Петро Калнишевський - постать овіяна легендами
акції, «науково обгрунтував» її необхідність і законність, похапцем
сотворивши доповідні записки — «Коротку виписку про малоросійський народ і
запорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст і кріпосник, Міллер,
будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо
крамоли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамовитому
управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усе
було простіше й страшніше — після перемоги над Туреччиною, фактичного
підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської
імперії 1783 р.), потреба в Запорозькій Січі, на думку цариці, відпала, а
існування цього «острівця, свободи» в тилу імперії було надто небезпечним
для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.
На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням генерал-
поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Виходець із
сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелій
був типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію.
Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпорядкованих йому десяти піхотних,
тринадцяти донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках, двадцяти
гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з
різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за
новим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню Запорозьку
Січ—невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих
будівель, так званих «куренів», 500 козацьких, майстерованих і торгових
будинків. Момент нападу був вибраний вдало—на той час у Січі перебувало
лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, промислах,
дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни.
Це не означає, що козаки не могли оборонятися (сили були нерівними).
Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової
фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію?
Згадував усі поневіряння запорожців?
Безперечно одне — він розумів, що будь-який опір навалі царських військ
приречений — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця.
Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором — і годі
чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь
шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичні
пісні:
Та позволь, позволь, пане кошовий,
Нам на башти стати,
Нам старшому генералу
З плеч голівку зняти...
Та не позволиш з тесаками —
Позволь з кулаками...
Ой крикнув же та Калниш кошовий
На Покровській дзвіниці
Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,
І пістолі й рушниці.
Та й не позволю, славні козаченьки,
Вам на башти стати.
Ой не позволю крівцю християнську
Марно проливати.
...Ой, у суботу у полудні
Москва наступала;
А в неділю до схід сонця
Лагері розбила...
Ой уже ж наші славні запорожці
Та й невеселі стали,
Ой, облягли їх москалі
Та всіма сторонами.
Ой кругом церкви, церкви січової
Ой караули стали,
Ой, священику отцю Володимиру
Та служити не дали.
Ой летить бомба з московського боку,
Та й посеред Січі впала...
Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без
бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю з
припасами, архів Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожців після
зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ. Ну а що ж
сталося з Петром Калнишевським? Всі дослідники однозначно стверджують, що
його, разом з козацькою старшиною, військовим писарем І. Глобою,
військовим суддею П. Головатим, військовим старшиною А. Порохнею,
полковником Чорним, С. Гелехом, І. Куликом, І. Гараджою,-курінними
отаманами О. Параличем, М. Головком та іншими було заарештовано, а їхнє
майно описане й конфісковане. Заарештувати заарештували, але чи відразу
після захоплення Січі? Це, як на мене, теж принципове питання. Принаймні
стосовно Петра Калнишевського, то є підстави сумніватися в його негайному
арешті в червні 1775 р.
Як відомо, козацьку українську старшину Катерина II зрівняла в правах з
російським дворянством. Наприклад, А. А. Головатий — писар при кошовій
адміністрації, полковий старшина, після зруйнування Січі 1775 р.—капітан
російської армії, брав участь у формуванні з колишніх запорожців Війська
вірних козаків, пізніше перейменованого на Чорноморське козацьке військо,
де займав посади військового судді і кошового. Досить таки типова доля для
вірнопідданої козацької старшини, лояльної до цариці. Зрештою, про це
йдеться і в маніфесті Катерини II від 3 серпня 1775 р.
Не зайвим буде процитувати рядки з маніфесту: «всем же старшинам, кой
служили порядочно й имеют одобрения от наших воєнних начальников, службе й
званню их получат степени». У Петра Калнишевського були «одобрения» від
самої цариці — нагороди, подяки, високе військове звання.
Катерина II була підступною, жорстокою, але хитрою й розумною
імператрицею, котра ревно дбала про свою репутацію «гуманістки і
благодійниці». Чи переслідувала б вона 85-літнього старця, якби він не
становив для неї реальної загрози? Тим більше — героя воєн, генерал-
лейтенанта, кавалера ордена Андрія Первозванного? Думається, що Петру
Калнишевському було надано можливість повернутися на свій хутір-зимівник
Гетьманку на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку. Маніфест Катерини II
від 3 серпня 1775 р. ставив, на думку цариці, крапку на цій «політичній
потворі»: «Січ Запорозька остаточно вже зруйнована, із знищенням на
прийдешні часи й самої назви запорозьких козаків, не менш як за образу
нашої імператорської величності, через вчинки і зухвальства, що чинені були
від цих козаків непокорою нашим височайшим повелінням».
У метричній книзі Миколаївської церкви містечка Смілого є запис на полях,
датований липнем 1775 р.: «Брат Петро на Петра й Павла був печальний зело,
молю бога за нього». Свято Петра й Павла-, як відомо, 12 липня. Отже, Січ
до цього часу було уже зруйновано. В журналі «Киевская старина» № 9 за 1887
р. було надруковано інформацію «Клопотання Потьомкіна про заміну
запорозькій старшині смертної кари ув'язненням у монастирі», де йдеться
про Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкіна до цариці
написане в травні 1776 р., майже через рік після зруйнування Січі. Де був
Калнишевський весь цей час? У конторі військової колегії в Москві? Є кілька
версій.
Одна з них подана в московському тижневику «Неделя» № 13 за 1965 р.
Житель Роздорської столиці І. В. Проколов, збираючи на Дону інформацію про
скарб С. Разіна, випадково натрапив на слід ще одного скарбу —
запорозького. Розповів йому про це донський козак, у родині якого таємниця
скарбу передавалася з діда-прадіда «від самого Калниша». Можливо, мова йшла
про майно останнього кошового, котрий, за переказом, після зруйнування Січі
втік на Дон. Ймовірно, що Петро Калниш міг переховуватися серед вірних йому
людей у Роздорах — одному з багатих козацьких містечок. Відомо, що з втечею
Калнишевського зникли і сліди запорозької казни. Чи не залишилася вона
(принаймні її значна частина) на Дону? А можливо, скарб останнього кошового
закопаний і ближче, на дорозі з Січі на Дон — на таку думку наводить
розповідь ще одного скарбошукача з Таганрогу М. С. Овчарова.
А було це так. Його прадіда разом з родиною та іншими селянами привіз
поміщик з Рязанської губернії в Приазов'я ще на початку XIX ст.— для
освоєння безлюдних земель «Дикого поля». Під гаєм, біля злиття двох
струмків, заснували село, збудували поміщицьку садибу. Овчарови вирішили
викопати криницю у дворі, щоб не тягати воду з «копанки», біля струмка.
Десь на другому метрі глибини ями лопата потрапила на щось тверде. Витягли
один обгорілий обрубок дерева, другий, третій... На глибині двох метрів
ними виявилася щільно завалена вся земля. Отож, забобонні селяни,
перехрестившись злякано, загорнули цю «нечисту» яму землею, а колодязь
викопали в іншому місці. А через багато років у двір Овчарових забрів
старий і хворий втомлений дід, який, відпочивши, розповів, що десь півсотні
літ тому загін запорожців, тікаючи від погоні, закопав у цих місцях, кроків
за триста від криниці, великі скарби. Не виключено, що це був загін Петра
Калниша, який не ризикнув їхати з казною повз відбудовану Троїцьку фортецю
в Таганячному розі, повз численні сторожові пости і роз'їзди царської армії
в Приазов'ї. Отож вирішили прориватися на Дон без скарбів, а їх приховати
