Быстрый поиск

Представники біхейвіоризму

Зміст

Принципи необіхейвіористського напрямку.

Необіхейвіоризм Б. Ф. Скіннера.

"Проміжні перемінні" Едварда Толмена.

Гипотетико-дедуктивний метод Кларка Халда.

Список використаної літератури

Принципи необіхейвіористського напрямку

Впливовим напрямком у психології, якому приписується «революційне» значення, став на початку ХХ століття біхевіоризм (від англійського слова behaviour-поводження), програму якого проголосив американський дослідник Джон Уотсон (1878-1958). Як і психоаналіз, біхевіоризм протистояв тим аспектам ассоціанізму, які зв'язані з уявленнями про свідомість, однак підстави для протистояння були зовсім інші. Біхевіоризм складався як напрямок з явно вираженим природничонауковим ухилом, і його засновники намагалися знайти форми об'єктивного підходу до психічного життя. Згідно біхейвіористам, такі поняття, як «усвідомлення», «переживання», «страждання» і т.п. не можуть вважатися науковими; усі вони - продукт людського самоспостереження, тобто суб'єктивні; наука ж, з їхнього погляду, не може оперувати уявленнями про те, що не може бути зафіксовано об'єктивними засобами. Один з найбільших біхейвіористів. Б. Ф. Скіннер (р. 1904), називав подібні поняття «пояснювальними фікціями» і позбавляв їх права на існування в науці.

Що ж може бути предметом вивчення? Відповідь біхейвіористів: поводження, активність. «Потік свідомості ми заміняємо потоком активності», - оголосив Д. Уотсон.

Активність - зовнішня і внутрішня - описувалася через поняття «реакція», до якої відносилися ті зміни в організмі, що могли бути зафіксовані об'єктивними методами - сюди відносяться і рухи, і, наприклад, секреторна діяльність.

У якості описової і пояснювальної Д. Уотсон запропонував схему S-R, відповідно до якої вплив, тобто стимул (S) породжує деяке поводження організму, тобто реакцію (r), і, що важливо, у представленнях класичного біхейвіоризму, характер реакції визначається тільки стимулом. З цим представленням була зв'язана і наукова програма Уотсона - навчитися керувати поводженням. Справді, якщо реакція визначається стимулом, то досить підібрати потрібні стимули, щоб одержати потрібне поводження. Отже, потрібно проводити експерименти, спрямовані на виявлення закономірностей, за якими формуються стимул-реактивні зв'язки, організувати ретельний контроль ситуацій, реєстрацію поведінкових проявів у відповідь на вплив стимулу.

Ще один важливий аспект: ця схема розповсюджується і на тварин, і на людину. По Уотсону, закони научіння (тобто формування реакції на визначені стимули) універсальні; тому дані, отримані в експериментах з кішками чи пацюками (останні - улюблений матеріал для біхейвіористів), розповсюджуються і на людське поводження.

Опис научіння, поданий Д. Уотсоном, досить простий у своїй основі (що багато в чому визначило популярність біхейвіоризму) і співвідноситься з закономірностями умовного рефлексу по І. П. Павлову на який, до речі, біхейвіористи широко посилалися).

Принципи класичного біхейвіоризму виглядають спрощено. Надалі експериментальна практика не підтвердила правомірність вихідної схеми як універсальної: у відповідь на вплив того самого стимулу можуть випливати різні реакції, та сама реакція може спонукатися різними стимулами. Залежність реакції від стимулу не піддавалося сумніву; однак постало питання про те, що є щось, що визначає реакцію, крім стимулу, точніше - у взаємодії з ним. Дослідники, що розвивали ідеї Уотсона, запропонували ввести в міркування ще одну інстанцію. Позначаючи зазвичай поняттям «проміжні перемінні», маючи на увазі деякі події в організмі, на які впливає стимул і які, не будучи в строгому змісті реакцією (тому що їх не можна об'єктивно зафіксувати) також визначають відповідну реакцію. (Схема S-O-R). По логіці уотсонівського біхейвіоризму про ці перемінні не можна розмірковувати в традиційній психологічній термінології; проте необіхейвіористи., по суті, порушили цю заборона, обговорюючи проблеми мети, образу і т.п. Так, Е. Толмен (1886-1959) експериментально показав, що пацюки, які просто бігали по лабіринту, не одержуючи підкріплення, надалі швидше навчаються проходити його за умови підкріплення, ніж пацюки, які не мали попереднього «досвіду бігу»; це означає, що в пацюків першої групи сформувався образ лабіринту, що дозволяє орієнтуватися в ньому (Толмен назвав це «когнітивними картами»).

Одним з найбільш авторитетних необіхевіористів є Б. Скіннер, який припустив, що поводження може будуватися і по іншому принципу, а саме, визначатися не стимулом, що передує реакції, а ймовірними наслідками поводження. Це не означає вільного поводження (хоча в рамках його підходу й обговорюється проблема «самопрограмування» людини); у загальному випадку мається на увазі, що, маючи визначений досвід, тварина або людина будуть прагнути відтворювати його, якщо він мав приємні наслідки, і уникати, якщо наслідки були неприємні. Іншими словами, не суб'єкт вибирає поводження, але ймовірні наслідки поводження керують суб'єктом.

