Свідомість як філософська проблема

p align="left">У саморефлексії свідомості проявляє себе момент субстанційності свідомості, тобто той момент, що свідомість задля свого існування не потребує ніяких зовнішніх підкріплень чи засвідчень, що вона в самій собі знаходить свою ж "першу" (чи "останню") очевидність, що, врешті, і дає можливість людині поставати суб'єктом пізнання та діяльності, тобто самій та від себе продукувати свою дійову активність. З цим також пов'язана і здатність свідомості оцінювати дійсність, судити про неї. Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість її прямого вивчення та вимірювання; проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати про її реальне існування, але в особливих якостях та характеристиках.

3. Роль суспільно - трудової діяльності, спілкування і мови у виникненні та розвитку свідомості

Умовою існування ідеального, матеріальним носієм абстракції є знаки (або, ширше - знакова діяльність), серед яких найважливіша роль належить мові, насамперед мовленню. Думка людини завжди прагне вилитись у відповідний мовний еквівалент, незважаючи на те, що це ніколи не можна зробити остаточно. Беручи участь у процесах предметного сприйняття і мислення, мова формується і розвивається вже як духовний продукт життя суспільства. Разом з суспільним характером праці вона значною мірою визначає специфіку людської свідомості і людської психіки загалом. Адже мова не лише передає предметний зміст свідомості, а й впливає на свідомість та її зміст, так само, як, наприклад, якість будівельних матеріалів впливає на наміри архітектора, розміри хокейного майданчика - на тактику команди та ін. Будячи основним носієм історичного досвіду діяльності людини та суспільства, мова постає специфічним засобом зберігання та передавання інформації, пізнання об'єктивного світу та самосвідомості.

Мова і є найпершою та найочевиднішою ознакою свідомості; саме за ознакою мови ще давні люди відрізняли людину від тварини, а "своїх" людей від "німців". Отже, потреба в мові пов'язана з необхідністю зафіксувати той зміст, який не може передати простою демонстрацією речей. Звідси стає зрозумілим, що мова стає і основним носієм історичного досвіду діяльності (певної особи, певного народу, певної культури). Нарешті, великим дивом свідомості постає то, що, хоча вона не фіксується ніякими приладами та індикаторами, вона здатна фіксувати себе сама. Ця унікальна здатність називається самосвідомістю або само рефлексією людської свідомості (чи думки). Можна, навіть, сказати так: не потрібно ніяких приладів, - достатньо лише звернути свою свідому увагу на те, що відбувається всередині наших психічних процесів задля того, щоби переконатися у реальному існуванні свідомості. Щоправда, для цього треба бути людиною і перебувати у людському способі буття; тобто, можна сказати, що для людини (розвиненої, сформованої) питання про існування чи не існування свідомості постає як питання про її само ідентифікацію, і звичайно, те, що не перебуває у людському способі буття, таку само ідентифікацію (тобто внутрішню фіксацію свідомості) здійснити не здатне.

Завдяки мові людина сприймає світ не тільки своїми органами почуттів і думає не тільки своїм мозком, а органами почуттів і мозком усіх людей, досвід яких вона сприйняла за допомогою мови. Зберігаючи в собі духовні цінності суспільства, будуючи матеріальною формою конденсації та зберігання ідеальних моментів людської свідомості, мова виконує роль механізму соціальної спадковості. Взаємозв'язок свідомості і мови, думки і слова не означає, що вони тотожні, тобто повністю співпадають.

Зовнішній світ, як він відображається людиною в думці є надто складним. І не можна думати, що люди завжди знаходять найпростіші й найточніші шляхи відображення в мові безліч подій і зв'язків між ними. Відповідність між зовнішніми явищами і граматичними категоріями досить умовна. Природа символу й об'єкта не збігається; адже назва, номінація є семіотичним, а не онтологічним явищем. Таким чином мислення і його мовне оформлення суть різні речі. Мислення може виражатися ззовні різними знаковими системами, а не тільки мовними.

Знакові системи виникли і розвиваються як матеріальна форма, в якій реалізуються свідомість, мислення, інформаційні процеси в суспільстві. Під значенням знаків мається на увазі та інформація про речі, властивості і відношення, яка передається з їхньою допомогою. Значення є вираженим у матеріальній формі значення відображенням об'єктивної дійсності. В нього входять як понятійні, так і чуттєві й емоціональні компоненти, вольові спонуки, прохання, тобто вся сфера психіки, свідомості. Вихідною знаковою системою є звичайна, природна мова. До знаків штучних мов відносяться передовсім різноманітні кодові системи, знаки формул, різноманітні схеми тощо. Будь-який знак функціонує тільки у відповідній схемі. Будову і функціонування знакових систем досліджує семіотика. За допомогою логіки дій мовної системи можна побудувати наукові теорії, створити літературні твори, укорінити у свідомість людей хибні ідеї.

