Соціально-економічна географія в Україн
p align="left">Структура і зміст стандартів середньої і вищої географічної освіти тісно пов'язані між собою. На даний час визначена наступна послідовність структурних рівнів змісту географічної освіти: початкова школа - елементи географічних знань, загальні відомості з географії рідного краю та географії України; основна школа - базова середня географічна освіта; старша школа - профільна географічна освіта, орієнтація в суспільному середовищі та виборі майбутньої діяльності; базова вища географічна освіта - бакалаврат (засвоєння основ географічної науки і практики, набуття навичок географічної культури, визначення і вибір географічної спеціалізації); повна вища географічна освіта - магістратура (наукова спеціалізація, географічний професіоналізм, конкурентна спроможність на ринку праці; наукова, освітня, ділова кар'єра).В основу концепції змісту географічної освіти покладена наукова методологія сучасної географії як фундаментальної науки. У загальноосвітній школі географія є єдиним цілісним навчальним предметом, який розкриває суть і закономірності просторово-часової диференціації географічної оболонки як природно-екологічної і соціально-економічної системи. Цим визначається об'єктний і предметний зміст географії та її місце і роль у формуванні загальної освіти і культури, географічного світогляду і мислення, становленні особистості.
До засновників сучасної київської школи СЕГ слід віднести Костянтина Григоровича Воблого (1876-1947), який з 1934 р. очолював кафедру економічної географії у Київському університеті та з 1936 р. відділ економічної географії в Інституті економіки АН України. Він пропагував ідеї галузево-статистичного напрямку СЕГ, впроваджував у практику низку статистико-математичних методів дослідження. У своїх працях подавав детальну галузево-статистичну характеристику України, але до районних оглядів справа ще не доходила.
Лідером київської наукової суспільно-географічної школи тривалий час був академік Максим Мартинович Паламарчук (1916-2000). Його учнями є такі відомі вчені (доктори географічних наук, професори) як Г.В. Балабанов, С.І. Іщук, В.П. Нагірна, Я.Б. Олійник, П.О. Масляк, О.В. Заставецька та інші. Доктором географічних наук став і син Максима Мартиновича - Олександр Максимович Паламарчук.
Академік М.М. Паламарчук має у своєму науковому доробку більше 300 друкованих праць, зокрема він є автором першого посібника з економічної географії України для вчителів (1970), а у 1980 р. ним був написаний підручник з географії України для загальноосвітніх шкіл, який витримав низку перевидань та був перекладений польською, угорською, російською мовами. Максим Мартинович одним з перших в Україні почав ґрунтовно досліджувати проблеми цукробурякового комплексу, заклав основи теорії промислового комплексоутворення, створив концепцію суспільно-територіального комплексу (СТК).
Своєрідним підсумком життєвого і творчого шляху М.М. Паламарчука є написана разом із сином Олександром монографія "Економічна і соціальна географія України з основами теорії" (1998), в якій узагальнено результати суспільно-географічних досліджень в Україні за останню чверть ХХ століття.
Відділ суспільно-географічних досліджень Інституту географії НАНУ впродовж багатьох років очолювала Інга Олександрівна Горленко. Вона ввела у науковий обіг нову категорію "інтегральний потенціал території". За її активної участі надруковані колективні праці "Збалансований соціальний, економічний та екологічний розвиток території" (1991), "Проблеми комплексного розвитку території" (1994) та ціла серія монографій "Конструктивно-географічні основи раціонального природокористування", в яких започатковані нові напрямки суспільної географії в Україні, зокрема оригінальна інтерпретація теорії сталого розвитку.
Загалом у Київському науковому центрі розвинені всі галузі суспільно-географічних досліджень: теорія науки (М.М. Паламарчук, М.Д. Пістун, С.І. Іщук), методика наукових досліджень (О.М. Паламарчук, М.Д. Пістун), географія природних ресурсів (І.О. Горленко), географія населення (Ю.І. Пітюренко, В.М. Пересєкін, А.В. Степаненко, О.У. Хомра, М.І. Фащевський та ін.), географія сільського і лісового господарства (М.Д. Пістун, В.П Нагірна, Г.В. Балабанов, Я.Б. Олійник, А.І. Доценко, Р.О. Язиніна), географія промисловості і транспорту (С.І. Іщук, Д.М. Стеченко, П.О. Масляк, М.В. Григорович), географія сфери послуг (В.М. Юрківський, О.О. Любіцева), медична географія (В.О. Шевченко), соціально-економічна географія зарубіжних країн (В.М. Юрківський, Б.П. Яценко). До сильних сторін Київської школи належить потужний розвиток суспільно-географічного картографування (А.П. Золовський, Л.Г. Руденко, Т.І. Козаченко, Г.О. Пархоменко).
Також слід відзначити підготовку фахівців у Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка не тільки за традиційним напрямом "Соціо-економіко-географ. Викладач", але й за новими напрямами "Управління регіональним розвитком", "Країнознавство" та "Менеджмент туризму". Кафедра економічної та соціальної географії географічного факультету Київського університету є базовою у Міністерстві освіти України для стажування завідувачів відповідних кафедр інших вищих навчальних закладів, проведення навчально-методичних семінарів та нарад.
