Механізми корпоративного управління в транснаціональних корпораціях
p align="left">Взаємовідносини з постачальниками. Справедливість та гласність у взаємовідносинах з постачальниками - істотно важливі елементи ефективної корпоративної практики, оскільки вони створюють умови для забезпечення надійності відносин з постачальником. Тому компанії повинні:- дотримуватись чітких і гласних принципів закупівель;
- суворо карати працівників, що беруть хабарі;
- уникати справ з постачальниками, котрі намагаються спрямувати процес закупівель у русло власних інтересів;
- підтримувати суворо комерційні відносини з постачальниками. Зокрема з тими, що пов'язані з компанією спільною власністю. Варто утримуватись від угод з використанням трансферних цін, коли ціни не відбивають реальну вартість товарів і послуг;
- прагнути оперативно оплачувати рахунки постачальників;
- утримуватись від закупівель матеріалів, торгівля якими заборонена міжнародними екологічними та іншими конвенціями.
Взаємовідносини з громадськістю. Оскільки будь-яка компанія є невід'ємною частиною місцевості, де вона розташована, правильно побудовані відносини з громадськістю мають важливе значення. Компанії повинні враховувати проблеми, що викликають стурбованість у місцевого населення, консультуватися у разі потреби з місцевим населенням і з відповідними групами, що виражають інтереси громадськості, а також враховувати вплив своєї діяльності на навколишнє середовище і дотримуватись всіх діючих природоохоронних законів та норм.
Взаємовідносини з державними органами влади. Найкращий спосіб збереження добрих взаємовідносин з державними органами для корпорацій - дотримання законів країн, де вони працюють та сплачують податки. Тому до основних принципів у даній сфері належатимуть:
сплата усіх обчислених податків;
дотримання всіх обов'язкових норм законодавства;
наявність всіх державних дозволів і ліцензій, необхідних для діяльності корпорації;
ведення справ з органами влади без особистісної зацікавленості, не вдаючись до хабарництва або неправомірних засобів впливу на прийняття адміністративних рішень.
Проте, аби ці принципи дійсно позитивно впливали на діяльність корпорації, необхідно не лише їх дотримання самою компанією, а й підтримка органів державної влади, які б сприяли втіленню міжнародної практики.
Окрім створення принципів корпоративного управління на наддержавному рівні, існують і національні кодекси корпоративного управління, що регулюють діяльність компаній лише на території певної країни. Оскільки діяльність транснаціональних корпорацій уже із самого її визначення виходить за межі однієї країни, вона повинна враховувати національні особливості як законодавства, так і управління. До числа таких документів можна віднести Кодекс Кедбері (Великобританія, 1991р.), “Кодекс найкращої практики для німецького корпоративного управління” (Німеччина, 2000р.), “Кодекс рекомендованого корпоративного управління” (Індія, 1998р.), “Кодекс корпоративної практики та поведінки” (ПАР, 1994р.) тощо.
Правовий статус кодексів корпоративного управління є неоднаковий у різних країнах. В одних він є частиною загального пакета обов'язкових умов, котрих необхідно дотримуватись для того, щоб цінні папери компанії продавались на біржі. В інших - кодекс є документом, що має лише рекомендаційний характер і не пов'язаний з будь-якими обов'язковими вимогами. Наприклад, компанії, що пройшли лістинг на Лондоській та Торонтській фондових біржах зовсім не зобов'язані слідувати Кодексу Кедбері, проте вони повинні вказувати, чи слідують вони рекомендаціям цих документів, і пояснювати причини відхилення від рекомендованих стандартів. У Бразилії та Мексиці кодекси корпоративного управління є добровільними. Проте, в Гонконзі та ПАР основні вимоги, викладені в кодексах корпоративного управління, включені до вимог по обов'язковому розкриттю інформації.
Національні кодекси корпоративного управління є різними також і за змістом.
Якщо взяти за приклад Раду Директорів, то у Таїланді, член РД повинен бути старшим 20 років, не притягуватись до юридичної відповідальності, мати вищу освіту, стаж, ін. У Індії, акцент робиться на те, що одна й та сама людина не повинна входити до РД більше, ніж 10 компаній одночасно. У Бразилії, головним є досвід роботи у раді, знання у галузях фінансів, міжнародного ринку, поєднання знань та досвіду тощо [64].
