Українські легенди та перекази про диких птахів
p align="left">За українськими народними віруваннями, сови й пугачі пішли з кішок, тому в них котячі голови, і крик їхній нагадує крик кішки (Ушицький повіт). Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіх пожильців його (Житомирський повіт). Крик сови й пугача на хаті взагалі віщує пожежу або смерть когось із членів родини. Та в Проскурівському повіті розрізняють: якщо пугач гукає: вповів! вповів! -- то в тій хаті народиться дитина; а якщо: поховав! поховав! -- то хтось помре.Подібні до цих вірування про сову та пугача є і в поляків, і в угорців, і в німців. За віруваннями галичан, сова по ночах показує чортам і упирям гнізда дрібних пташок.
Проте як не похмуро дивляться на Україні на сову, народ усе ж не відмовив їй у глибокому й вельми зворушливому почутті, бо будь-який взагалі птах сам по собі безгрішний, чому він і ходить босоніж. Одного разу, -- розповідають у Канівському повіті, -- сова зустрілася із соколом і засперечалася, чиї діти гарніші. Сокіл каже: "Зведемо їх краще разом, та й подивимось". Звели. Побачила тоді сова, що її діти гірші, а сокіл ще й плюнув на них. "Хоч мої діти й гірші, -- мовила сова, -- та мені їх більше шкода, ніж твоїх, бо вони -- мої діти. Тож не плюй на них, а коли вже тобі так хочеться плювати, то плюй на землю".
Як відомо, на цей же мотив є байка Езопа: "Мавпа квапиться зі своїм дитинчам, якого вона вважала найгарнішим у світі, на їхній огляд і змагання в красі".
З приводу того, що птах коня (Ahilvus), що належить до породи яструбиних, п'є звичайно тільки росу й дощову воду, в Подільській губернії є така легенда. Колись Господь гатив по світі греблі. Всі птахи, звірі й люди допомагали Йому в цьому, один лиш птах коня не схотів узяти ніякої участі. Ото через те він тепер й живе тільки росою та дощем.
Круки (чорний -- Corvus; великий -- Corvus corax), граки (Corvus frugilesus argicola та ін.) і галки (Colaeus maonedula, Corvus monedula), що посідають таке чільне місце в усних поетичних творах і повір'ях різних народів, українськими легендами якось надто вже обійдені. У Старобільському повіті крука вважають проклятим за те, що він вирив з копиці Ісуса Христа, коли Спаситель ховався від "жидів". Чорним кольором крука Бог покарав за те, що він не повернувся до ковчега Ноя (таке ж вірування є і в поляків). У Проскурівському повіті він користується повагою й іноді служить віщуном. Пташат своїх крук висиджує не пізніше березня, поки нема ще мурашок, бо м'ясо молодих кручат є для них особливими ласощами. Кажуть, що колись крук узяв своїх маленьких діточок, поніс їх до ріки й посадив одного на березі, а з другим злетів понад рікою й питає його: "Годуватимеш мене хлібом? Якщо годуватимеш -- перенесу". -- "Годуватиму, але своїх дітей", -- відповідало кручатко. Тоді крук кинув його у воду, а пташа, що сиділо на березі, саме втопилося.
Подекуди на Україні, так само як і в Галичині, вважають, що чорт літає по дворах у подобі крука, підпалює дахи і взагалі завдає людям багато шкоди. Коли кричить крук, дехто спльовує, як і в інших випадках, коли бояться зурочення чи пристріту, наприклад, при прокльонах. Схильністю круків і ворон (чорна -- Corvus corone; сіра -- Corvus comix; грифова -- Corvus crassirostris) до падла обумовлюється повір'я, що крук віщує смерть і стоїть у найближчому зв'язку з душами померлих. Відображенням цього повір'я є, між іншим, уподобана українською сільською молоддю гра в крука. В грі беруть участь: "крук", "матка", "дівчина" й "діти". "Матка", "дівчина" й "діти" стають у ряд, одне за одним, і йдуть до крука, який, сидячи, копає паличкою ямку. Між "маткою" й "круком" відбувається такий діалог: -- "Круче, круче! Що ти риєш?" -- "Ямку" (або -- "піч"). -- "Навіщо?" -- "Окріп варити". -- "Для чого?" -- "Заливати ним очі дітям". -- "За що?" -- "За те, що вони поїли мою їжу". "Діти" на це відповідають, що вони не винні в тому. "Матка" обертається, щоб порахувати їх, а "крук" у цей час ловить "дітей" і т. д. Діалоги ці повторюються доти, доки "крук" не переловить "дітей" і, нарешті, не спіймає "дівчину", після чого всі вони нападають на "крука", валять його додолу й турчать йому у вуха, або проробляють те ж саме з "маткою". Професор О.О. Потебня на підставі того, що спільним мотивом в усіх варіантах цієї гри є намір "крука" залити дітям очі, цілком справедливо зауважує, що крук тут інакомовно виражає смерть: осліплені діти стають надбанням смерті. На те ж указує й саме копання "круком" ями, що є символічним вираженням похорону.
У Галичині прокляття ворони пояснюється іншим апокрифічним мотивом. Ворона хотіла було пити кров, яка крапала з ран розіп'ятого Спасителя, за що Бог прокляв її, і з тих пір частина дзьоба ворони навіки набула червоного кольору.
