Быстрый поиск

Розвиток і самоактуалізація особистост

Розвиток і самоактуалізація особистості

У цей час уважається, що при нормальному розвитку здорової дитини вона, якщо йому буде надана реальна можливість вільного вибору, як правило, буде вибирати те, що корисно для розвитку. Робити це буде тому, що її вибір гарний для неї на смак і на дотик і робить їй приємність або насолоду. Стало бути, мається на увазі, що дитина краще, ніж хто-небудь інший, «знає», що для неї добре. Нестрогий режим означає, що дорослі не просто самі безпосередньо задовольняють потреби дитини, а створюють їй можливості самостійно задовольняти свої потреби й самій зробити свій вибір, тобто «дають йому жити». Для нормального розвитку дитині необхідно, щоб дорослі довіряли її й природним процесам розвитку, тобто щоб вони не занадто часто втручалися, не «змушували» дитину розвиватися або йти по позначеному ними шляхи, а «дозволяли» і «допомагали» їй розвиватися в дусі даосизму, а не в авторитарному режимі.

Хоча ця думка виглядає досить простій, на ділі її тлумачать зовсім невірно. Даоський «нестрогий» і «поважний» підхід до дитини в реальності неприйнятний для багатьох людей, які схильні розуміти його як повну вседозволеність, надмірне заступництво й баловство. Люди вважають, що цей підхід полягає в тім, щоб давати дитині все, що він не попросить, улаштовувати для неї (і за неї) приємні події, захищати його від всіх небезпек, забороняти йому ризикувати. Любов без поваги - це зовсім не та ж саме, що любов у сполученні з поважним відношенням до сигналів, що виходять від самої дитини.

«Примирившись» із самим собою, зі своєю долею й зі своїм покликанням, людина робить висновок, що основна дорога до здоров'я й самоактуалізації лежить через задоволення основних потреб, а не через їхнє придушення. Цей підхід суперечить режиму придушення, недовіри, контролю, керування, віра в необхідність яких виникає з віри в споконвічне, інстинктивне зло людської природи. Внутрішньоутробне життя характеризується абсолютною задоволеністю й повною відсутністю розчарувань, і в цей час загальноприйнята думку, що перший рік життя людини теж повинен характеризуватися абсолютною задоволеністю й повною відсутністю розчарувань. Аскетизм, самокатування, усвідомлений відмова задовольнити потреби організму ведуть, принаймні в рамках західної культури, до чахлості й каліцтва організму, та й для східних культур характерне сполучення самоактуалізації й аскетизму тільки в далеко не всіх, винятково сильних індивідів.

Ця думка теж найчастіше тлумачиться невірно. Задоволення основних потреб сприймають як придбання предметів, речей, майна, грошей, одягу, автомобілів і т.п. Але самі по собі ці речі не задовольняють основні потреби, які полягають не тільки в задоволенні запитів тіла, але й у прагненні до безпеки, надійності, захисту, до причетності, тобто приналежності до родини, громаді, клану, банді, колу друзів, улюблених, до поваги, схваленню, достоїнству, самоповазі й до волі, необхідної для цілковитого розвитку своїх здатностей і талантів, для реалізації своєї самості. Це звучить досить просто, але далеко не всі люди у світі правильно розуміють цю думку. У силу того, що нижчі й самі невідкладні потреби - матеріальні, наприклад, потреба в їжі, даху, одязі й т.п., люди схильні виводити звідси матеріалістичну психологію мотивації, забуваючи про існування вищих, нематеріальних потреб, які є не менш «основними».

Але ми знаємо й те, що цілковита відсутність розчарувань, болю або небезпеки також таїть у собі небезпека. Щоб стати сильним, людина повинен виробити в собі вміння виносити розчарування, здатність сприймати фізичну реальність як щось зовсім індиферентне щодо людських бажань, здатність любити інших людей і одержувати таке ж задоволення від задоволення їхніх потреб, як від задоволення своїх власних бажань (не використовувати інших людей просто як засоби).

Дитина, що має солідну опору в любові, безпеці й повазі до задоволення потреб, здатна витягти користь із помірної дози розчарувань і, у результаті, стать більш сильною. Якщо ж розчарувань накопичується більше, ніж вона може винести, якщо вони захльостують його, то ми називаємо їх травматичними й уважаємо скоріше небезпечними, чим корисними.

Саме за допомогою дратівної непоступливості фізичної реальності, і інших людей ми пізнаємо їхню природу й, стало бути, учимося відрізняти бажане від дійсного (що відбувається в результаті нашого бажання й що відбувається зовсім незважаючи на наші бажання), завдяки чому ми можемо жити у світі й адаптуватися до нього в міру необхідності.

Ми також пізнаємо наші здатності і їхні межі й учимося розширювати ці межі, завдяки подоланню труднощів, напрузі всіх сил, умінню виносити тяготи й випробування, навіть за допомогою поразок. Запекла боротьба може робити велику приємність, що може зайняти місце страху. Більше того, це найкращий шлях до здорової самоповаги, що заснована не тільки на схваленні інших людей, але також на реальних досягненнях, успіхах і, звідси, реалістичної впевненості в собі.