Харківський центр СЕГ існує близько двох століть. Суспільно-географічні дослідження перебували ще у сфері наукових інтересів засновника Харківського університету Василя Назаровича Каразіна. На основі досвіду західноєвропейських вчених він розробив власну методику проведення статистичних досліджень і застосував її для вивчення населення Слобожанщини. Упродовж всієї своєї наукової діяльності В.Н. Каразін значну увагу приділяв питанням краєзнавства і комплексної географічної характеристики рідного краю.
Наступний етап у розвитку харківської школи СЕГ наступив на початку ХХ століття в умовах Радянської України, коли відбулася реорганізація мережі закладів вищої освіти. На базі Харківського університету був створений Харківський інститут народної освіти (ХІНО), в якому розпочалося викладання курсу економічної географії.
Перебування столиці у Харкові сприяло швидкому науково-освітньому розвитку міста. У 1927 році при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН) і Наркоматі освіти був заснований Український НДІ географії та картографії, діяльність якого була пов'язана з ім'ям С.Л. Рудницького. Інститут проіснував лише 7 років. Серед славної когорти вчених, яких зібрав під своєю орудою С.Л. Рудницький, одне з провідних місць належить Костю Володимировичу Дубняку (1890-1934?). Паралельно К.В. Дубняк викладав географію в ХІНО. Чільне місце у його науковому доробку посідають роботи, присвячені теорії і практиці краєзнавства: "Що таке краєзнавство" (1925), "Оборона країни і краєзнавство" (1927) та інші публікації. К.В. Дубняк першим в практиці методики викладання географії в школі створив навчальний комплекс в складі підручника для V класу ("Краєзнавство") та зошиту для практичних робіт (1930). У 1934 р. був безпідставно репресований. Місце, де завершився земний шлях видатного вченого, досі не відомо.
У 1934 році на геолого-географічному факультеті Харківського університету була створена кафедра економічної географії, кістяк якої склали співробітники розігнаного НДІ географії і картографії.
У 1983 році Артур Петрович Голіков захистив докторську дисертацію "Територіальна організація водного господарства СРСР", ставши першим доктором і професором в галузі СЕГ в усій Лівобережній Україні.
Після отримання Україною незалежності зросла увага до міжнародних економічних зв'язків. Тому кафедрою були визначені нові наукові напрями в галузі комерційної географії і, зокрема, територіальної організації міжнародних торговельно-економічних відносин. Кафедра отримала назву "соціально-економічної географії і міжнародних економічних відносин". Новими напрямками досліджень стали соціальна інфраструктура (С. Юрченко), географія туризму (В. Редін), географія світового господарства і оцінка геополітичного положення окремих країн і регіонів світу (А. Голіков, Ю. Грицак, О. Якушев, Н. Казакова). Слід відзначити навчальний посібник проф. А.П. Голікова "Стратегія регіонального розвитку" (2002).
У 2002 р. кафедра отримала назву "соціально-економічної географії і регіонознавства". В сучасних наукових дослідженнях робиться акцент на соціальну складову в системі "Природа - Людина - Господарство". Розвиток досліджень відбувається в контексті стратегії сталого розвитку (2004 року Л.М. Нємець захистила докторську дисертацію "Соціально-географічні основи стратегії переходу України на модель стійкого розвитку").
Дуже давні традиції має Львівський центр СЕГ, адже саме тут виникла найперша в Україні кафедра географії (Львівський університет, 1883). Тут працювали такі визначні географи-суспільники як Г. Величко, С. Рудницький, В. Кубійович, О. Ващенко. Кафедра економічної географії була створена у 1945 р. Протягом 1945-1984 років її очолював Опанас (Афанасій) Трохимович Ващенко (1908-1984). Народився він у с. Капустинці Липово-Долинського району Сумської області (тоді - Гадяцького повіту Полтавської губернії). У 1938 р. О.Т. Ващенко захищає кандидатську дисертацію про Київську область (тема була актуальна, бо у 1934 р. Київ став столицею України). З перших днів війни перебував у діючій армії, був важко поранений (втратив праву ногу). У серпні 1945 р. Народний комісаріат освіти УРСР скерував О.Т. Ващенко на роботу у Львівський державний університет. Усі подальші роки життя вченого пов'язані із цим університетом. Тут він виховав плеяду учнів (випускники кафедри захистили більше двох десятків докторських та семи десятків кандидатських дисертацій), організував географічний факультет (був його деканом у 1946-1951 рр.), створив Львівський відділ УГТ (очолював його у 1946-1954 та 1976-1984 рр.), написав і захистив у 1971 р. докторську дисертацію. Внесок О.Т. Ващенко у різні галузі СЕГ є вагомим: це теорія і методологія науки, географія природних ресурсів і проблеми їх раціонального використання, географія окремих сфер господарства західних областей України, картографічне моделювання та ін.
