова йшла про елементи конфедерації в класичному варіанті федерального державного устрою.
В середині 80-х років виявилися серйозні труднощі у функціонуванні югославського суспільства на основах децентралізованого федералізму. Рішення приймалися вкрай повільно, супроводжувалися складною процедурою погодження усіх точок зору, виконавча влада неефективно здійснювала свої обов'язки. Функції федерації звелися до інституту узгодження інтересів, центр потрапив у цілковиту залежність від республік та країв. Тому на порядок денний висунулося завдання зміцнення єдності федерації в суспільно-економічному, юридичному й територіальному відношеннях шляхом перегляду основних положень конституції.
Почали активно обговорюватися різноманітні проекти “нової Югославії”, які віддзеркалювали позиції республіканського керівництва. Хорватія і Словенія виступали за конфедеративний устрій країни. Лідери Словенії розгорнули кампанію критики сербського керівництва на підтримку всіх без винятку сил, які займали антисербську позицію. Все це надавало відносинам у середині федерації конфронтаційного характеру.
Опозиційні кола словенської інтелігенції в 1987р. підготували й обнародували “Національну програму”, яка підводила до ідеї утворення незалежної держави. В засобах масової інформації розпочалася боротьба проти “будь-яких проявів сербського шовінізму”, розвивалися сюжети про “окупацію” Словенії, ЮНА називали “окупаційною”. Між Сербією і Словенією розпочалася справжня „інформаційна війна”[22,390].
Доволі гостра національна криза між сербами і хорватами на початку 1981 року передала пальму першості конфлікту між югославською федерацією та албанським ірредентським рухом. Албанське населення автономного краю Косово в Сербії (90%) було невдоволене своїм нерівноправним становищем у федерації. В 1981 р. албанці, спираючись на відповідні положення чинної конституції, почали домагатися реалізації свого права на самовизначення й виступили за надання краю Косово статусу республіки.
Основним політичним гаслом під час демонстрації, скликаної албанським рухом у 1981 р. в столиці Соціалістичного автономного краю Косово м. Приштіне було: „Косово - республіка”. Як і на початку подій у Косово, так і пізніше албанська опозиція намагалась створити „етнічно чистий край, щоб мати серйозні наміри для проголошення республіки у складі югославської федерації” [9,42]. У перспективі, користуючись формальним правом на самовизначення навіть до виходу ( закріпленого у конституції СФРЮ ), республіка могла вийти зі складу Югославії та приєднатися до Албанії.
Але ситуація в краї продовжувала загострюватися. Дедалі більше сербів і чорногорців змушені були залишати Косово. Періоди введення воєнного стану змінювалися періодами розробки нових програм вирішення “косовської проблеми”. Однак усі заходи щодо стабілізації становища в Косово виявилися не ефективними.
Після жорстокого придушення відкритих виступів опозиція в Косово починає проводити політику витіснення представників інших національностей, які там проживали. Внаслідок тиску на неалбанське населення, з кінця 1981 р. до лютого 1987 р. із Косово виїхало 22 тис. 307 сербів і чорногорців [9,43]. Масова міграція працездатного населення із Косово змусила Союзне Виконавче Віче ( уряд ) СФРЮ у грудні 1987 року погодити спеціальну федеральну програму, яка була спрямована на припинення виїзду сербів і чорногорців із Косово.
Напружена ситуація в Косово та зміни у внутрішньополітичному житті країни у першій половині 80-их років підштовхували керівництво Сербії до формулювання питання про конституцію республіки як конституцію окремої держави. У даному випадку специфіка Сербії полягала у тому, що вона , єдина зі всіх республік СФРЮ, мала у своєму складі два автономних краї - Косово і Воєводину.
За конституцією СФРЮ як Сербія, так і автономні краї були суб'єктами федерації, що робило крайове керівництво досить незалежним. Такий стан ніколи не викликав ентузіазму в сербського керівництва. Краї в свою чергу постійно намагалися звільнитися з-під “опіки” республіки. Недовіра та напруга у відносинах керівників республіки з керівниками країв стали переростати у політичну боротьбу незалежних політичних об'єднань.
Югославію того часу порівнювали з ідеальним середовищем для існування одноклітинних організмів, об'єднаних клеєм страху.
Головною причиною міжнаціональної напруженості був історично складений розрив між рівнями соціально-економічного розвитку республік і країв, особливо ставало політичним в умовах різкого погіршення економічної ситуації наприкінці 80-их років. Страйки і демонстрації в Косово на початку 1989 року, підтримані в Хорватії та Словенії, визначили первісні контури найбільшого югославського конфлікту[9,43]. Став очікуваним розкол СФРЮ спершу по відношенню до вирішення косовських проблем, а потім до проблем федерації взагалі. На підтримку позиції Сербії, яка на початку 1989 року ліквідувала автономний статус Косово і Воєводини , стали Македонія і Чорногорія. Хорватія і Словенія засудили політику сербського керівництва. Боснія та Герцеговина зайняли очікувальну позицію.
