Петро Калнишевський - постать овіяна легендами
до кращих часів у надійному примітному місці. Залишки ж від вогнищ закопали
в землю і замаскували, щоб не привертати до цього місця уваги.
Після зруйнування Запорозької Січі Петро Калнишевський підпільно проводив
роботу по встановленню контактів з тією козацькою старшиною, яка залишилася
йому вірною, аби самовільно відновити Січ в іншому місці за межами
Російської імперії, за що й був засуджений до смертної кари з заміною її
довічним ув'язненням у Соловецькому монастирі. На такі роздуми наводить ця
публікація та інші факти. Звичайно, це гіпотеза, не більше, але — не
позбавлена логіки. Ось цей лист Потьомкіна до цариці:
«Всемилостивейша государиня!
Вашій імператорській величності відомі всі дерзновенні вчинки колишнього
Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді П.
Головатого і писаря І. Глоби, коїх підступне буйство настільки велике, що
не дерзаю вже я, всемилостивейша государиня, переліченням оного чіпати
ніжне й людинолюбне ваше серце, а при тому не знаходжу ані найменшої
потреби приступати до будь-яких досліджень, маючи явним доказом справжні до
старшини ордери, що свідчать великість злочину їх перед освяченим вашої
імператорської величності престолом, котрою, за всіма цивільними,
громадськими і по- літичними законами заслужити, по всій справедливості,
смертну кару. Та як постійна блискучої душі вашої супутниця
добросердечність перемагає суворість злості сумирним і материнським
виправленням, то й відважувався я всепідданіше уявити: чи не зволите ви
височайшим указом згаданим підданим праведному суду вашому в'язням, котрі
відчули тягар-свого злочину, оголосити милосердне вибавлення їх від
заслуженої ними покари, а замість того з відомої вже небезпеки від
ближнього перебування їх до колишніх запорозьких місць, повеліти відправити
на вічне утримання в монастирі з коїх кошового — в Соловецький, а інших у
розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого
колишнього запорозького майна; кошовому по карбованцю, а іншим по
півполтини на день. Залишки ж потім повернути, за всією справедливістю, на
задоволеная розореним ними вірнопідданих ваших рабів, кої, корячись
божественному вашому розпорядженню, зносили буйство колишніх запорожців без
найменшого опору, чекаючи ви--бавлення свого від десниці вашої і потерпівши
збитків більше ніж на 200 000 карбованців, коїм і не залишу я співрозмірне
робити задоволення, всемилостивійша государиня.
Вашої імператорської величності вірно всепідданіший раб князь Потьомкін».
На дійсному підписано власною рукою її і. в. так: «Бути по цьому».
14 травня 1776 р.. Царське Село».
Промовистий документ — варто звернути увагу на підкреслені автором слова,
які переконливо свідчать про причину заслання в далекі краї і про те, що
суд був-таки якийсь. Треба зауважити, що на утримання кошового Петра
Калнишевського було виділено астрономічну на той час суму, якщо врахувати,
що на харчування одного монаха Соловецького монастиря витрачалося всього
дев'ять карбованців на рік (менше трьох копійок в день, а точніше — дві з
половиною). Це свідчить, що головною метою ув'язнення Калнишевського і його
соратників була, насамперед, надійна, абсолютна, я б сказав, герметична
ізоляція їх від України. Розташований на островах північного Білого моря,
відрізаний від материка, Соловецький монастир якнайкраще відповідав такому
призначенню.
8 червня 1776 р. урядовий сенат повідомив Синод про рішення, цариці й
наказав, оголосивши Калнишевському з соратниками указ, негайно відправити
Калнишевського в Соловецький, Глобу — в Туруханський, Головатого — в
Тобольський монастирі «під найсуворішим наглядом від одного місця до
другого військових команд». Між іншим, усі троє—кошовий, Глоба,
Головатий—фігурували в доносі П. Савицького в січні 1767 р. Випадковий
збіг? Не думаю. За пропозицією Потьомкіна, Синод наказав монастирським
властям, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і
віддалені були б не лише від листування, але й від будь-якого з
посторонніми людьми спілкування». 10 червня 1776 р. Синод надіслав
настоятелю Соловецького монастиря Досифею і Тобольському архипастирю
Варлааму відповідні укази — стосовно ж Петра Калнишевського додатково
розпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в'язня утримувати під
неослабною вартою солдатів, які перебувають у тому монастирі». Дуже,
мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому
аж потрійну охорону — море, монастирську тюрму на острові та ще й постійну
варту біля дверей камери.