Не применшуючи значення біолого-фізіологічних передумов у виникненні свідомості, слід підкреслити, що здатність відображення об'єктивного світу в ідеальних образах з'явилась саме в процесі еволюції людини як суспільної істоти. Соціальне і біологічне у природі людини, в генеалогії свідомості тісно переплетені. Сам по собі мозок, яким він виходить "із рук природи", не може мислити "по-людськи". Він стає органом людської свідомості тоді, коли людина залучається до суспільного життя. На певному етапі становлення людини і її свідомості біологічна еволюція із домінуючого фактора перетворилась на другорядний, і визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини. Можна вважати, перехід від біологічної до соціально-трудової діяльності здійснюються тоді, коли з одного боку, для цього є перелічені вище біологічні передумови, а з іншого, і це головне, тоді, коли біологічний спосіб існування виявляє свою неспроможність. Він перестає забезпечувати виживання біологічного виду. Існує чимало гіпотез про те, що сталося з нашими далекими предками. Але усі вони визначають, наші предки потрапили в ситуацію вибору - або загинути, або навчитися нового, небіологічного способу існування. Мабуть, актуалізація закладених можливостей людиноподібного предка, який звик жити на деревах і обставинами був змушений жити в без лісовій місцевості, спонукала до прямоходіння, використання передніх кінцівок у трудовій діяльності, до конструктивних дій мозку. Виникла потреба у не даних від природи засобах праці і особливих інформаційних програмах.

Сучасні дослідження вищої нервової діяльності збагачуються висновками нейрофізіології, біокібернетики, молекулярної біології, генетики та ін. У фізіологічній науці відбувається перехід від теоретико-емпіричних до абстрактно-теоретичних методів дослідження, які значною мірою ґрунтуються на гіпотетико-дедуктивному передбаченні. Так, завдяки методам нейрокібернетики мозок вивчається як відображу-вальний апарат, котрий шляхом перекодування здобутих збуджень у нервовий імпульс формує ідеальний образ. Дослідження свідчать, що такі хімічні речовини, як ацетохолін, холінестераза, цирозін та інші відіграють значну роль у перекодуванні отриманої інформації, а також у подальшій передачі збуджень нервовим імпульсом. Психологічні і фізіологічні методи дослідження, доповнені цитологічними, гістологічними, біофізичними, уможливлюють пізнання матеріального субстрату свідомості і особливостей його функціонування. Вивчення фізіологічних основ свідомості всебічно збагачує вчення про рефлекторний характер психічних процесів, яке розвивалось І.М.Сєчєновим, І.П.Павловим, Н.Е.Введенським та ін. Психіка людини постає в їхніх ученнях як складна система активної діяльності, яка формується під впливом зовнішнього середовища. Рефлекторний процес розпочинається із сприйняття подразника, продовжується нервовим процесом у корі головного мозку і закінчується відповідною діяльністю організму. Поняття рефлексу відображає взаємозв'язок і взаємодію організму із зовнішнім світом, причину залежність роботи мозку від довкілля через посередництво практичних дій людини. Безперечно, сучасна наука дає багатий матеріал для вивчення фізіологічних основ психічної діяльності людини. Але хоч би як досконало ми не вивчили структуру і особливості функціонування мозку, самих лише фізіологічних основ та біологічних передумов недостатньо для того, щоб розкрити сутність свідомості. Не слід забувати, що мозок - лише орган мислення, а суб'єктом мислення виступає людина в нерозривному зв'язку із природою і суспільством. Не применшуючи значення біолого-фізіологічних передумов у виникненні свідомості, слід підкреслити, що здатність відображення об'єктивного світу в ідеальних образах з'явилась саме в процесі еволюції людини як суспільної істоти. Соціальне і біологічне у природі людини, в генеалогії свідомості тісно переплетені. Сам по собі мозок, яким він виходить "із рук природи", не може мислити "по-людськи". Він стає органом людської свідомості тоді, коли людина залучається до суспільного життя. На певному етапі становлення людини і її свідомості біологічна еволюція із домінуючого фактора перетворилась на другорядний, і визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини. Можна вважати, перехід від біологічної до соціально-трудової діяльності здійснюються тоді, коли з одного боку, для цього є перелічені вище біологічні передумови, а з іншого, і це головне, тоді, коли біологічний спосіб існування виявляє свою неспроможність. Він перестає забезпечувати виживання біологічного виду. Існує чимало гіпотез про те, що сталося з нашими далекими предками. Але усі вони визначають, наші предки потрапили в ситуацію вибору - або загинути, або навчитися нового, небіологічного способу існування. Мабуть, актуалізація закладених можливостей людиноподібного предка, який звик жити на деревах і обставинами був змушений жити в без лісовій місцевості, спонукала до прямоходіння, використання передніх кінцівок у трудовій діяльності, до конструктивних дій мозку. Виникла потреба у не даних від природи засобах праці і особливих інформаційних програмах.

Страницы: 1, 2