Виникнення і розвиток психології релігії у другій половині XIX—початку XX століття
p align="left">1) 30-ті -- 40-ві роки, середина XIX ст. (А. Хомяков, І. Кіреєвський);2) остання чверть XIX ст. (Вол. Соловйов, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, К. Леонтьев та ін.). Саме тоді Вол. Соловйов створив першу в історії російської думки філософську систему;
3) кінець XIX ст. і початок XX ст. (В. Розанов, Д. Ме-режковський, Л. Шестов, С. Булгаков, М. Бердяев, С. Франк та ін.);
4) 10--20-ті роки XX ст. Після революції 1917 р. багато релігійних мислителів залишили Росію (П. Струве, Л. Шестов, В. Зеньковський, Д. Мережковський). У 1922 р. були вислані М. Бердяев, С. Франк, М. Лоський, Б. Вишеславцев.
В Україні релігійну філософію репрезентували викладачі університетів і духовних академій, зокрема І. Скворцов, В. Карпов, П. Кудрявцев, О. Новицький, Й. Міхневич, П. Авсенєв, С. Гогоцький, П. Ліницький, Д. Богдашев-ський, П. Юркевич. У своїх працях вони підкреслювали, що відповіді на суто екзистенційні питання потрібно шукати в релігійній сфері, оскільки саме в ній людина виходить за межі свого Я, розширює власне почуття безконечності у прагненні до недосяжної досконалості. Так, П. Кудрявцев відзначав, що якщо в момент поклоніння перед Абсолютним людина ніби втрачає особисті якості, то в процесі служіння Абсолютному вона знову знаходить себе. Релігія, як вважали представники київської релігійно-філософської школи, встановлює зв'язок між розумом і серцем людини.
Представником релігійної філософії був Памфіл Юркевич (1826--1874р.р.), який знову актуалізував проблему "філософії серця". Серце для філософа -- основа й носій усіх фізичних, душевних і духовних сил людини, джерело її глибинного внутрішнього світу. Воно надає людині універсального характеру, що стає виявом унікальної духовності кожної людини. Пошук істини, добра увінчується успіхом лише зусиллям щирої душі та серця. Воно постає не лише носієм тілесних сил людини, а й центром її духовної діяльності. На думку П. Юркевича, навіть знання можуть трансформуватись у переконання лише в тому разі, коли вони пропущені через серця.
До початку 30-х років XIX ст. психологія майже зовсім не викладалась у Київській духовній академії, що негативно впливало на філософську освіту студентів. І лише згодом П. Авсенєв намагався компенсувати цей недолік, "збудивши в студентів Академії живий інтерес до науки про душу людську, і заслужив багаторічною і плодотворною педагогічною діяльністю своєю добру і визнану пам'ять Академії як засновник психології в Київській академії" [11, с. 111]. Саме П. Авсенєв більше любив мислити серцем, ніж головою, більше надавав перевагу почуттям і уяві, ніж здоровому глузду. Із давніх психологічних теорій його цікавили, перш за все, етико-релігійні ідеї Платона, містико-релігійні споглядання Плотіна, з благоговінням він ставився до творів Макарія Єгипетського, Ісаака Сіріна. їх ідеї відобразилися у його праці "Вступ у психологію". П. Авсенєв зазначав, що людина рано чи пізно прагне вивчити саму себе. Зустрічаючись всередині себе з собою, людина неминуче ставить питання: "Що являє собою Я?". Тому наука, яка прагне пояснити нам облаштування і життя душі, щоб привести людину до істинного самопізнання, і є психологією [11, с. 2]. Душа ж не тільки має здатність до чутливості і розмислів, а й діяльно прагне через всі перешкоди до свого найвищого і безкінечного добра -- Бога.
Вивчаючи основні складові людини, П. Авсенєв звертає увагу на тіло, наше Я як внутрішнє начало життя і діяльності. "Це наше я є те, що ми називаємо в поєднанні з тілом душею, а в чистій і власній його природі -- духом" [11, с. 39]. І у глибині нашої душі, в почутті істини, краси і добра ми розрізняємо зовнішнє навіювання і сприймаючий орган -- серце. Зовнішнє навіювання свідчить про буття безначальної причини світу, про буття верховного блага, що називається Божественним. Ми відчуваємо Його духовно -- частково внутрішнім, частково зовнішнім почуттям. Людину ж П. Авсенєв розглядає "як живий союз тварі з Творцем" [11, с. 39], як висхідний її потяг до Творця і низхідну любов Творця до неї.
У розвитку психології релігії у вітчизняній традиції важливу роль відіграв ректор Київської духовної академії Інокентій (в миру -- І. О. Борисов) (1800--1857р.р.), друг першого ректора Київського університету М. Максимовича, який намагався зблизити діячів університету та академії.
Життя Інокентія -- яскравий приклад актуалізації релігійної психології, самовідданого служіння Богові й ближнім. Це не лише духовне сходження в тиші усамітненої монастирської келії. Він постійно знаходився у діалогічному спілкуванні з Богом і людьми. Його проповідницьке слово немов ішло з душі, полонило серця слухачів. Дар слова в Інокентія був надзвичайним, а сила його впливу була схожа на силу і глибину слова Іоанна Златоуста. Скрізь, до чого Інокентій був причетний, він залишав сліди свого могутнього духу. Силою слова він запалював серця вихованців. З його душі, як із життєдайного джерела християнської мудрості, текли ріки, які розносили благодатне вчення. Проповідуючи, Інокентій серцем осягав одкровення істини в їх небесній чистоті, божественній величі і благодатній силі.
