Предмет соціальної психолог

p align="left">Нарешті, третій тип соціальної психології, що виділяє С. Московичи, - це системна. Її характеризує підхід до явищ із позиції системи, утвореної відношенням суб'єкта й об'єкта, опосередкованим втручанням ще одного суб'єкта - агента дії. У цьому трикутнику кожна зі сторін повністю визначається двома іншими. Залежно від того, як розглядається цей трикутник: у статиці або динаміку - з'являються два типи дослідження. У статичному аналізується зміну реакцій у результаті простої присутності іншого індивіда. При динамічному підході соціальне відношення (відношення між двома індивідами) розглядається як основа для появи процесів, що породжують соціально-психологічне поле, у якому виникають і відбуваються спостережувані психологічні феномени. Прикладами такого типу досліджень можуть бути роботи К. Левина по динаміці групових процесів, М. Шерифа по розвитку міжгрупових відносин, Л. Фестингера по соціальному порівнянню.

У класифікації С. Московичи точно визначені позиції американської соціальної психології в аналізі суб'єкт-об'єктного відношення. Вона цінна також і тим, що дозволяє простежити певну еволюцію в розумінні цього відношення й деякою мірою прогнозувати її подальший хід.

Історично таксономічна соціальна психологія відповідає періоду 50-х років. Саме в цей час найбільшим авторитетом користуються роботи Йєльської школи К. Ховленда, починається активне дослідження соціальної перцепції, соціальної установки. Кінець 60-е роки - період розквіту диференціальної соціальної психології (дослідження малої групи й когнітивних процесів). У цей час з'являється теорія когнітивного дисонансу Л. Фестингера (1957 р.), починаються дослідження феномена зрушення до ризику Д. Стоунера (1961 р.).

У цей час, як на це звертає увагу С. Московичи, різні соціальні психології мирно співіснують у підручниках, незважаючи на те, що виключають один одного по основних пунктах. Більше складне питання про те, по якому шляху піде далі розвиток соціальної психології.

Пожвавлення інтересу до між групових відносин можуть служити ознакою наміченого зрушення з мертвої крапки, у якій перебувають практично вичерпали себе таксономічна й диференціальна психології. До цього зрушення веде логіка самого об'єкта, що повинен розглядатися в діалектичній єдності двох аспектів: як процес опосередкування суб'єкт-об'єктного відношення соціальними зв'язками й одночасно як процес опосередкування суб'єкт-суб'єктного відношення їхньою спільною діяльністю по конкретному приводі.

Родоначальника позитивізму О. Конта, на думку Г. Олпорта, можна назвати " батьком-засновником сучасної соціальної психології". Олпорт уважає, що вона являє собою реальне втілення тієї "справжньої остаточної науки", над якою він бився в останні роки свого життя. Як уважає Оллпорт, причина, по якій Конт відмовився прийняти термін "психологія" для цієї науки, полягає в тому, що в ті дні психологія була, на його погляд, занадто інтроспективна й метафізична. В XX в. ситуація істотно змінилася. По оцінці Г. Олпорта, уже наприкінці 20-х років "ідеали об'єктивності й точності... захопили пануюче положення".

Сучасна соціальна психологія хоч і стара по змісту, але нова по методу - такий лейтмотив більшості введень до підручників по соціальній психології. Вона являє собою справді наукову дисципліну. Це означає, що вона ретельно треба "основним правилам науки й висновкам з них у проведених дослідницьких операціях". Звідси треба, що соціальна психологія не завжди була наукою, що вона нею стала, почавши дотримувати певних правил процедури наукового (тобто емпіричного) дослідження.

Неважко помітити, що мова йде про розуміння науки в позитивістському змісті її ототожнення з методом. Зрозуміло, симпатії до Конту пояснюються аж ніяк не тим, що Конт хотів поставити психологію й соціальну психологію вище інших наук. Принципи позитивізму знайшли свій благодатний ґрунт у США з інших причин. Імпонував сам діловий підхід до дослідження якого-небудь об'єкта. Відкинути всяку метафізику, породжену занадто тривалими кабінетними міркуваннями, звернутися до миру реальних, дійсних фактів, порахувати, зважити, одним словом, виміряти й точно описати, як це було зроблено, - такий спосіб освоєння дійсності винятково гармонійно вписувався в соціокультурний і історичний контекст США XX ст.