25 червня 1776 р. конвой з семи чоловік, секунд-майор А. Пузирев-ський,
унтер-офіцер і п'ятеро солдатів — повезли Калнишевського з Москви до
Архангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 р. і, най-нявши за двадцять
карбованців пароплав у купця Вороніхіна, переправилися на Соловки — разом з
додатковою охороною; сержантом і трьома рядовими, котрих виділив
архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в'язнем.
Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванні, крім екіпажу,
десять військовослужбовців царської армії.
ЗО липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, що
він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським
указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося останньому кошовому проіснувати
27 років,
Не може бути, що Калнишевський повернувшись до Гетьманки після того, як
було зруйновано Січ, подався згодом до цариці, як сказано в легенді.
Стосовно Катерини II у нього не було ілюзій, він добре знав ціну «монаршої
ласки». Зрештою, вже арештований, він міг би звернутися до неї з проханням
про помилування, з каяттям, і ймовірно, що цариця могла б зайвий раз
продемонструвати своє «людинолюбне серце», «простила б» 86-річного
дідугана. Калнишевський не зробив цього ані під час арешту, ані під час 25-
річного ув'язнення. Ймовірно, що він був заарештований восени 1775 р. за
спробу відродити Січ десь в іншому місці. Ні, не покірною жертвою царської
сваволі був Петро Калнишевський, а мужнім і свідомим борцем за кращу долю
України, і це, на мою думку, вивищує його героїчну постать у наших очах.
Про нього можна сказати словами Т. Шевченка:
«Караюсь, мучусь, але не каюсь!»
Звичайно, він був дитям свого часу, обстоював інтереси козацької
верхівки, ігноруючи вимоги сіроми, про це свідчать кілька повстань і
заворушень на Січі під час його правління і замах на його життя козаків
Щарбинівського куреня 1770 р. Важко було догодити всім та ще й керувати
свавільною волелюбною громадою, яку являв собою Кіш Запорозький.
Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тис. голів худоби.
Під час арешту в його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076
голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. За своє життя
він фінансував будівництво п'яти церков на Роменщині, в Межигірському
монастирі біля Києва, на Запорожжі, робив їм та монастирям багаті дарунки.
Є в Роменському краєзнавчому музеї коштовне Євангеліє, яке Петро
Калнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Про цей
подарунок останнього кошового отамана Запорозької Січі знає цілий світ.
Свого часу вартість його була 600 карбованців золотом (за коня давали не
більше п'яти). Більше пуда срібла пішло на оправу, довжина якої понад 62
см, ширина—32 см, товщина—10 см. Виготовив його київський майстер Іван
Равич. Ось як описує цей шедевр у книзі «Українське золотарство» М. 3.
Петренко: «Споріднену з народним мистецтвом орнаментику має срібна оправа
Євангелія з дарчим написом останнього кошового отамана Запорозької Січі
Петра Калнишевського, яке зберігається в Роменському краєзнавчому музеї
(інвентарний номер 8803). Тут ми бачимо орнаментальні мотиви (розетки,
пагінці рослин), дуже близькі до прикрас Покровської церкви села Сорочинці,
а також Преображенського собору в селі Мгар на Полтавщині. Наріжники
чільної сторони оправи Євангелія зроблені у формі овальних вінчиків,
характерних для київських оправ. Простір між клеймами орнаментований
оригінальними стеблами стилізованої трави й аканта. Дуже цікаві прикраси
спідньої дошки. Наприклад, пуклі тут виконані у вигляді майолікових
розеток, типових для будов України XVIII ст. Між дрібненьким стилізованим
листям розсипані купками сніжинки. Корінець прикритий орнаментальною сіткою
з густого плетива лози».
А дарчий напис вигравійовано в нижній частині передньої обкладинки: «Сія
книга Євангелія іздєлана коштом войска Запорожского низового судії
військового Петра Івановича Калнишевського». 1760 р., коли виготовлено
