RSS    

   Принципи гуманістичної психолог

цьому змісті особистість можна вивчати тільки за допомогою ідіографічних методів дослідження. Однак настільки однобічний підхід до людини не був притаманний Олпорту. Навпаки, він пропонує досліджувати особистість і ідіографічними техніками, одержуючи унікальне знання про індивіда, і номотетичними методами, затверджуючи універсальні закони і закономірності.

Олпорт характеризує свою теорію як "конкретно застосовну до нескінченно різноманітних форм особистісного існування й у той же час досить абстрактну для того, щоб служити як уніфіціруючий принцип для нової галузі науки"

Виділяючи загальні принципи розвитку особистості (наприклад, принцип функціональної автономії мотивів, загальні якості особистості - риси, установки, Я) ми неминуче скористовуємося номотетичним методом аналізу наукових даних. Але при якісному аналізі особистості ми зіштовхуємося зі своєрідною організацією її властивостей і якостей, унікальним стилем поводження, будівлею структури Я. Дослідження особистості під таким ракурсом вимагає застосування ідіографічного методу, який використовує поняття "особливий", "одиничний", "індивідуальний".

Індивідуальним може бути не тільки особливе сполучення неповторних рис особистості, але і шлях, напрямок її розвитку, при цьому сам принцип переходу від стадії до стадії залишається загальним.

Процес розвитку особистості Олпорт зіставляє зі зміною однієї форми єдності, цілісності особистості іншої. Він виділяє три стадії в розвитку єдності особистості:

дитяча стадія;

стадія відносної диференціації;

стадія інтегрованої єдності.

На першій стадії дитина функціонує як динамічна єдність, майже у всіх ситуаціях відповідає як ціле, за принципом "усе або нічого". На другій стадії ця динамічна єдність порушується і виникає диференціація, розчленованість окремих мотиваційних компонентів (у підлітковому віці неструктурованими можуть виявитися мета, мотиви, установки). На третій стадії в процесі спілкування і діяльності на основі диференціації і супідрядності окремих властивостей особистості відбувається утворення інтегрованої єдності з відособленим центром у виді структури Я. Самосвідомість є необхідною для прагнення особистості до поставлених цілей. Ця характеристика притаманна "Я". ""Я" є суб'єктивним регулятором тієї єдності, якою може володіти особистість".

Олпорт вважав, що критерієм прояву єдності особистості є сталість поводження людини в різних ситуаціях, причому саме в тих ситуаціях, де включенность Я максимальна. Перевірка цього припущення проводилася їм в експерименті. У першій серії випробувані вирішували задачі в нейтральній ситуації, без включенности Я. В другій серії при пред'явленні тих же задач, мінялися умови: випробуваним говорили, що результати рішення задач вплинуть на їхню репутацію в коледжі. Сталість загальних рис особистості виявилося саме по другій серії, де включенность Я була максимальною.

Проблема розвитку особистості є центральної для всього гуманістичного напрямку, причому рух людини до самореалізації і самоактуалізації зв'язаний не стільки з потребою в редукції напруги, встановленням рівноваги і бажанням спокою, скільки з його порушенням, із плануванням усе більш важких задач. Цих же позицій дотримувались й інші гуманістичні психологи - Абрахам Маслоу і Карл Роджерс.

Теорія самоактуалізації А. Маслоу

Теорія особистості Абрахама Маслоу (1908-1970) будується на основі дослідження психічно зрілих, прогресивних, творчих людей, що утворять так звану "зростаючу верхівку" суспільства.

Наукове середовище, що вплинуло на теорію Маслоу, значне і різноманітне. Проживаючи в Нью-Йорку, він зустрічався й учився в таких видатних учених як А. Адлер, Е. Еріксон, Е. Фромм, К. Гольдштейн, К. Хорні, М. Мід, М. Вертгеймер.