Здавалося, що за аналогією з дослідженням матеріального світу тепер удасться розкласти, розібрати "по цеглинках" мир соціальний, зрозуміти тим самим, як він улаштований і використовувати це знання в технологічних цілях. Ефективність такого підходу почасти підтверджувалася більшими успіхами природних наук. Та й сама психологія зробила крок уперед, перейшовши від теологічних міркувань про душ і інших спекуляцій до дослідження психічних процесів методом лабораторного експерименту. Принципи позитивізму знаходили благодатний ґрунт у методологічному підході біхевіоризму, що представляв собою в перші десятиліття XX в., здавалося б, міцну альтернативу інтроспекціонізму. Підкуповувала простота й доказовість одержуваних даних, можливість перевірити їх, сама процедура, заснована на спостереженні зовні доступних явищ, обмеження тільки ними сфери пошуку. Видимо, немаловажну роль зіграло тут почуття звільнення від необхідності вирішувати занадто важке завдання проникнення за поверхню, усередину явища. Немаловажне значення мало й прагнення дослідників завоювати для соціальної психології статус "повноцінної" науки, оскільки від цього залежали її статус в очах суспільної думки, а також розмір асигнувань на дослідження.

Зупинимося коротко на основних принципах позитивізму й розглянемо, як вони відбилися на методології соціальної психології. Наука, з погляду позитивізму, є сукупність позитивних знань, тобто знань, заснованих на спостереженні. Основне завдання спостереження - доставляти факти й систематизувати їх. Наука, являючи собою систематизоване знання про факти, ставить своїм завданням не пізнання сутності, а вивчення зв'язку явищ, виявлення законів, які повинні бути неодмінно відношенням послідовності, бути повторюваними й незмінними. Ідеал науки - математика. Отже, наука, згідно Конту, являє собою систему, що складається зі знань, фактів, певного методу й законів. Основу науки становить метод індуктивного руху від спостереження до узагальнення одиничних фактів, а її розвиток являє собою процес кумулятивний. Наука не може бути побудована як єдина дедуктивна система через слабість людського розуму. Вона являє собою не що інше, як "систематичне розширення простого здорового глузду на всі доступні умогляди", "просте методичне продовження загальної мудрості". Позитивний метод - спостереження - адекватний для вивчення простих явищ. Він недостатній для явищ складних, тому повинен бути розвинений до експерименту. Суть експерименту полягає в постійному спостереженні явищ поза їхніми природними умовами, що повинне досягатися приміщенням тіл (об'єктів, явищ) у штучну обстановку, тобто редукуванням об'єкта до масштабу, що дозволяє застосовувати метод спостереження.

Експеримент може служити важливим засобом перевірки гіпотез, які, крім індукції й дедукції, Конт уважає "могутнім знаряддям" розвитку науки при дотриманні однієї умови: "Придумувати тільки такі гіпотези, які по своїй природі допускали хоча б більш-менш віддалену, але завжди до очевидності неминучу позитивну перевірку".

Логічний позитивізм і неопозитивізм як етапи розвитку класичного позитивізму, ідучи по шляху виключення "метафізики" і зводячи ще більше теорію до методу, увели принцип верифікації, вимога понять. Суть цих двох тісно зв'язаних нових правил наукового пізнання полягає в наступному.

Верифікація висловлення (перевірка його істинності) полягає в одержанні кінцевого числа висловлень, що фіксують дані індивідуального спостереження (безлічі так званих протокольних пропозицій), з яких логічно треба дане висловлення. Тим самим існування об'єктів ототожнюється з їх спостереженням, а пізнання зводиться до послідовності операцій фіксації почуттєвих даних за допомогою знаків, установлення формальних співвідношень усередині сукупності останніх і між сукупностями, приведення цих відносин у систему.

