Проблеми соціальної диференціації населення в Україні та в світ
p align="left">1. Несправедливий розподіл доходів, що призводить до їх величезної диференціації по окремих групах населення і до появи бідняків і навіть жебраків. Зазначимо, що ця причина призвела до спаду виробництва, оскільки саме у бідняків упав попит на товари вітчизняного виробництва, а багаті ж стимулювали попит на дорогі і насамперед імпортні товари. У свою чергу спад виробництва спричинив падіння доходів як працюючих, так і непрацюючих, у т.ч. пенсіонерів. Несправедливість передусім у тому, що багатство переважної багатих пояснюється не їхнім трудовим внеском, а факторами, пов'язаними з переходом до напівкримінальних ринкових відносин.2. Згортання окремих виробництв унаслідок слабкої конкурентоспроможності окремих видів вітчизняної продукції, що сталося через непродумане відкриття кордонів України для вільного переміщення товарів на її територію. А це, природно, спричинило різке скорочення зайнятості і доходів населення.
3. Значне скорочення попиту на вітчизняну продукцію в країнах колишнього СРСР і РЕВ унаслідок згортання виробництва, що призвело до скорочення експорту в ці країни і, природно, до спаду виробництва в Україні. А це - також скорочення доходів населення.
4. Різке скорочення капіталовкладень через розкладання національно багатства для особистих цілей невеликим відсотком багатих і надбагатих громадян України. Іншими словами, замість, замість нагромадження відбувається поїдання не тільки знову створеної вартості, а й раніше створеного багатства. А скорочення капіталовкладень веде, звичайно, до зменшення попиту на засоби виробництва і відповідно падає завантаження галузей народного господарства і знижуються доходи населення.
5. Надмірна тінізація економіки внаслідок послабленого контролю.
До головних способів подолання бідності можна віднести:
а) кардинальне скорочення тіні застосуванням жорсткіших заходів аж до показового покарання керівників організацій і підприємств;
б) перерахування надприбутку підприємств у бюджет за допомогою рентних (акцизних) платежів і податку на майно з урахуванням його рентабельності( ринкової вартості);
в) зростання виробництва за рахунок захисту вітчизняного виробника високим митом й іншими ефективними заходами. [1,ст.47, 56]
Складна соціально-економічна ситуація в Україні вимагає виключної відповідальності державної влади за здійснення заходів, що так чи інакше впливають на рівень життя населення, надання проблемам забезпечення добробуту різних соціальних груп пріоритетного значення.
На сьогоднішньому етапі необхідна розробка єдиного закону про соціальне забезпечення виходячи з широкого тлумачення цього терміну, тобто закону, який регулює коло відносин та норм по забезпеченню, в першу чергу матеріальному, літніх, непрацездатних людей, сімей з дітьми з наступною конкретизацією програм соціального страхування.
Підсумовуючи вищезазначене, можна окреслити основі напрями політики подолання бідності на сучасному етапі:
– створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян через розвиток малого і середнього бізнесу, проведення ефективної державної протидії монополізму на ринку праці у сільській місцевості, а також активізацію вторинного ринку цінних паперів як ефективного засобу перерозподілу;
– боротьба з успадкованою бідністю, яка здебільшого притаманна сільському населенню, шляхом створення мережі дорадчих служб (правова освіта), підтримки нових виробничих відношень, обумовлених зміною форм власності на землю, покращення соціальної інфраструктури села;
– підвищення ефективності соціальної підтримки уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту, посилення цільової орієнтації соціальних програм, запровадження замість пільг адресної соціальної допомоги згідно з критерієм забезпеченості;
– удосконалення статистики бідності в напрямку розширення репрезентативності інформаційної бази;
– політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу як важливого чинника економічного та соціального прогресу.
Диференціація за економічними показниками країн світу
Група країн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд. чол. Це дуже різні країни, в яких відбуваються складні соціально-економічні процеси. Визначальною тенденцією розвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їх диференціація і одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.
