Регулювання прямих іноземних інвестицій
p align="left">ТНК віддає перевагу інвестуванню довготермінових проектів із залученням великого науково-дослідного потенціалу, що зумовлено легким доступом до капіталу, має передові стандарти ведення бізнесу. Ці компанії тримають на середньому рівні ставку внутрішньої прибутковості інвестицій, як і інвестори-підприємці інвестують переважно в негрошовій формі.Прямі іноземні інвестиції ТНК можуть бути спрямовані:
– на створення нового підприємства чи розширення вже наявного дочірнього підприємства цієї ж ТНК;
– на отримання/придбання участі в існуючому зарубіжному незалежному підприємстві. У цьому випадку часто відбувається процес поглинання (повного, часткового) місцевої компанії.
Інституційні інвестори є фінансовими посередниками, які залучають кошти переважно через продаж акцій в інвестиційних фондах і вкладають ці кошти в диверсифікований портфель цінних паперів. До складу інституційних інвесторів відносять фонди прямого інвестування, які переважно здійснюють середньотермінові капіталовкладення (5-7 років), купуючи великі пакети акцій компаній. Цей вид інвесторів досягає вищих рівнів прибутковості. Серед інституційних інвесторів виділяють такі, як ЄБРР та МФК, які фінансують уряди різних країн (приблизно 3-4 %). Ці інвестори мають іншу інвестиційну стратегію і критерії інвестування. На відміну від ТНК, їхні цілі набагато ширші, ніж максимізація прибутку. Вони сприяють реструктуризації підприємств, прискоренню трансформаційних процесів в економіці.
За метою інвестування прямі іноземні інвестиції поділяють на інвестиції для досягнення фінансової, підприємницької або іншої мети. Інвестиції, які вкладаються для досягнення фінансової мети - вкладення капіталу з метою отримання відсотків за користування кредитом, позикою та іншими формами позикового капіталу. Інвестиції, які вкладаються для досягнення підприємницької мети - вкладення капіталу з метою встановлення контролю над підприємством, отримання інформації про діяльність підприємства, недопущення конкурентів на ринок. Інвестиції, які вкладають для реалізації іншої мети - вкладення капіталу для встановлення впливу на суверенний суб'єкт, санація міждержавних економічних зв'язків.
За формою оформлення розрізняють: явні інвестиції, які юридично правильно оформлені; приховані інвестиції, які оформлені у вигляді інвестицій перетоку капіталу, наприклад, потоки капіталу між філіалами транснаціональних корпорацій, наявний вивіз капіталу через цінні папери, та "чорні інвестиції", кошти яких отримані незаконним шляхом, походження яких не простежується.
Прямі іноземні інвестиції поділяються на дві групи:
– трансконтинентальні капітальні вкладення, спонукальним мотивом яких є кращі умови ринку, тобто коли існує можливість постачати товари з нового виробничого комплексу безпосередньо на ринок даної країни(континенту). При цьому вирішальним фактором розміщення виробництва на даному континенті є ємність ринку, а не витрати виробництва. Витрати виробництва є вирішальними при виборі країни даного континенту, в якій необхідно створити нові виробничі потужності;
– транснаціональні вкладення - прямі вкладення здебільшого в сусідній країні, основною метою яких є мінімізація витрат порівняно з материнською компанією.
Актуальними є виділення таких видів прямих іноземних інвестиції:
1) експорт за кордон власного капіталу (капітал батьківської компанії або інших філіалів):
– гроші, паї, акції, інші цінні папери;
– майнові внески, основні фонди;
– права на використання нематеріальних активів;
– права користування землею, водою та іншими ресурсами або майном;
2) реінвестовані прибутки (нерозподілені дивіденди, які належать іноземному інвестору);
3) внутрішньофірмові трансфери (субсидії, кредити, позики батьківської компанії або однієї філії до іншої філії).
Українськими нормативно-правовими актами передбачено такі форми здійснення іноземних інвестицій:
– створення спільних підприємств з різною часткою іноземної участі або придбання частки вже діючих підприємств;
– створення підприємств, що цілком належать іноземному капіталу, або придбання у власність діючих підприємств повністю;
– придбання нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання
– майна та майнових комплексів або у вигляді цінних паперів (акцій, облігацій тощо);
– придбання прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
– співробітництво з іноземними інвесторами на підставі договору із суб'єктами господарської діяльності України без створення юридичної особи (наприклад, на основі договору про виробничу кооперацію, спільне виробництво якоїсь продукції тощо);
– в інших формах, які не заборонені законами України.
