Соціально-економічна географія в Україн
p align="left">В Україні склалися сприятливі умови для розвитку геоінформатики завдяки фундаментальним ідеям академіка В. Глушкова та створенню потужної вітчизняної школи, відомої в усьому світі. Провідними установами по запровадженню ГІС-технологій стали Інститут кібернетики ім. В. Глушкова, Інститут географії НАНУ, Головне управління геодезії і картографії (ГУГК). За участю провідних фахівців названих установ працює Державна комісія з геоінформаційних систем, якою створена Концепція багатоцільової національної ГІС. Інформатизація сучасного суспільства та поширення ГІС-технологій викликали появу перших в Україні навчальних посібників "Географічні інформаційні системи: технологія і додатки" (колектив одеських авторів за участю суспільного географа В. Андерсона, 1997), "Ресурси Інтернету для картографів" (за редакцією В.О. Шевченка, 2000), "Інтернет для географів" (О.А. Блінкова, 2000).На початку ХХІ століття почали швидко розвиватися дослідження, спрямовані на вивчення низки нових видів людської діяльності, у т.ч. особливостей їх територіальної організації. Зокрема розвиток нових економічних відносин перехідного періоду викликав появу ринково-(або комерційно-)географічного напряму СЕГ. Хоча термін "ринок" є категорією економічної науки, але велика різноманітність його регіональних (світовий, зовнішній, внутрішній) та галузевих форм (окремих товарів, послуг, капіталів та ін.) засвідчують правомірність його розгляду з позицій суспільної географії.
Фактично комерційна географія в Україні почала формуватися ще у другій половині ХІХ століття. Активний її розвиток відбувся у 20-30-х роках ХХ століття завдяки дослідженням зовнішньоторговельного ринку в працях В. Кістяківського, А. Синявського, К. Воблого, В. Тимошенка та інших вчених. У комплексних економіко-географічних характеристиках країн і регіонів, починаючи з 50-60-х років минулого століття, завжди присутній розділ "Зовнішня торгівля", а у вищих навчальних закладах торгово-економічного профілю викладається спецкурс "Основи зовнішньої і внутрішньої торгівлі". У 1998 р. з'явився перший сучасний навчальний посібник з комерційної географії України (автор - М.В. Жук). Нині в контексті участі України в євроінтеграційних процесах питання зовнішніх ринків держави вивчають В.І. Стафійчук, І.Й. Кавецький та інші. Другий важливий аспект комерційної географії - обґрунтування розвитку маркетингової географії - започаткував П.О. Чорномаз (1998). Пояснюється це потребою розробки стратегії поведінки підприємців і окремих територій в нових ринкових умовах. Предметом вивчення маркетингової географії є територіальна організація взаємодії між виробниками товарів і послуг та їх споживачами, що разом утворюють єдиний виробничо-споживчий комплекс.
Митно-логістичний напрямок досліджень СЕГ в Україні є наймолодшим, зумовленим розвитком ринкових відносин та поглибленням зовнішньоторговельного процесу. Митна діяльність є давньою функцією держав, важливим регулятивним фактором зовнішньоекономічної діяльності. Її роль як чинника розвитку географічного поділу праці була оцінена ще у 20-х роках ХХ століття М.М. Баранським. В Україні митна діяльність як об'єкт вивчення СЕГ почала опрацьовуватися лише на початку ХХІ століття (Н.Н. Коцан, М.Д. Пістун, Я.Б. Олійник). Успішно розвивається і геологістика - як новий напрям суспільно-географічної науки. Основою її розвитку стала практична діяльність логістичних фірм провідних зарубіжних країн, яка була представлена переважно підприємствами транспорту (т.зв. транспортна логістика). Наукові засади логістичного підходу в Україні закладені працею І.Г. Смирнова "Логістика: просторово-територіальний вимір" (2004). На його думку, геологістика є міждисциплінарним науково-практичним напрямком, який формується на межі власне логістики і суспільної географії. Основним методом дослідження є геологістичний інжиніринг - територіально-економічне конструювання логістичних систем. Міжнародний досвід показує, що використання логістичних схем забезпечує економію на транспортних, складських і розподільчих операціях до 30-40% від загальних витрат кінцевих користувачів продукції.
Географія культури в Україні має дуже давні (від С.Л. Рудницького та В.М. Кубійовича), але перервані традиції. Зараз відбувається відродження таких досліджень на регіональному та державному рівнях. Є вже певні теоретико-методичні напрацювання (О.О. Любіцева, І.І. Ровенчак).
7 лютого 2002 р. в Україні був прийнятий Закон "Про Генеральну схему планування території України". Ця схема покликана визначати пріоритети та концептуальні засади планування і використання території країни, вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів, розвитку виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, формування національної екологічної мережі. Географи теж є серед авторів "Генеральної схеми…" (В. Нудельман, В. Муха, Ю. Палєха). Їх праця оцінена високою нагородою - Державною премією в галузі будівництва та архітектури.