У лекціях з богослов'я Інокентій релігію визначає як віру в союз всього видимого з невидимим. Для сприйняття релігії необхідно мати вроджену здатність серця, тобто буття Бога людина відчуває серцем. Інокентій наголошує, що людина зустрічається з Богом при першому пробудженні свідомості. Сенс людського існування святитель вбачав в уподібненні Богу. Віра виступає найважливішим рушієм людського знання і вдосконалення. Найбільш адекватно, як зазначає Інокентій, релігію виражає теза Лактанція про неї як про союз між Богом і людиною. Бл. Августин поглиблює цей вислів, стверджуючи, що релігія возз'єднує, відтворює союз між двома роз'єднаними істотами. Людина піднімається до Бога вірою, надією і любов'ю, а Бог низходить до людини у творінні.
Релігія є взаємовідношенням людини і Бога. їй властиві всезагальність, оскільки вона є необхідним елементом людського буття; різноманітність, хоча усі народи погоджуються, що існує вища Істота -- початок і кінець всіх речей, однак вони різняться у своїх поняттях про цю істоту. Підсумовуючи, Інокентій визначає релігію так: "релігія є вірою в союз всього видимого з невидимим і в залежність людини і світу від Істоти щонайвищої, поєднаною з твердою надією перейти після смерті в кращий світ для поєднання з Богом" [12, с. 7]. Зовнішня природа може лише спонукати людину до релігії; релігія повинна знаходитись в серці людини, тобто вона є вродженою здатністю серця. Людина поєднує в собі розумну сторону -- пізнавальні сили, діяльну сферу -- волю і чуттєву сторону -- сферу почуттів. Ці сили пов'язують людину з Богом. Розум -- сила, що прагне до істини, Бога. Утративши Бога, він втрачає істину; вся його сфера стає сферою логічних примар. Волю Інокентій визначає як обмежену силу діяльності, що спрямована в безмежність. Ідеал її законів і мети -- у Богові. Якщо немає Бога, то наша воля є лише жалюгідною здатністю. Почуття -- здатність відрізняти приємне від неприємного. Отже, розум пов'язує людину з Богом, прагненням до істини, воля -- зі святістю, а почуття -- з прагненням до досконалої насолоди. Тому "релігія є гармонією між істиною, доброчинністю і насолодою" [12, с. 30].
Добре впливає на людину навернення, що здійснюється Богом через Ісуса Христа і Св. Духа. Воно оновлює людину -- розум, почуття, волю. Інокентій висловлює думку про те, що релігія -- це ідея. Тому людина без неї є чимось незакінченим, недовершеним.
Антропологічні ідеї київської академічної філософії стали фундаментом психології і релігієзнавства, які виявилися у смисложиттєвих вимірах релігії.
Олександр Введенський (1856--1925р.р.) у книгах "Умови дозволеності віри в смисл життя" (1896р.), "Психологія без будь-якої метафізики" (1917р.), "Доля віри в Бога в боротьбі з атеїзмом" (1922р.) розглядає проблеми віри у взаємозв'язку із сенсом життя. Психологічно людина може повірити в осмисленість життя тільки в тому разі, коли сенс його буде не в самому житті, а за його межами. А ця умова вимагає віри в особисте безсмертя. Постулат безсмертя душі необхідний для нашої душі, щоб вона відгукнулася на духовний поклик у вирішенні проблеми сенсу людського існування. Якщо немає віри та переконаності, що душа безсмертна, тоді питання втрачає смисл. Тому Введенський не погоджується з М. Карєєвим, істориком, філософом, представником ліберально-народницької соціології, для якого проблема сенсу життя перебуває у межах власного існування. Натомість Введенський зауважує, що, вбачаючи сенс життя за межами людського життя, ми залучаємо людину до Вічного, Божественного. Отже, мислитель виводить проблему людини за межі земного існування, тлумачить її призначення набагато глибше; навіть віра, він вважає, виводить її за ці межі.
Василь Розанов (1856--1919р.р.) духовну силу християнства вбачає в орієнтації на вічні, безумовні цінності. Релігія стверджує вічність людського духу, створює духовний фундамент людського існування, включає в процес життя людини глибокі духовні структури. У межах релігії, за В. Розановим, дух людини тлумачиться як великий замисел. Історія є спробою здійснення цього замислу. Тільки релігійна свідомість тримає людський дух у стані гармонії та рівноваги. На думку В. Розанова, саме релігійна віра слугує своєрідним каталізатором духовної культури людини. Тому змінити світ може тільки змінена людина, що має тверді релігійні переконання.
Значне місце у філософії Розанова посідає поняття радості. Це поняття притаманне християнству, зокрема православ'ю. Душа повинна розчулитись і зрадіти: тоді "веселість духовна" наповнить душу почуттям гармонії та умиротворення.
Вирішення проблеми сенсу життя князю Євгену Трубецькому (1863--1920р.р.) вбачається у межах християнської свідомості. Проте потрібно знайти шляхи єднання людського та божественного. На його думку, зразком такого єднання є давньоруський іконопис. Відтак, сутність єдиного сенсу, який пронизує все земне і небесне, полягає в синтезі земного та божественного, який випробовується хрестом.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