Наукові стремління Маслоу були багатогранні. Він займався питаннями поводження приматів з позицій Біхевіоризму-(від англ. behaviour, biheviour - поводження) напрямок в американській психології ХХ ст., що заперечує свідомість як предмет наукового дослідження і зводить психіку до різних форм поводження, зрозумілих як сукупність реакцій організму на стимули зовнішнього середовища.

А. Маслоу критично відносився до психології того часу, що вивчала психіку людини в основному на патологічному матеріалі. Він же припускав займатися тільки здоровими людьми. Як і багато інших гуманістичних психологів, Маслоу вважав, що психічне потрібно розглядати як єдине ціле, уникаючи проведення "аналізу по одиницях". Одне з центральних місць у теорії Маслоу займає проблема: мотивація - спонукання, що викликають активність організму і визначають її спрямованість. По своїх проявах і функціях у регуляції поводження мотивуючі фактори можуть бути розділені на три самостійних класів:

При аналізі питання про те, чому організм взагалі приходить у стан активності, аналізуються прояви потреб і інстинктів як джерел активності.

Якщо вивчається питання, на що спрямована активність організму, заради чого зроблений вибір саме цих актів поводження, а не інших, досліджуються насамперед прояви мотивів як причин, що визначають вибір спрямованості поводження.

При рішенні питання про те, як, яким чином здійснюється регуляція динаміки поводження, досліджуються прояви емоцій, суб'єктивних переживань і установок у поводженні суб'єкта.

Відмовляючись від психоаналітичної інтерпретації потреб і мотивів, він формулює положення, відповідно до якого соціальність укладена в самій природі людини і виступає як її біологічно обумовлена властивість. Агресивні дії, що спостерігаються в суспільстві, і вчинки людей, риси жорстокості викликані не природою, а антигуманними умовами виховання і життя особистості, деякими традиціями властивими Соціуму - (від лат. socium - загальне, спільне) велика, відносно стійка сукупність (група) людей, що характеризується єдністю умов їхньої життєдіяльності у визначених істотних відносинах і внаслідок цього, виявляється в спільності культури.).

Мотивація як рушійна сила розвитку особистості розглядалася ним як тенденція, що порушує психічну рівновагу індивіда. Саме таке порушення Гомеостазис. Як окремий механізм можна виділити нервово - психічний гомеостаз, за рахунок якого забезпечується збереження і підтримка оптимальних умов функціонування нервової системи в процесі реалізації різноманітних форм діяльності.

Самоактуалізація - (від лат. actualis - дійсний, дійсний) - прагнення людини до можливо більш повного виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей. Самоактуалізація визначалася Маслоу як прагнення людини бути тою, ким вона може бути. Поняття самоактуалізації займає провідне місце в його концепції.

Не дивлячись на те, що потреба людини бути тою, ким вона може бути, є уродженою, вона залишається потенційною доти, поки для її актуалізації не виникнуть особливі умови. Такою умовою є задоволення всіх інших (базових) потреб індивіда: фізіологічних потреб, потреб у безпеці і захисті, любові і повазі. "Якщо всі потреби виявляються незадоволеними, і в організмі домінують фізіологічні потреби, то всі інші можуть стати просто неіснуючими чи бути перенесеними на задній план". Незадоволення базальних бажань веде до неврозів і психозів.

У більш пізніх роботах положення про послідовність задоволення потреб було переглянуто і доповнене наступним тезою: якщо в минулому потреби індивіда в безпеці, любові і повазі були цілком задоволені, вона знаходить здатність непохитно переносити позбавлення в цій сфері й актуалізувати себе незважаючи на несприятливі умови. Основними складовими психічного здоров'я особистості є:

прагнення бути усім, чим людина може бути,

прагнення до гуманістичних цінностей.

Існують позитивна і негативна сторони самоактуалізації, де остання веде до крайнього індивідуалізму й автономії. При позитивній стороні самоактуалізації деяка відносна незалежність від навколишніх, властива здоровій особистості, зазвичай, не свідчить про відсутність взаємодії з ними; це значить лише те, що в такого роду контактах мета особистості і її власна природа є головними детермінантами.