Застосування досягнень суспільно-географічної теорії на практиці дозволяє здійснювати науково обґрунтоване виділення регіонів, аналізувати еволюцію їх просторової структури, проводити рейтингову оцінку регіонального розвитку з метою типізації регіонів за ступенем та характером їх проблемності. При цьому статистична рейтингова оцінка може і повинна доповнюватися перцепційною (чуттєвою) оцінкою соціально-економічної привабливості регіонів. На основі виявлення закономірностей циклічності, стадійності, гетерохронності регіонального розвитку існує можливість розробки екстраполяційних прогнозів просторової організації людської діяльності у регіонах з використанням різноманітних моделей. Докторська дисертація Костянтина Володимировича Мезенцева "Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку: теорія, методологія, практика" (2006) узагальнює принципи, методологічні підходи та методи географічних прогнозів.
Отже, можна вважати, що українська СЕГ приймає виклики сучасності. Гаслом її на початку ХХІ століття став вислів "Життя в різноманітті". Але слід визнати й існування певних проблем. Зокрема частка суспільно-географічних робіт в структурі географічних досліджень залишається низькою у порівнянні з європейськими країнами і США. Там роботи суспільно-географічного спрямування переважають абсолютно (до 80% від усіх географічних праць).
В Україні продовжує діяти традиція російської географічної школи, згідно якої перевага віддавалася дослідженням природи, що легко пояснювалося величезними розмірами території та її слабкою освоєністю і вивченістю. Збереження цієї традиції може бути проілюстровано рис. 3.1., з якого добре бачити, що тільки 25,3% докторських дисертацій, захищених в Україні за роки незалежності, відносяться до спеціальності "економічна та соціальна географія". Навіть якщо додати до цієї цифри 19,4% захистів із спеціальності "конструктивна географія і раціональне використання природних ресурсів", то сумарний результат (44,7%) залишається недостатнім. Підтвердженням висловленої тези є закріплений Вищою атестаційною комісією (ВАК) України перелік наукових спеціальностей, згідно якого присвоюються наукові ступені кандидата і доктора географічних наук. В цьому переліку (див. рис. 3.1.), СЕГ залишається неструктурованою, в той час як природнича гілка географії представлена декількома окремими науковими напрямками. Виходить, що океанологія має кращі умови розвитку, ніж географія населення або географія промисловості.
В структурі власне суспільно-географічних досліджень "білими плямами" лишаються проблеми реструктуризації і регіональних аспектів окремих галузей промисловості; географічні аспекти транскордонних коридорів України; вивчення новітніх тенденцій географії світового господарства. Недостатньо активними є дослідження у галузі політичної географії та географії культури, проблем сталого розвитку тощо.
Рис. 3.1. Розподіл захистів докторських дисертацій в Україні за географічними спеціальностями
Слід також відзначити, що багато відомих суспільних географів Росії та інших країн є вихідцями з України (Р. Кабо, Г. Лаппо, Н. Блажко, Е. Алаєв, Ю. Гладкий, М. Мироненко та ін.).
2. Сучасні наукові суспільно-географічні центри і організації
Ще у післявоєнний період в Україні сформувалися п'ять головних центрів суспільно-географічної думки: Київський, Харківський, Львівський, Одеський і Чернівецький. Кожен з них зробив вагомий внесок у теорію, методологію і методику СЕГ, у вивчення певних регіонів. В кожному існують свої традиції, тут працювали і працюють визначні суспільні географи.
Найзначнішим серед названих центрів зараз є Київський, в якому сконцентровано 42% докторів географічних наук України. В силу столичного статусу тут, крім географічних факультетів Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка та Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, працюють також Інститут географії НАНУ, Рада з вивчення продуктивних сил України (РВПС), Інститут стратегічних досліджень, Президія УГТ та інші установи. У Києві видаються "Український географічний журнал" (головний редактор - член-кореспондент НАНУ, директор Інституту географії Леонід Григорович Руденко), "Географія і основи економіки в школі" (Микола Задорожний) та "Краєзнавство. Географія. Туризм" (Василь Серебрій), а також низка наукових журналів суто економічного або галузевого спрямування ("Економіка України", "Економіка АПК" та ін.), в яких досить часто друкуються праці суспільних географів.
У Києві знаходиться також штаб-квартира Асоціації вчителів географії України (АВГУ), до важливих завдань якої відноситься розробка спільно як з працівниками Міністерства освіти і науки, так і видатними науковцями різних установ державних стандартів освіти. Створення державних стандартів - необхідна ланка в розвитку географічної освіти.
