Психологія релігії у концептуальному осмисленні В. Джемса
p align="left">За Джемсом, цінність релігійних переживань повинна ґрунтуватись, «по-перше, на нашій власній інтуїції і, по-друге, -- на здобутих досвідом знаннях про відношення цих поглядів до наших моральних потреб і до всього того, що ми називаємо істиною» [6, с. 31]. Безпосередню впевненість, філософську розумність і моральну плідність він виокремлює як критерії релігійних поглядів.Мислитель розмежовує не лише переживання і його пояснення, а й витлумачення пережитого і його оцінку. Цінність певного стану визначається не його походженням, а його дієвістю, результативністю. В. Джемс зазначав, що оцінка релігійним явищам дається за їх плодами: «За цінністю тих вигод, які міг надати той чи інший Бог, встановлюється і його цінність» [6, с. 266]. Кожна релігія повинна служити життєвим потребам людини. Як тільки релігія вичерпувала себе, не відповідала підвищеним моральним ідеалам чи рівню інтелектуального розвитку, вона занепадала і втрачала вплив.
Результативність релігійних переживань виявляється у поведінці, а її витоки визначити неможливо. Мірою божественності релігійного досвіду є його життєва цінність, плідність. Мислитель прагне переконати «в необхідності оцінювати значення релігійних переживань за їх кінцевими результатами...» [6, с. 32], вказує також на вияви патології в релігійній сфері. За В. Джемсом, розгляд гіпертрофованої чи збоченої форми рельєфніше вимальовує норму, дає змогу відстежити її трансформації, за яких умов відчуття перетворюється на галюцинацію, сприйняття -- на ілюзію, віра -- на одержимість і видіння.
Філософ вважав, що у релігійних переживаннях є такі елементи, яких не віднайти в етичних переживаннях. Смисл релігійності та моральності залежить від сприйняття світу. У моральнісній сфері переважає момент повинності, підпорядкування, водночас у релігії покірність є благом, неймовірним радісним душевним станом. Переживання можуть мати різну глибину. Якщо вони розсудкові, холодні і ними керують об'єктивні цілі, їх вважають філософськими. Моральному обов'язку завжди передує напруження волі, що сприяє виконанню переживань. Варто їй лише послабитись, як зникає підвищений енергетичний фон: душею оволодівають зловісний жах, спустошення і сум'яття. Релігійні переживання «оживлюють» душевний стан, надаючи йому піднесеного настрою, де «мить моральної смерті перетворюється на мить духовного народження» [6, с. 52]. Релігія надає сенс людському існуванню: «робить для людини легким і радісним те, що при інших обставинах для неї є ігом суворої необхідності» [6, с. 55]. Вона перетворюється на орган душевного життя людини. Опис переживань, за Джемсом, відрізняється як в релігійному, так і у філософському вимірах. У філософській площині особистісний елемент виражений менше, ніж об'єктивний, що вимагає дії навіть тоді, коли ця діяльність зумовлює страждання. В. Джемс прагне розмежувати філософський і психологічний підходи до релігії.
Специфічність релігії В. Джемс вбачає у такому життє і світопереживанні, яке ґрунтується на глибинних особистісних вимірах і сприяє «наростанню людського в людині». Його не захоплюють віросповідний, догматичний аспекти релігії, філософ розглядає складний (і оригінальний у кожному разі) комплекс почуттів, що викликані переживанням Божественного.
Яскравою демонстрацією релігійних переживань є навернення, завдяки якому перед людиною відкривається можливість пізнати свої приховані глибини. «Навернення, відродження, набуття благодаті і віри, досягнення внутрішнього миру -- все це вирази, що означають повільний чи миттєвий процес, яким роздвоєна і усвідомлююча себе негідною і нещасною душа приходить до внутрішнього об'єднання, до усвідомлення своєї праведності і до відчуття щастя: вона знаходить тверде опертя в своїй вірі в реальність того, що їй відкрили її релігійні переживання» [6, с. 157]. Такі внутрішні душевні перевороти збуджують приховані можливості людської душі, які вражають своєю емоційною насиченістю. Однак, як зазначає В. Джемс, не всі зміни нашого душевного стану можна ідентифікувати як навернення; до них належать лише ті прагнення, які охоплюють душу людини і набувають такої сили, що стають домінуючими. Отже, у процесі навернення особливу роль відіграють сильні почуття, переживання, які впливають на дестабілізацію попереднього духовного настрою і спонукають до пошуку нового фундаменту для духовної організації.
В. Джемсу імпонує думка Е. Старбека про два можливі шляхи досягнення духовних цілей: свідомий, активний чи вольовий, коли людина поступово вибудовує моральні і духовні звички, та інший -- несвідомий, пасивний чи безвольовий. Увага є тим критерієм, який розмежовує їх. Чинниками, які спонукають людину до процесу навернення, є «почуття своєї недосконалості, «гріха», ...жага наблизитися до ідеалу» [6, с. 173]. Зазвичай у більшості людей почуття гріховності переважає, тому в наверненні найяскравіше виражений саме цей момент. Філософ зазначає, що вольові зусилля лише стримують підсвідомі сили, прив'язують людину до свого недосконалого Я. Коли ж процесом навернення управляють несвідомі сили, то в цьому разі створюються благодатніші умови для народжуючого Я. Отже, і психологія, і релігія визнають існування сили, що існує поза нашим Я. «Але психологія, називаючи ці сили «підсвідомими», підкреслює, що вони лежать в межах людської особистості». Християнська ж теологія стверджує, що ці сили мають божественне джерело» [6, с. 174--175].