Потреба в самоактуалізації по Маслоу - вроджена потреба. Важливою умовою функціонування здорових людей він вважає відчуженість від соціального оточення, коли оцінка свого поводження здійснюється на основі самосхвалення, що не потребує в зовнішніх нагородах і покараннях.

Теоретичні висновки поширюються і на розуміння ролі психотерапії. На його думку, психотерапевтична діяльність має необмежені можливості, але може бути корисна тільки з погляду корекції, вона не здатна повернути те, що було втрачено людиною протягом багатьох років. Велике психотерапевтичне значення він приписує самоактуалізації, граничним переживанням, вихованню і факторам культури. У самому психотерапевтичному процесі серйозна увага приділяється усвідомлюваним аспектам: вихованню і довільній регуляції своїх потенційних можливостей. В ідеалі зміна суспільства бачилася ним як процес, що відбувається під впливом спеціально організованого психотерапевтичного виховання особистості. Він відзначає, що якби психотерапевти мали справу з мільйонами людей у рік, то суспільство, безсумнівно, змінилося б. В останніх роботах його відношення до психотерапевтичної перебудови суспільства змінюється. Воно стає більш скептичним. "Я давно відмовився від можливості поліпшити світ або весь людський рід шляхом індивідуальної психотерапії. Це нездійсненно. Фактично це неможливо в кількісному відношенні. Пізніше я звернувся заради досягнення своїх утопічних цілей до освіти, що повинна бути поширена на весь людський рід".

Поняття конгруентності особистості в теорії К. Роджерса

Одним з важливих положень теорії К. Роджерса (1902-1987) є судження про те, що індивід існує в постійно змінюючомуся світі, центром якого є він сам. Цей індивідуальний простір був названий феноменальним світом. Він не є світом об'єктів і предметів, а містить у собі усе, що почуває людина (організм) не залежно від того, усвідомлено чи не усвідомлено це почуття. Усвідомлення того чи іншого почуття було ним названо символізацією об'єкта.

Організм реагує на оточення так, як воно дано йому в досвіді і сприйнятті. Саме ця сфера - сприйняття подій є реальною. Іншими словами, людина реагує не на якусь абсолютну реальність, а на своє сприйняття цієї реальності. Це твердження є одним з основ феноменологічного напрямку, представником якого був Роджерс.

Воно розкривається через наступні три принципи:

Поводження людини можна зрозуміти не з позицій об'єктивного спостерігача, а з позицій самої особистості, її суб'єктивного сприйняття і пізнання дійсності;

Людина сама визначає свою долю, вільна у виборі й ухваленні рішення;

Люди по природі добрі і прагнуть до досконалості.

Організм реагує на визначене феноменальне поле як організоване ціле. Це твердження Роджерса протиставляється функціоналізму, що розкладає особистість і пізнавальні процеси на окремі складові, котрі самі по собі цієї цілісності не представляють.

Особистість має одну основну тенденцію і прагнення - актуалізувати, зберігати і зміцнювати організм як осередок досвіду, розвиватися в напрямку зрілості. Організм рухається убік більшої незалежності і відповідальності, убік самоврядування, саморегуляції й автономії.

Чим більше проявів досвіду доступно свідомості, тим більше в людини можливостей відбити загальну картину свого феноменального світу в поводженні; чим менше захисних, що спотворюють зміст досвіду представлень, тим адекватніше вони виражаються в спілкуванні.

Згодом частина особистого світу людини, її сприйняття починають усвідомлюватися й оформлятися в окрему структуру - Я-концепцію. Я - символізована частина досвіду, що виникла в результаті того, що деякі відчування щодо себе були позначені і відособлені в окреме утворення. "Я-концепція - це сприймане індивідом "Я" чи те, що людина має на увазі, коли говорить "Я" чи "мені".

