Психологічні особливості конфліктів батьків і дітей

аким чином, батьківське ставлення є багатогранним утворенням , в структурі якого містяться такі складові: інтегральне емоційне прийняття або неприйняття дитини; міжособистісна дистанція; форма і напрямок контролю за поведінкою дитини.

Кожна складова батьківського ставлення поєднує у собі в різній пропорції емоційний, когнітивний і поведінковий компоненти. На успішність процесу розуміння дітей впливають особистісні позиції батьків. Моделлю розуміючого ставлення можна вважати таку батьківську позицію, яка поєднує в собі адекватність, динамічність і прогностичність. Критерієм розуміння може виступати успішність спілкування батьків і дітей та ефективність їхньої спільної діяльності.

1.3 Вплив стилю сімейного виховання на формування ставлення довіри дітей до батьків

Майбутнє людства розпочинається з сім'ї, а майбутнє кожної дорослої людини - з дошкільного віку, найбільш вразливого та найбільш яскравого етапу життя. Його цінність не тільки в неповторності, а й у тому життєвому досвіді, якого набуває дитина у світі людських стосунків через спілкування з батьками, а далі - з великим світом, що її оточує. Основний інтересу нас викликають дослідження, у яких розглядається спілкування між дорослими та дітьми, що побудоване на довірі (його ще називають довірливим, дружнім, інтимним), та вплив на його формування стилю сімейного виховання.

Актуальність проблеми формування довірливих відносин батьків та дітей зумовлена часом: у більшості сучасних сімей панують напружені стосунки, невдоволення, недовіра. Вони руйнують сім'ю із середини, провокують конфлікти, шкодять здоров'ю її членів, закладають недоброзичливість та ворожість у їхні взаємини. Існують національні, культурні, соціальні відмінності в цілях, які ставлять перед собою батьки та методах їх реалізації. Тому важливо вивчити стиль виховання як фактор формування ставлення довіри дітей до оточуючих їх дорослих.

В одних сім'ях дорослі вважають, що малюки повинні у всьому погоджуватися з дорослими, виявляти абсолютну слухняність. В інших - цінують прагнення дитини до самостійності, самоствердження. В одних сім'ях вимоги, які ставляться до дітей, відповідають тому, чого очікують від дитини вихователі, вчителі; у інших - часто протиставляється принципам, функціонуючим у дошкільних та шкільних виховних закладах. Дитина, стикаючись з протилежними вимогами, переживає ці протиріччя, не може визначити власну життєву позицію, розвиток її особистості деформується, у неї виробляється подвійна ціннісна система і здатність до маніпулювання як обставинами, так і людьми. Тому дуже важливо, щоб батьки оволоділи всією мудрістю виховання, навчились обирати оптимальні засоби педагогічного впливу. Очевидним є той факт, що результат педагогічного впливу буде залежати від тактики або стилю спілкування батьків з дітьми.

Під стилем або тактикою (А.В.Петровський) спілкування ми розуміємо індивідуальну форму комунікативної поведінки людини, яка проявляється в умовах взаємодії в ділових та особистих відносинах, виховних бесідах з дітьми, способах здійснення рішень, в обраних прийомах педагогічного впливу, методах вирішення конфліктів (Куніцина В.М.). Психолого-педагогічні дослідження пропонують декілька класифікацій стилів спілкування. Так психолог Аргентова Т.Є. виділяє гнучкий, регідний, партнерський та не партнерський стиль спілкування; демократичний, авторитарний та ліберальний стилі виділяє К.Левін; деякі дослідники поділяють спілкування на директивне, колегіальне та анархічне. Крім цього, всі стилі взаємодії дорослих та дітей поділяються на категорії: імперативні (однозначні настановки та їх контроль) та інструктивні (обґрунтування бажаної моделі поведінки та особистий приклад). Саме інструктивний стиль стверджує в дитині віру в себе та підтримує довіру до оточуючих, ініціативу й самостійність [56, 148].

Виходячи з того, що основу гуманних взаємин у родині складає наявність у них довіри, ми розглядаємо тактику виховання дитини як один із факторів формування довірливих відносин.

А.В.Петровський виділив чотири тактики виховання в сім'ї та чотири типи сімейних взаємовідносин які відповідають їм [56, 149]. Передумовою та результатом їх виникнення є: диктат, опікування, невтручання та співробітництво. Розглянемо докладніше типи сімейного виховання та їх вплив на формування ставлення довіри дітей до батьків.

Диктат у родині виявляється в систематичному пригніченні одними членами родини ініціативи та почуття власної гідності в інших. У таких сім'ях батьки всім видам взаємодії з дітьми віддають перевагу наказу та насильству, стикаються із протидією дитини, яка відповідає на тиск та погрози власними контрзаходами: лицемірством, обманом, грубістю, а іноді і ненавистю. Але під час протиборства з дорослими в дітей знищуються цінні особистісні якості: самостійність, почуття власної гідності, ініціативність, віра в себе та ін. Безапеляційна авторитарність батьків, ігнорування інтересів та точки зору дитини, систематичне позбавлення її права голосу під час вирішення питань, що стосуються дитини, - все це гарантія серйозних порушень у розвитку особистості та побудові довірливих відносин між членами родини. Р.Бернс в роботі „Розвиток Я - концепції та виховання” доводить, що жорсткі методи виховання як і вседозволеність, мають небажані наслідки. „ Милі”, загалом, діти як у жорстоких, так і надмірно поблажливих батьків можуть перетворюватися в егоїстичних, безвідповідальних підлітків. В умовах диктату діти в очах дорослого набувають ряду негативних рис. Якщо з їхнього боку немає прямого та послідовного бунту, деспотизм батьків зустрічає інші форми прихованого незадоволення та протесту, тому сприяє розвитку негативних емоційних реакцій („Цуценя, а дозволяє собі огризатися”). В таких умовах дитина має нульовий соціальний статус, тому її права не визнаються взагалі.