Надмірна опіка означає, що потреби дитини задовольняються (за неї) його родителями, а вона не додає до цьому ніяких зусиль. Результатом може бути інфантильність, припинення розвитку його сили волі й самоствердження. Одним з наслідків може бути бажання використовувати інших людей, а не повага до них. Такий підхід може прийняти й форму недовіри й неповаги до здатностей дитини і її вмінню зробити правильний вибір, тобто перетворитися в поблажливе й зневажливе відношення, що може привести до виникнення в людині почуття власної марності.

Щоб створити умови для розвитку й самоактуалізації, необхідно зрозуміти, що здатності, органи, організм у цілому жадають функціонування й самовираження, вони вимагають, щоб їх використовували й застосовували по призначенню. Використання приносить їм задоволення, а бездіяльність дратує. Мускулистій людині хочеться використовувати свої мускули, більше того, він повинен використовувати їх, щоб «почувати себе добре» і знайти суб'єктивне почуття гармонічного, успішного, вільного функціонування (спонтанності), що являє собою найважливіший аспект гарного розвитку й психологічного здоров'я. Те ж саме можна сказати про розумові здатності, про матку, про очі, про здатність любити. Здатності вимагають, щоб їх використовували, і припиняють вимагати тільки тоді, коли їх використовують досить добре. Тобто здатності є також і потребами. Використовувати свої здатності не тільки цікаво, але й необхідно для розвитку. здатність, Що Простоює без справи, і незадіяний орган можуть стати джерелом хвороби або атрофуватися, тим самим збіднюючи особистість.

Психолог діє, виходячи із припущення про існування двох мирів, двох типів реальності: природного миру й миру психічного, миру впертих фактів і миру бажань, надій, страхів, емоцій; миру, що живе за непсихічними законами, і миру, що живе за психічними законами. Границя між цими двома типами реальності не дуже чітка, хіба що в їхніх крайніх проявах, коли немає сумнівів, що ілюзії, сновидіння й вільні асоціації цілком реальні, але, у той же час, зовсім відрізняються від реальності логіки й від реальності миру, що буде продовжувати існувати навіть у випадку вимирання всього роду людського. Психолог не заперечує, що ці два мири зв'язані один з одним і можуть навіть зливатися воєдино.

Цим допущенням керуються багато психологів або навіть більшість, незважаючи на те, що вони готові визнати, що тут має місце нерозв'язна філософська проблема. Будь-який терапевт повинен або прийняти це допущення, або припинити свою діяльність. Це типовий приклад того, як психологи обходять філософські труднощі й діють так, немов певні положення «вірні», хоча й недовідні. До таких положень можна віднести універсальний принцип «відповідальності», «сили волі» і т.п. Одним з аспектів психічного здоров'я є здатність жити в обох цих мирах.

Незрілість можна протиставити зрілості, з мотиваційної точки зору, як адекватному задоволенню основних потреб. Із цього погляду, зрілість, або самоактуалізація, означає відхід нагору від потреби в ліквідації дефіциту. Це стан можна визначити, як метамотивированное, або невмотивоване (якщо вважати дефіцит єдиною мотивацією). Його можна також визначити як самоактуалізацію, Буття, самовираження, а не пристосовність. Це стан Буття, на відміну від пекучого прагнення, можна вважати синонімом знаходження своєї самості, знаходження «дійсності», повноцінності, перетворення в «особистість». Процес розвитку є процес «становлення» особистості. «Бути» особистістю - це зовсім інша справа.

Незрілість можна відрізнити від зрілості також на підставі пізнавальних і емоційних властивостей особистості. Незріла й зріла форми пізнання були описані Вернером і Піаже. Ми можемо провести іншу рису, а саме між Д-Пізнанням і Б-пізнанням (Д = Дефіцит, Б = Буття). Д-Пізнання можна визначити як ланцюжок пізнавального досвіду, організованого відповідно до основних потреб (потребами в ліквідації дефіциту), їхнім задоволенням або незадоволенням. Тобто Д-Пізнання можна назвати егоїстичним пізнанням, відповідно до якого мир складається винятково з того, що задовольняє наші потреби, і того, що розчаровує нас. Інші характеристики ігноруються або сприймаються нечітко. Пізнання об'єкта таким, який він є у своєму Бутті, поза його здатністю задовольняти наші потреби або розчаровувати нас, тобто поза його цінністю для що спостерігає або його впливу на що спостерігає, може бути названо Б-Пізнанням (здатним піднятися над самостю безкорисливим або об'єктивним пізнанням). Ототожнення такого пізнання зі зрілістю ніяк не можна визнати точним (діти теж здатні на безкорисливе пізнання), але в цілому вірно те, що в міру знаходження своєї самості або зміцнення самобутності індивіда (або примирення його зі своєю внутрішньою природою) Б-Пізнання стає усе більше легким і більше частим. (Це вірно, незважаючи на те, що Д-Пізнання для всіх людських істот, включаючи й цілком зрілих, є основним засобом виживання в цьому світі.)

Страницы: 1, 2