Я-концепція характеризується:

областю змісту, тобто тими сферами, що знайшли відображення в Я-концепції (фізичні, соціальні, сексуальні, почуття й емоції, смаки і переваги, професійні інтереси, відпочинок, цінності і моральні риси);

структурою або типами зв'язків між окремими частинами Я-концепції і характером відносин з навколишнім середовищем;

конгруентністю-неконгруентністю, тобто наявністю відповідності/невідповідності Я-концепції реальним переживанням людей;

захистом, чи силою, що оберігає від оцінок, не відповідні Я-концепції;

напруженістю, тобто тим станом, що виникає унаслідок фіксованої захисної позиції;

рівнем самоповаги, чи здатністю приймати себе у всьому різноманітті своїх особливостей;

реальністю, чи здатністю оцінювати себе виходячи з актуально надходячої інформації.

Психотерапевтичні прийоми, застосовувані К. Роджерсом, одержали назву індирективної психотерапії, чи "клієнт-центрованої" психотерапії. Пізніше термін "клієнт-центрована психотерапія" був замінений більш придатним - поняттям "особистістно-центрована терапія". "Роджерс думав, що нова назва буде в більшому ступені підходити для опису людських цінностей і взаємної залежності, уявлення про які лежали в основі розробленого ним підходу, і що цю назву можна буде застосовувати в інших областях знання крім консультування і психотерапії".

Емпатія - відчуття внутрішнього світу клієнта як свого власного, але при збереженні якості "начебто". Емпатія - здатність людини емоційно відзиватися на переживання інших людей. Зазвичай розглядають два види емпатії: 1) співпереживання - переживання тих же почуттів, 2) співчуття - переживання суб'єктом інших у порівнянні з іншою людиною почуттів. Роджерс розумів під емпатією особливу позицію, специфічну форму товариських відносин, м'який спосіб спілкування з клієнтами … [яка] не має на увазі виконання добрих намірів, а також механічного відображення.

К. Роджерс прагнув до того, щоб у процесі психотерапевтичної роботи допомогти людині максимально розкритися, реалізуватися. Його психотерапія наголошує на підтримуючій клієнта емпатії -- здатність емоційно сприйняти іншу людину, проникнути в її внутрішній світ, прийняти її з усіма її думками і почуттями. Роджерс вірив, що за умови безумовного позитивного прийняття і розуміння клієнта, люди будуть здійснювати особистісний ріст у напрямку, що є для них єдино придатним і унікальним. Коли людина стає самою собою, то вона, як це не парадоксально, починає змінюватися, оскільки взаємини стають справжніми.

Список використаної літератури:

1.
Анцыферова Л.И. Психология самоактуализирующейся личности в работах Абрахама Маслоу // Вопросы психологии. 1973. №4. С. 173-180;

2. Маслоу А. Самоактуализация // Психология личности. Тексты. М.: МГУ, 1982. С. 108-117;

3. Нельсон-Джоунс Р. Теория и практика консультирования. СПб.: Питер, 2000. 464 с.;

4. Орлов А.Б. К. Роджерс и современный гуманизм // Вестник МГУ. Серия 14. Психология. 1990. № 2. С. 55-58;

5. Пошан Т., Дюма К. Абрахам Маслоу и Хайнс Кохут: сравнение // Иностранная психология. Т.1. № 1. 1993. С. 18-26;

6. Роджерс К. К науке о личности // История зарубежной психологии. Тексты. М., 1986. С. 200-230;

7. Роджерс К. Несколько важных открытий // Вестник МГУ. Серия 14. Психология. 1990. № 2. С. 58-65;

8. Роджерс К. Клиенто-центрированная терапия. М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 1997. 320 с.;

9. Роснин Н. Воспоминания о Карле Роджерсе: Лекции. МГУ, 1991;

10. Холл К., Линдсей Г. Теории личности. М., 1997;

11. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. СПб.: Питер, 1997;

12. Ярошевский М.Г., Анцыферова Л.И. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. М., 1974. С. 279-287.

Страницы: 1, 2


Новости


Быстрый поиск

Группа вКонтакте: новости

Пока нет

Новости в Twitter и Facebook

                   

Новости

© 2010.