У 1950 р. найбільш "просунуті" в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 раза, а найбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця у рівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 раза, а нижньої групи - у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країн усередині груп.
Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав "третього" світу: перша група, що відділилася як результат так званого "нафтового буму", низка країн Перської затоки, а також "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс - це найбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М'янма тощо, всього - 48-50 країн.
Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.
Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20-50 разів.
У країнах Заходу зростаючі проблеми бідності дедалі більше привертають увагу урядів і політиків, тому що раніше вважалося, що економічне зростання, загальне охоплення соціальним страхуванням, повна зайнятість самі по собі ліквідують підґрунтя цього соціального явища. Проте вже на початку 70-х років у більшості розвинених країн світу рівень безробіття істотно підвищився, а через деякий час ці країни зіткнулись з проблемою застійного, довготривалого безробіття.
Отже, якщо раніше переважною причиною бідності вважалася нездатність до роботи (хвороба або похилий вік), то тепер новими бідними є особи, які здатні до роботи, але не мають її, причому тривалий час. Бідність "не обирає віку", вона охоплює як молодих, так і літніх. Порівняно з 60-ми роками серед бідних набагато менше людей похилого віку. До цієї ситуації призвів розвиток державних програм соціального страхування, зокрема пенсійного забезпечення. Водночас серед бідних опиняються сім'ї з дітьми.
Залежно від рівня безробіття і розвитку соціальних програм "обличчя" бідності в різних країнах є різним. Наприклад, серед молоді найбільше бідних у Канаді, Данії, Німеччині, Іспанії, Швеції, Великобританії та США. Для інших розвинених західних країн така ситуація не характерна. Часто бідними стають неповні сім'ї в Канаді та США, Великобританії та Ірландії, тоді як у скандинавських країнах такі сім'ї рідко потрапляють до категорії бідних. В Австрії, Ізраїлі, Великобританії та США літні люди становлять третину або навіть більше бідних. І навпаки, у країнах з відносно невисоким рівнем бідності, таких як Швеція, Норвегія Швейцарія, літніх людей з-поміж бідних лише кілька відсотків.
Щодо варіації рівня бідності у країнах Заходу, то Євростат застосовує межу бідності в розмірі 50 % середньодушового доходу домогосподарства. Згідно з цим показником серед країн - членів Європейського Союзу Бельгія, Данія, Німеччина та Нідерланди мають найнижчий рівень бідності (менше 5 %). Греція, Іспанія, Франція, Ірландія та Італія мають дещо вищий рівень бідності, хоча він значно нижчий порівняно із США. У США у 90-ті роки рівень бідності оцінювався як 14 % загальної чисельності населення, зокрема серед афроамериканців він дорівнював 32,7 %, а серед іспаномовних - 28,7 %.
За умов високого рівня безробіття, економічних і фінансових обмежень уряди не мають ефективної стратегії запобігання бідності. Страхування на випадок безробіття не розв'язує проблеми в разі довготривалого, застійного безробіття. Соціальна допомога полегшує становище бідних, проте не запобігає випадкам бідності. Уряди запроваджують у свої національні законодавства концепцію гарантованого мінімального доходу. Наприклад, Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія мають законодавчо гарантований мінімум доходу на національному рівні. Коли бідність не є виключно проблемою низького рівня доходу, а супроводжується такими чинниками, як поганий стан здоров'я, житлових умов, освіти й професійної підготовки, фінансова допомога бідним має передбачати надання відповідних соціальних послуг.
Перенаселення - це загальновідома проблема країн, що розвиваються. Темпи зростання народонаселення залишаються тут традиційно високими. За період з 1975 по 1995 р. кількість жителів цієї групи країн зросла в 1,4 раза, зокрема населення Африки зросло в 1,8 раза, Латинської Америки - в 1,5, Південної та Південно-Східної Азії - в 1,5 раза. У 1995 р. майже 60 % світового населення проживало в Азії, близько 12 % - в Африці, 8 % - у Латинській Америці. За умов загальної економічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних й економічних проблем країн, що розвиваються.