Щодо України, то 26 травня 2004 р. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку та Міжнародна Фінансова Корпорація провели у Києві презентацію видання Принципів корпоративного управління. Це видання стало можливим завдяки фінансовій підтримці 10 компаній (Банк Аваль, Галнафтогаз, Delloite, KPMG, Київстар, Міжнародні Авіалінії України, Одескабель, Price Waterhouse Coopers, УкрСибБанк, Укрсоцбанк). Принципи корпоративного управління були затвердженні Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України в грудні 2003 року після більш ніж річної роботи групи експертів, що розробляла цей документ. Принципи враховують світовий досвід і містять багато прогресивних і нових концепцій, що ще не прописані в законодавстві. Акціонерні товариства за своїм бажанням можуть закріпити добровільні рекомендації Принципів у своїх внутрішніх положеннях, надавши їм статусу обов'язкових. Таким чином вони зможуть врегулювати багато непростих ситуацій, не прописаних в законодавстві [60].
Зараз, на думку спеціалістів МФК, рівень корпоративного управління в українських компаніях, можна оцінити як низький, або навіть дуже низький. [60]. В основному, це пояснювалось тим, що більшість компаній не планують виходити на зовнішні ринки позичкових капіталів, тобто обмежуються самофінансуванням та послугами вітчизняних банків. Проте, для ТНК, що уже діють на території України, як на мене, встановлення цих принципів має важливе значення, оскільки вони дають можливість врахувати певні особливості як українського законодавства, так і українського стилю ведення бізнесу.
Таким чином, можна зробити узагальнення щодо корпоративних принципів управління ТНК, які були затвердженні певними інституціями. Здебільшого вони охоплюють такі напрямки, як відносини з акціонерами, постачальниками, працівниками, громадськістю та державними органами і передбачають максимальну відкритість ТНК по відношенню до ключових учасників корпоративних відносин і захист їх від можливих махінацій з боку менеджменту корпорації.
1.2 Аналіз організаційних моделей корпоративного управління транснаціональних корпорацій
Досліджуючи положення, які регулюють ті чи інші питання управління різні, накопичена практика більшості корпорацій і нормативне забезпечення конкретної країни дозволяють визначити поняття «моделі» корпоративного управління у певній групі країн.
Традиційно виділяють три основні моделі корпоративного управління - англо-американську, західноєвропейську (німецька) і японську моделі. Останнім часом визначають ще одну модель, яка характерна для країн з перехідною економікою, яка також має власні характеристики і своєрідні підходи до формування корпоративних відносин [12, с.188].
Дані моделі розглядають наступні питання:
- головні учасники реалізації моделі корпоративних відносин;
- законодавчі норми;
- структуру володіння акціями;
- моніторинг діяльності;
- форми та засоби фінансування;
- структуру Ради директорів;
- вимоги до розкриття інформації;
- корпоративні дії, що вимагають схвалення акціонерів.
Розглянемо суть кожної з моделей.
Англо-американська модель характеризується наявністю індивідуальних акціонерів і постійно зростаючим числом незалежних акціонерів (вони називаються «зовнішні» або «аутсайдери»), а також чітко розробленою законодавчою базою, яка визначає права й обов'язки трьох ключових учасників -- директорів, менеджерів та акціонерів.
Акціонерний капітал американських корпорацій значною мірою розпорошений. У Великій Британії та США власників типових корпорацій багато, а частка їхніх акцій мала порівняно з розмірами корпорації. Через відсутність головного власника акцій жодна окрема особа чи група осіб не може розраховувати на верховенство своїх інтересів або особливі права представництва [12, с.191-197].
На сьогоднішній день у США розповсюджені два основних типи корпорацій: у першому консолідуючим ядром виступає банківський холдинг, у другому - виробничо-технологічний комплекс.
Велика кількість корпорацій не має в своїх реєстрах жодного індивідуального акціонера, частка якого складала б більше одного відсотка від сукупного капіталу. Більшість акцій, які не належать індивідуальним інвесторам, сконцентрована в руках інституціональних інвесторів - пенсійних або пайових фондів. Але ці інвестори, як правило, відіграють роль фінансових менеджерів, уникаючи відповідальності за діяльність компаній, у яких вони мають значні пакети акцій.
В англо-американській моделі ринки цінних паперів відзначаються високою ефективністю та ліквідністю, що робить продаж пакетів дрібними інвесторами швидкою та технічно легко здійсненною справою. Злиття, поглинання та викупи компаній є поширеною практикою на таких фондових ринках. Англо-американська модель передбачає розподіл володіння і контролю, що дозволяє інвесторам передавати керівництво менеджерам, призначаючи їх своїми агентами. Значна роль ради директорів в англо-американської моделі обумовлена вимогами адаптації до швидко змінюваного економічного середовища шляхом ефективного стратегічного управління компанією, а також процесами глобалізації економіки та активізації нових ринків капіталу. Наявність ради директорів, як додаткової ланки управління, продиктовано бажанням інвесторів-власників зберегти контроль за діяльністю безпосереднього керівництва (правління), тому що часом інтереси власників і менеджменту можуть не збігатися
