Українські легенди та перекази про диких птахів
p align="left">Прокляття Богом горобців тісно пов'язується з розп'яттям Господа на хресті. Про це є декілька доволі близьких, зрештою, за основним своїм мотивом легенд. У Маріупольському повіті кажуть, що коли розпинали Христа, то горобці гукали: "Жив! Жив! Жив!" "Жиди" почали тоді ще з більшою жорстокістю мучити Христа. За це Господь прокляв їх і не дозволив їм відлітати на зиму в теплі краї. Восени, коли бувають "жидівські кучки", тоді й горобці літають також кучками. Взимку їх багато гине.У селі Микольському розповідають, що коли розіп'яли Господа, то на хрест Його сіло двоє горобців -- червоний (червоноголовий -- Passer montanus) та сірий. Червоний гукав: "Помер, помер!" А сірий (звичайний, наш): "Жив, жив!" Тоді один з вояків ударив Спасителя списом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх у їжу (хоча дехто й їсть) і спутав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали.
У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіант цієї легенди. Горобця проклято за те, що коли "жиди" розіп'яли Христа, то горобець весь час гукав: "Жив, жив!" Розбійники повернулися і забили Господу залізний цвях у саме серце (у слободі Кризькій кажуть, що горобці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими "жиди" прибивали до хреста Спасителя). Тому залізними цвяхами "і Боже як гріх" (дуже грішно) збивати домовини, "склепувати" ікони і кріпити іконостас.
У Південній Росії про горобців кажуть так. Горобці -- прокляті Господом птахи. їх треба видирати з гнізд, тому що вони говорили "жив", коли "жиди" прийшли подивитися, чи помер уже Христос. Так би "жиди" й не знали, якби не сказав горобець, а щойно горобець мовив: "Жив, жив", одразу ж один "жид" узяв та й прохромив списом боки Ісусу Христу.
Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такі легенди, ґрунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тих звуків, які найчастіше видають горобці, і які справді дуже схожі на слово "жив".
Вбачаючи в горобцях породження чорта, вважаючи їх фізичними, так би мовити, винуватцями хресних страждань і навіть смерті Спасителя, народ ставиться до горобців вельми вороже. Діти нещадно розоряють їхні гнізда, всіляко мучать горобців, -- і ніхто не зупиняє їх у цьому. А "жидам" горобці начебто настільки милі, з указаних вище причин, що коли спіймаєш горобця й понесеш до "жида", той неодмінно викупить його.
На протилежність горобцю, невелика пташка посмітюха (справжні подорожники, з родини лісових співців -- Calcarius) користується на Україні пошаною, але чому -- невідомо. В Старобільському повіті кажуть, що коли тільки жайворонки не прилетять на Сорок мучеників (9 березня -- за старим стилем. -- Ред.), тоді за них співають посмітюхи, за що жайворонки, після того як вродить збіжжя, мають дати посмітюхам мірку пшениці.
Інша маленька пташка -- волове око, або волове очко (коров'ячий жовтушник -- Agelaeus pecoris) -- також користується на Україні не меншою пошаною: гніздо цієї пташки гріх "драть", інакше осліпне віл (Київський повіт). Таке ставлення народу до волового ока, цілком імовірно, пояснюється надзвичайно зворушливою легендою про його походження, яка збереглася, між іншим, у Галичині, як уламок давньоарійської старовини. Маленька пташка ця, кажуть люди, виникла з дитинчати, яке дуже любило свого рідного батька. Давно, дуже давно вже минулося це. Напали на село татари, спалили всі хати, а людей повбивали. Вбили й батька цієї дитини, тулуб викинули на вигін, а голову закопали десь під корчами. Це тому волове очко й стрибає завжди попід корчі й зірко всюди видивляється, розшукуючи голову батька, щоб поховати її там, де поховано тулуб. Однак і досі ніяк не може знайти. Колись усе-таки знайде воно голову свого батька, поховає її -- і тоді знов стане людиною. Волове око розуміє мову людини і, коли хтось покривдить його, жорстоко мститься за те.
Те, що насправді легенда ця є уламком давньоарійської старовини, можна пересвідчитися на дуже схожій з наведеною легендою індійській казці. В одного царя було багато синів. З меншим сином батьки погано поводилися; а втім, лише цей син і був добрим та лагідним. Він один лишився при батькові, коли той зазнав поразки в битві і втік. Під час утечі цар і цариця від утоми й знемоги померли, і цей син турботливо поховав їх. Сонце, зворушене такою синівською любов'ю, перетворило юнака на прекрасного птаха з гребенем.