Любов граків і галок до стадного життя породила на Україні вірування, що в них є громадський суд, причому іноді всі вони гуртом убивають свого співчлена, який завинив (Старобільський повіт).
Колись був такий час, що всі звірі й птахи розмовляли людською мовою. Ключі від вирію тоді були у ворони. Та якось вона прогнівала Бога, і звідтоді ключі від вирію перейшли до сойки. Сойка летить до вирію раніше за всіх птахів, одмикає його, а сама повертається назад. За іншим варіантом, сойка щороку літає у вирій, та ніколи не долітає до нього: пролетить день, і відразу ж їй хочеться дізнатися, скільки пролетіла. То вона й повертається назад. І так сойка даремне літає туди й сюди, поки випаде сніг.
Сорока (звичайна -- Pica rustica, candata, vulgaris та ін.; лісова -- Dendrocitta) створена чортом і править йому за коня (Таращанський і Проскурівський повіти), тому застрелену сороку прив'язують до стелі в стайнях, певні, що нечиста сила не буде на конях їздити, а учепиться за сороку.
На Сорок Мучеників (9 березня -- за старим стилем. -- Ред.) сорока кладе на гніздо сорок паличок, а на Похвалу Пресвятої Богородиці (п'ятниця п'ятої седмиці Великого посту) "похвалиться яйцем" -- знесеться (Канівський повіт). Крик сороки на хаті чи біля хати означає або те, що господаря хтось лаятиме, або він одержить якусь звістку, або ж будуть гості.
Орла на Україні знають безпосередньо. Тут найчастіше зустрічаються орли-горлані й малорослі орли, або орли-карлики, які полювали здебільшого мишами, жабами й зміями, але охоче пожирають і дрібних птахів. В українських легендах про орлів головну роль відіграють частково давні, пов'язані з орлом, міфічні уявлення сил та явищ природи, почасти старовинні фантастичні легенди "фізіологів" про птахів, які проникли до Південної Русі з "азбуковниками" й "палеями", або, найімовірніше, з тими "прилогами", якими рясніли південно-руські схоластичні проповіді XVII століття. Спостереження ж над природою орла залишаються на другому плані.
Орел -- не тільки цар-птах. Орли пішли з царів, через що зображення орлів і досі карбують на царських печатках (Ушицький повіт). Орла бити не можна. Мисливець, перш ніж вистрілити в орла, мусить спитати його тричі: чи він нажився на світі? Якщо нажився, то він подивиться прямо на мисливця, а коли ще не нажився, то відвернеться від нього. Його навіть і черви не їдять, і він не засмердиться ніколи, хоч тримай його доти, доки всохне (Новомосковський повіт). В орлиному гнізді неодмінно є гроші (і різні коштовні речі). Без грошей він ніколи собі гнізда не мостить (Новомосковський і Старобільський повіти). В усій цій легенді злиті, як говорить професор М. Ф. Сумцов, два мотиви: літературний -- про ставлення орла до хвороби й смерті та народне повір'я про те, що птахи, переважно сороки й ворони, викрадають золоті й срібні речі. Перший мотив ґрунтується на легендах "палей" і "азбуковників" про птаха "харадра": якщо хтось у хворобу впаде, то від ха- радра дізнається, чи живий буде, чи помре. Якщо померти йому, відверне від нього очі свої харадр; якщо бути йому живим, радісно злетить увись проти сонця. Ця легенда про харадра відома також із західних "бестіаріїв". Спільне джерело і наших, і західних відомостей -- "фізіолог" святого Епіфанія. В українській легенді про орла цей літературний мотив перероблено стосовно самого орла. Повір'я, що в гнізді орла бувають гроші, з одного боку, певно, ґрунтується на тому, що народ звик бачити зображення орла (державний герб) на монетах і взагалі на всіх грошових знаках; з другого -- на тому зоологічному факті, що деякі хижі птахи з воронячого роду, особливо сороки, справді крадуть і кладуть у своїх гніздах блискучі й металеві речі. В Галичині є повір'я, буцімто орел, зібравши багато золота й срібла, золотить потім собі голову й хвіст.
Легенда про те, як Бог призначив орла королем, або царем птахів, тісно пов'язана, між іншим, з походженням назви однієї маленької пташки --королька. Одного разу Бог, маючи намір дати птахам короля, мовив до них: "Хто з вас злетить найвище, того Я й зроблю королем". Птахи злетіли у височінь -- так високо, як тільки кожен з них міг. А поміж ними та й була така крихітна пташечка, меншої їй яку нема вже й на світі ніякої іншої. Вона тихесенько сіла до орла на хвіст, а той і не підозрює нічого. І ось, коли орел злетів уже якнайвище, так високо, що його й оком не уздриш, та пташка спурхнула з його хвоста і знялася ще вище. Господь Бог, помітивши це, засміявся й каже: "На хвості короля прилетів корольок".
Про один з різновидів орлиної родини -- грифа розповідають, начебто це -- превеличезний птах, який може своїми крилами затулити світло сонця й літати без спочинку сорок діб.
Окрім птахів загальновідомих, українські народні легенди знають ще двох птахів, які не існували й не існують зовсім: "носорожця", або "єдинорожця", і "нічницю". Про першого з них ми скажемо в тому місці, де в нас йтиметься про потоп. А щодо нічниці, то це -- начебто такий птах, який сам від природи сліпий, і його завжди водить інша, маленька пташка; літньої ночі вона звичайно видає тужливий крик.