Відповідно, можна керувати поводженням, винагороджуючи (тобто позитивно підкріплюючи) визначені способи поводження і тим самим роблячи їх більш ймовірними; на цьому заснована запропонована Скіннером ідея програмованого навчання, що передбачає «покрокове» оволодіння діяльністю з підкріпленням кожного кроку.

На шляху свого розвитку від трішки наївних формулювань Уотсона до філігранних необіхейвіористських конструкцій Скіннера біхейвіоризм перетерпів досить помітні зміни. І все-таки мова йде скоріше про удосконалення первісного формулювання, ніж виникненні нових оригінальних ідей.

Необіхейвіоризм Б. Ф. Скіннера

Необіхевіоризм спирається на той же принцип, що і концепція Уотсона, а саме: психологія не має права займатися почуттями чи потягами або будь-якими іншими суб'єктивними станами; він відхиляє будь-яку спробу говорити про «природу» людини, або конструювати модель особистості, або піддавати аналізу різні пристрасті, що мотивують людське поводження. Всякий аналіз поводження з погляду намірів, цілей і задач Скіннер кваліфікує як донаучний і як марну витрату часу. Психологія повинна займатися вивченням того, які механізми стимулюють людське поводження і як вони можуть бути використані з метою досягнення максимального результату. «Психологія» Скіннера - це наука маніпулювання поводженням; її ціль - виявлення механізмів «стимулювання», які допомагають забезпечувати необхідне «замовнику» поводження.

Замість умовних рефлексів павловської моделі Скіннер говорить про модель «стимул - реакція». Іншими словами, це означає, що безумовно-рефлекторне поводження вітається і винагороджується, оскільки воно бажано для експериментатора. (Скіннер вважає, що похвала, винагорода є більш сильним і діючим стимулом, ніж покарання.) У результаті таке поводження закріплюється і стає звичним для об'єкта маніпулювання. Наприклад, Джонні не любить шпинат, але він усе-таки їсть його, а мати його за це винагороджує (хвалить його, обдаровує поглядом, дружньою посмішкою, шматком улюбленого пирога і т.д.), тобто, по Скіннеру, застосовує позитивні «стимули». Якщо стимули працюють послідовно і планомірно, то справа доходить до того, що Джонні починає із задоволенням їсти шпинат. Скіннер і його однодумці розробили і перевірили цілий набір операційних прийомів до сотнів експериментів. Скіннер довів, що шляхом правильного застосування позитивних «стимулів» можна в неймовірному ступені змінювати поводження як тварини, так і людини - і це навіть усупереч тому, що деякі занадто сміливо називають «уродженими схильностями».

Довівши це експериментально, Скіннер, без сумніву, заслужив визнання і популярність. Одночасно він підтвердив думку тих американських антропологів, що на перше місце у формуванні людини висували соціокультурні фактори. При цьому важливо додати, що Скіннер не відкидає цілком генетичні передумови. І все-таки, щоб точно охарактеризувати його позицію, варто підкреслити: Скіннер вважає, що, незважаючи на генетичні передумови, поводження цілком визначається наборами «стимулів». Стимул може створюватися двома шляхами: або в ході нормального культурного процесу, або по заздалегідь наміченому плану.

Експерименти Скіннера не займаються з'ясуванням цілей виховання. Піддослідній тварині або людині в експерименті створюються такі умови, що вони поводяться цілком певним чином. А навіщо їх ставлять у такі умови - це залежить від керівника проекту, що висуває мети дослідження. Практика-експериментатора в лабораторії в загальному і цілому мало займає питання, навіщо він тренує, виховує, дресирує піддослідну тварину (чи людини), його скоріше цікавить сам процес доказу свого уміння і вибору методів, адекватних поставленій мети. Коли ж ми від лабораторних умов переходимо до умов реального життя індивіда і суспільства, то виникають серйозні труднощі, зв'язані саме з питаннями: навіщо людину піддають маніпуляції і хто є замовником (хто ставить, переслідує подібні цілі)?

Створюється враження, що Скіннер, говорячи про культуру, усе ще має на увазі свою лабораторію, у якій психолог діє без обліку ціннісних суджень і не випробує труднощів, тому що ціль експерименту для нього не має значення.

З погляду психології багато чого свідчить про те, що творчий початок, а також прагнення до оригінальності мають глибокі корені в природі людини, і нейрофізіологи підтверджують гіпотезу, що це прагнення «умонтовано» у структуру мозку. Скіннер попадає в складне становище зі своєю концепцією тому, що не додає ніякого значення пошукам і знахідкам психоаналітичної соціології, вважаючи, що якщо необіхейвіоризм не знає відповіді на якесь питання, то відповіді не існує.

Страницы: 1, 2