Розрізняють також вертикальні і горизонтальні прямі іноземні інвестиції. Вертикальні прямі інвестиції - це прямі інвестиції в галузі, що належать до різних стадій виробництва окремого продукту. Вони дають ТНК змогу заміняти окремі частини внутрішньо-фірмових систем виробництва та збуту на неефективних ринках. Наприклад, вертикальні прямі інвестиції дають можливість фірмі розмістити у двох пунктах знаходження спеціалізоване низьковитратне обладнання без ризику, що його потужності будуть не завантажені. Вертикальні ПІІ ведуть до утворення вертикально інтегрованого міжнародного виробництва. Горизонтальні прямі інвестиції - це прямі інвестиції за кордон, але в межах однієї галузі. Горизонтальні прямі інвестиції дають ТНК змогу використовувати такі свої переваги, як технологія, ноу-хау, і уникати додаткових переговорних (організаційних) витрат, що зазвичай відбувається, коли фірма вступає у зв'язки з незалежними компаніями. Такий тип прямих іноземних інвестицій є основою формування горизонтально інтегрованого міжнародного виробництва транснаціональних корпорацій.
Світова практика засвідчує, що ПІІ мають низку істотних переваг перед іншими формами економічного співробітництва, особливо для країн з перехідною економікою, а саме:
– на відміну від іноземних позик і кредитів ПІІ не стають тягарем зовнішнього боргу, а сприяють його погашенню;
– імпорт прямих підприємницьких капіталів збільшує в країні виробничі потужності;
– вони є джерелом нових технологій та передових методів управління і маркетингу, сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;
– сприяють здійсненню більш ефективної приватизації і реструктуризації економіки, створюють додаткові робочі місця, при цьому збільшуючи реальні доходи працівників;
– у країні збільшуються бюджетні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;
– імпорт прямих інвестицій стимулює конкуренцію і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);
– прямі іноземні інвестиції забезпечують найбільш ефективну інтеграцію національної економіки у світову.
На сьогодні вже добре відомі позитивні наслідки прямого інвестування як для країн-донорів, так і для країн-реципієнтів. Це і відновлення на основі "Плану Маршалла" економіки ФРН, здійснення технологічного прориву Тайванем та Південною Кореєю, пожвавлення умов економічного зростання постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи.
Проте можливі ситуації, коли очікувані наслідки залучення прямих іноземних інвестицій не відбуваються. Тому не можна оминати увагою тих потенційних загроз, які можуть нести для певної території чи держави загалом ПІІ. Головними проблемами для приймаючих країн при цьому є занадто велика роль міжнародних компаній в окремих сферах економіки, їх економічна сила, здатність до маневрування у міжнародному просторі, як і обмеження ними національного суверенітету країн-реципієнтів ПІІ. Зокрема, мотивуючи відсутність товарів виробничого призначення на внутрішньому ринку, іноземні компанії можуть їх імпортувати зі своїх зарубіжних філіалів за трансфертними цінами, а останні, зазвичай, не відображають реальних умов торгівлі і значно розходяться з ринковими цінами.
Треба назвати й інші можливі недоліки ПІІ з погляду на економіку країни-об'єкта інвестування: усунення з ринку вітчизняних виробників і постачальників; зниження загального рівня добробуту населення та трансферт прибутків на користь іноземного інвестора, що зумовлено надмірними державними пільгами на користь інвестора (наприклад, надання права на безкоштовне використання інфраструктурних сфер, протекціоністські заходи, надання пільгових кредитів); сувора експлуатація місцевих сировинних ресурсів; збільшення залежності країни від іноземного капіталу; постачання (збут) неякісних, недосконалих і морально застарілих ресурсів і активів; модифікація структури економіки та їх пристосування до інтересів інвестора; погіршення платіжного балансу; деформація культури підприємництва.
Іншим проблемним питанням, яке часто непокоїть громадськість, є питання рівня екологічної безпеки іноземних інвестиційних проектів. Наприклад, в Україні вже стала стереотипною думка, що іноземці розташовують на українській території лише екологічно брудні підприємства, функціонування яких виснажує природні ресурси та завдає збитків довкіллю і здоров'ю громадян. Проте, на основі досвіду багатьох держав світу доведено, що ПІІ є не лише засобом отримання доступу до зовнішніх джерел фінансування чи сучасних технологій або передового менеджменту, але й виступають чинником сталого економічного зростання країни, засобом забезпечення її конкурентоспроможності на світовому ринку. Особливого значення це набуває для транзитивної за характером розвитку економіки України, що вимагає досить значних ресурсів для її модернізації.