Перетворення люблячих дітей на птахів може бути пояснене тим, що за сивої давнини символом дитячої любові був саме птах, як про це свідчать різні давні й середньовічні "фізіологи".
Щодо дятла (справжній зозулястий -- Dendrocopus; наш звичайний, або великий зозулястий -- Dendrocopus major, Picus major, cissa та інші) також є переказ, записаний П. Кулішем, наче він був раніше людиною, а потім Бог так дав, що він перекинувся на птаха. А втім, є й інший переказ, ніби дятел виник із землі, а що із землі, то -- від Самого Бога. Кажуть, що якби послухати вночі біля гнізда дятла, то можна було б виразно почути, як він стогне: це в дятла голова болить від того, що він цілоденно безперестанку довбає дерево.
Якщо дятел стукає в ріг чийогось дому, то це -- передвістя смерті. Це повір'я, відоме і в галичан, належить до часів сивої давнини, коли дятел вважався зловісним птахом. Святий Епіфаній порівнює дятла з дияволом. За словами Плінія, дятел сів якось на голову претора Люція Тубера в той час, коли той виконував свій суддівський обов'язок, й повідав, що вітчизна його загине, якщо він, дятел, не буде вбитий; а якщо Люцій Тубер уб'є його, то невдовзі сам помре. Люцій Тубер, люблячи вітчизну, поспішив убити дятла, і скоро після того сам помер.
Пліній через те вважав дятла пророчим птахом.
Сорокопуда (сірий -- Lanius excubitor; малий -- Lanius minor) гріх "драть" із суто практичних міркувань: він "тягне за курами" -- б'є кібця (Київський повіт).
Щодо солов'я (справжній -- Lusciola; курський -- Lusciola philomela; різноголосий -- Lusciola hubrida; степовий -- Lusciola Golcii) у Проскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини -- її відірвав у солов'я кліщ. Ось чому соловей, боячись, аби кліщ не відірвав у нього й ще чогось, не спить тепер цілими ночами і весь час співає: "кум кліщ".
Про походження солов'я знаходимо у П. Куліша таку легенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац був увесь із кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, абощо. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися?.. А донька -- чи спізналася вона там з вужем, чи не спізналась, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами -- хлопчиком і дівчинкою. Обоє -- як з воску вилились, у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже:
"Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо". Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священика. Ще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток; а тоді й каже: "Літайте ж ви, дітки, пташками по світу: ти, синку, соловейком, а ти, донечко, зозулею". Випурхнули -- соловейко у праве, а зозуля -- в ліве віконце карети. А карета, коні та інше все -- не знати де й поділися. Не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.
Про походження зозулі є й докладніша легенда-казка, яка в цілому дещо нагадує щойно наведену. Купались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала брати своє плаття. Одна дівчина -- до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись у клубок -- ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягатися!.. Тоді раптом вуж і каже дівчині: "Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття". Як тут -- за вужа заміж іти?! Стоїть бідолашна дівчина біля води; стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: "Піду за тебе, присилай сватів". Старости не примусили себе довго чекати. Подала їм дівчина рушники. Ось відгуло й весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: "Поживемо поки що у твого батька".
Чи довго, чи недовго так вони жили, тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: "Піду, -- каже він, -- а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! -- я зразу ж і явлюся до тебе. А тепер іду: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш, -- каже, -- ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно". Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: "Ку-ку! ку-ку! ку-ку!" Виплив її чоловік, і зажили вони знову разом, як і раніш... Через якийсь там час чоловік знову збирається йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати його з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідати їх. "І цього разу мене так само викликатимеш; прийдеш до води й скажеш: "Ку-ку! ку-ку! ку-ку!" Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, -- приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш... Отож приїзди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха".
Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, -- й відразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер "кукає".
У Літинському повіті зозулю вважають перевертнем князівни. Закохавшись в якогось молодика, князівна довго приховувала кохання своє від батька, який чомусь ненавидів цього молодика. Одного разу закохані сиділи десь разом, і князівна, в пориві ніжного почуття, яке охопило її, сказала обранцеві свого серця: "Ах ти, моя зозулько!" Батько князівни випадково почув ці слова і в страшному гніві на доньку промовив: "То ж будь ти зозулею!" Князівна в ту ж хвилину й перекинулася на зозулю.