Важко передбачити долю молодої особи, яка виховувалася в умовах диктату. Може бути, що виросте підлабузник, пристосуванець, боягуз; може - хам, цинік, деспот. Може, і виправитися під впливом яких-небудь поза-сімейних впливів. Але, безумовно, які б цілі виховання не переслідували батьки, що дотримуються тактики диктату, ці цілі не досяжні - із сина або доньки вийде те, чого вони ніяк не очікували.

Опіка в родині - це система відносин, за якої батьки, забезпечують власною працею задоволення всіх потреб дитини, оберігають її від будь-яких обов'язків та труднощів, беруть їх на себе. Імпульс „я сам”, що виникає в ранньому дитинстві, поступається в'ялій байдужості („ нехай мама або тато допоможуть”). Іноді можливий „диктат знизу” - деспотизм дитини як оборонна реакція на надмірне опікування. Виникає позиція „маленького божка”. При опікуванні дитини питання активного формування її особистості відходить на другий план. Головним завданням батьків стає задоволення потреб маляти. Опіка як виховна тактика - відвертий ворог трудового виховання. Крім того, діти, які зростали в умовах опіки, виявляються найбільш непридатними, суб'єктивно та об'єктивно неблагополучними, не здатними до особистої та колективної відповідальності. За дослідженнями А.В.Петровського, саме ця категорія підлітків дає найбільшу кількість нервових зривів, що починаються в процесі відстоювання своїх прав [56, 154]. Бунт проти зайвої опіки батьків за своїми наслідками мало відрізняється від бунту проти диктату. Форма протесту може бути різною - від холодної ввічливості, відсторонення до грубого, безжального відпору.

Система міжособистісних відносин у сім'ї, що будується на основі визнання можливостей та доцільності незалежного існування світу дітей і дорослих, що не може переходити демаркаційну лінію, породжується тактикою невтручання. Відмежованість світів дорослих і дітей часто декларується: нехай дитина росте самостійною, вільною, розкутою. Головною рисою такої стратегії є пасивність батьків як вихователів, що ухиляються від активного втручання в життя та долю дитини, або страх втратити свій авторитет та престиж в очах дитини.

Спостерігаючи за спілкуванням батьків з дітьми, можна помітити, що взаємовідносини в них часто проходять із роздратуванням та гнівом, тому що у безпомічних дорослих емоції стають головним виховним засобом. Формуючи індивідуаліста, батьки пожинають результати індивідуалізму. Тоді сім'я як центр буття для дитини втрачає цінність. Життя батьків, їхні переживання та негаразди залишаються закритими для дітей. Переконавшись у нездатності своєї дитини співчувати та допомагати, дорослі скаржаться на емоційну холодність свого чада.

Четвертий тип взаємовідносин у сім'ї, що є передумовою та результатом діючої в ній тактики, називається співробітництвом. Воно передбачає опосередкованість відносин в сім'ї загальними цілями та задачами спільної діяльності, її організацією та високими моральними цінностями. Саме в ситуації співробітництва долається егоїстичний індивідуалізм дитини. Така сім'я стає групою людей високого рівня розвитку - колективом. Співробітництво - це спосіб організації зв'язків та взаємодії старшого й молодшого покоління, який для здійснення цілей морально виправданого виховання є більш оптимальним, на відміну від диктату, опікування та невтручання. Співробітництво не зводиться лише до участі дітей у домашній праці (прибиранні, закупівлі продуктів харчування, митті посуду, догляді за молодшими братами та сестрами), хоча цей бік спільної діяльності дорослих і дітей визнається суттєвим. Ще один важливий аспект співробітництва - це розвиток „співучасті” (або колективістської ідентифікації). Свого часу А.Н.Радищев, з приводу людських якостей, говорив:”...людина більше всього є істота співучасна.” Співучасть - емоційне включення у справи іншого, активна допомога, співпереживання - цементує взаємозв'язок поколінь у сім'ї, не залишаючи місця для егоїзму, черствості. Чутливість у бідах та проблемах, бажання миттєво відгукнутись - форма прояву „ співучасті” та свідчення готовності до співпраці й підтримки. Гармонія сімейних відносин передбачає взаємність у прояві співучасті та визнання прав дитини, а саме: бути улюбленою без будь-яких сумнівів; рости в безпечному фізичному і психологічному середовищі; мати необхідні умови для вчасного фізичного, інтелектуального, морального, емоційного, естетичного і соціального розвитку; бути вислуханою і почутою; мати повагу до своїх почуттів; мати право на серйозне, уважне і шанобливе ставлення до її особистості; на самовираження. Реалізацію прав дитини забезпечують такі умови:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10