Провідною ідеєю «Основ психології» В. Джемса є проблема свідомості, яку він характеризує як єдиний безперервний потік. Аналізуючи психологію В. Джемса, Г. Челпанов підкреслював, що «свідомість ніколи не здається сама собі розірваною на шматки». У ній немає нічого, що поєднується. У ній все тече. «Ріка» або «потік» -- метафори, завдяки яким найкраще описується «свідомість» [17, с. 448].
Дослідження психічних станів та людської свідомості спонукали В. Джемса до осмислення несвідомого. Однак до цієї думки він прийшов не відразу. В «Основах психології» філософ висував докази проти існування несвідомих психічних станів, зазначав, що вони не прийнятні для психології, оскільки пов'язані з фізіологічними процесами. Завданням психології є самоспостереження. «На його думку, несвідомого не існує, або радше те, що зазвичай називають несвідомим, насправді є свідоме, але тільки меншою мірою. Психічний акт існує лише в тому випадку, якщо він усвідомлюється» [6, с. 445]. У праці «Різноманітність релігійного досвіду» Джемс не лише відстоює гіпотезу про існування «підпорогової свідомості», а й розкриває її значимість у житті людини. «Підсвідоме», або, як називає його В. Джеме, «сублімінальна свідомість», -- це зібрання миттєвих спогадів, нечітко мотивованих настроїв, спонук, симпатій, антипатій, а також наших інтуїцій, припущень, фантазій, забобонів, переконань, вірувань, містичних переживань і ірраціональних дій. Ця сфера, як пояснював В. Джемс, є «очевидно найбільш значною частиною кожного із нас, ...притулком усього прихованого від нас, сховищем усього непоміченого нами», а також «ця ж область являє собою головне джерело всього, чим живиться наша релігія» [6, с. 383].
«Підсвідоме» міцно пов'язане з релігією, влаштоване таким чином, що відчуває, коли психічний стан потребує «викидання назовні», тобто у сферу свідомого, нової «порції» релігійного досвіду. Г. Челпанов так інтерпретував цей процес: «Багато фактів релігійного життя пояснюються за допомогою сублімінальної свідомості. Підвалини для духовної переміни знаходяться у підсвідомій сфері, де накопичується матеріал, який призводить до такого результату, який ми називаємо наверненням. Тоді сам процес навернення особою, що його переживає, відчувається як миттєвий духовний переворот. Суб'єкт відчуває себе у цьому процесі пасивним, переміна, що в ньому відбулася, здається йому такою, що зазнала впливу зовнішньої сили... Саме в сублімінальній свідомості мають свої джерела численні види діяльностей; в ній виникають усі наші містичні досвіди. Вона також є джерелом релігійного осягнення Божества» [17, с. 451].
Під час навернення в сферу духовного життя залучається підсвідоме. В. Джемс підкреслював, що в статистичній структурі кожного стану свідомості виділяють центр і периферію, які пов'язані між собою складним континуумом перехідних форм. У центрі розміщені конструкти, які пройшли максимальне усвідомлення та когнітивну обробку. Периферія (а це і є підсвідомість, за В. Джемсом) майже не потрапляє у сферу уваги, проте саме тут знаходяться духовні ресурси особистості, резерви її творчої активності. Підсвідома сфера Я, пізнаючи невидимий світ, дає нам знання про нього у вигляді прозрінь, видінь, одкровень і т. д. Перед нами відкривається завіса іншого світу, який є зібранням містичних переживань, ірраціональних спонук, де зароджуються всі наднормальні явища. Підсвідомість -- життєдайне джерело живильної сили релігії. За В. Джемсом, не всім людям однаковою мірою відкривається підсвідоме Я. Воно ширше розкривається глибоко віруючим особистостям, тим, хто працює над удосконаленням себе, своєї душі. «Свідоме Я людини є безпосереднім продовженням більш широкого по об'єму «Я», яке в критичні моменти породжує рятувальний досвід і надає позитивного змісту релігійному переживанню, а це останнє... досконале і об'єктивно істинне в усьому своєму справжньому об'ємі» [6, с. 408].
Людина, усвідомлюючи свою недосконалість, піднімається на вищий щабель буттєвості, на рівні якого її позитивний потенціал поєднується з Величним, вступає з ним у спілкування. «...Людина починає усвідомлювати, що ця вища частина її єства споріднена з чимось, що проявляється в зовнішньому світі, спільному їй за якістю, але значно перевершуючого її; водночас вона розуміє, що може прилучитись до цього "дещо" і врятуватись, якщо нижче "Я" буде врешті-решт нею подавлене» [6, с. 403]. З цього опису особистісного відродження випливають два положення. По-перше, В. Джемс, оцінюючи гегелівську тезу про те, що скінченність, виповнившись, стає нескінченністю в потенції, відзначає, що людина, коли пізнає граничні межі своїх можливостей, долає їх, набуває визначеності, вдихнувши присутність Безконечного. По-друге, таке єднання є свідченням вищого рівня свідомості, входженням у світ духовності. Відтак релігія є не простим витлумаченням заздалегідь відомих істин, а своєрідною пристрастю, силою, що продукує нові факти. Людина немовби народжується вдруге _ духовно; змінюється її поведінка, а відтак і набуває нових вимірів «природна сутність» світу.