Вимога операціоналізації постулює, що кожне поняття набуває строгого сенсу лише в контексті, тобто тоді, коли зазначена послідовність актуально (або потенційно) здійсненних операцій, виконання яких (фактичне або уявне) дозволяє крок за кроком виявити фізичний зміст цього поняття й у такий спосіб гарантувати його не порожнечу. Поняття тим самим розглядається як синонім відповідного ряду операцій, наприклад: інтелект - це те, що виміряється тестом на інтелект, соціальна установка - це те, що виміряється конкретною шкалою установки, і т.п.

Відмова від метафізики й філософського осмислення вихідних категорій, що описують взаємодію індивіда й суспільства, привів до їхнього заміщення на філософському рівні моделями, що представляють еклектичну суміш концепцій людини (запозичених з тих або інших теоретичних напрямків поза самою соціальною психологією) з розповсюдженими ідеологічними поглядами. Виключення "сили абстракції" (К. Маркс) із числа методів логічно означало виключення тих об'єктів, які інакше й не можуть бути вивчені в силу своєї складності. Оскільки найбільш спостережуваною соціальною одиницею є дійсний індивід і його безпосередня життєдіяльність: особисті контакти, поводження, прийняття рішень, прояву симпатій і антипатій і т.п., то він і став центром досліджень, обумовивши індивідуалістичне трактування соціальних процесів більше високого рівня, заважаючи тим самим зрозуміти реальний зміст і саме індивідуальне поводження.

Вимога реєстрації тільки зовні спостережуваних фактів привело до вихолощування суті людини, зокрема ігноруванню його здатності вирішувати проблеми в ідеальному плані. Тим самим деформувалося дослідження процесів, що опосередковують відносини людини із природним і соціальним миром.

Теза про те, що ціль дослідження складається в нагромадженні фактів, що наука не може вийти за межі здорового глузду, а гіпотези гарні тільки ті, які можуть бути доведені в експерименті, будучи реалізованої, породила колосальний обсяг фактів без найменшої надії на їх скільки-небудь осмислену інтеграцію. Проходження постулату про те, що основне в науці - метод, перетворило засіб у самоціль, привело до ототожнення методології з аналізом конкретних емпіричних методів. Нарешті, відмова від рішення гносеологічних питань, означаючи відомість теорії до сукупності визначень, наклав методологічну заборону на вивчення всього того, що не може бути виражене у вимірюваних, кількісних величинах.

Неважко помітити, що жодне з визначень не містить вказівок на об'єктивність знання про предмет. Кожне з них дозволяє будувати будь-яку систему, аби тільки вона була логічно несуперечлива. Це не означає, що повністю заперечується відповідність теорії емпіричним даним, але сама відповідність і дані розуміються специфічно.

От що пишуть із цього приводу Шоу й Костанцо: "... Пророкування, виведене на основі теорії, погодиться з відомими даними й можливими майбутніми спостереженнями. Вся справа, однак, полягає в тім, як розуміти, що таке "дані", які саме й визначають прийнятність теорії". У цьому проблема валідності теорії.

"Тут і виникають основні утруднення. Соціальні психологи тому прийшли пізніше всіх до проблеми розвитку теорії, що не змогли вирішити проблеми, пов'язані із критерієм прийнятності теорій". Це зовсім не дивно, якщо врахувати, що теорія складається з положень, кожне з яких засноване на визначеннях. Тут і відкривається простір для довільних рішень. "Той самий концепт, - визнають Шоу й Костанцо, - може мати два або більше визначення й відповідно два або більше значення. Саме собою це може привести до взаємного нерозуміння". Таким чином, той самий термін може в різних системах понять мати свій зміст. Це пояснюється закладеним у позитивізмі релятивізмом, підпорядкуванням об'єктивного суб'єктивному.

Література

1. Абульханова КА. Диалектика человеческой жизни. - М., 1978.

2. Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 1996.

3. Копнін П. В. Діалектика як логіка й теорія пізнання. - К., 2003.

4. Коул М., Скрибнер С. Культура й мислення. - К., 2006

5. Конт О. Дух позитивної філософії. - К., 2000

Страницы: 1, 2