Поводження й переконання
Поводження й переконання
Поводження й переконання
Що первинно - переконання або поводження? Внутрішні установки або зовнішні дії? Характер або образ дій? Яка взаємозв'язок тим часом, що ми є (усередині себе), і тим, що ми робимо (у зовнішньому світі)?
Відповіді на ці питання (з тієї ж серії, що й питання про курку і яйце) можуть бути прямо протилежними. "Прародителька будь-якої дії є думка", - писав в 1841 році американський есеїст Ральф Уолдо Емерсон. Прем'єр-міністр Великобританії Бенджамін Дізраели висловив прямо протилежне: "Думка - це дитя дії". І все-таки більшість людей на стороні Емерсона. В основі наших наставлянь, моралей і рекомендацій, як правило, лежить припущення, що поводження в суспільстві визначають особисті переконання: якщо ми хочемо змінити поводження людей, насамперед нам потрібно змінити їхні душі й розум.
Чи впливають установки на поведінку?
Установки - це переконання або почуття, здатні впливати на наші реакції. Якщо ми переконані, що якась людина нам загрожує, то можемо почувати до нього ворожість і тому діяти недружелюбно. "Зміните в людей напрям думок,- говорив борець за цивільні права південноафриканців Стів Біко, - і дійсність ніколи вже не буде колишньої".
Вірячи в правоту цих слів, соціальні психологи в 40-х і 50-х роках вивчали фактори, що впливають на установки. І як же вони були шоковані, коли десятки досліджень, проведених в 60-е роки, показали: те, що люди думають і почувають, найчастіше має зовсім мало загального з їх реальної поведінкою (Wicker, 1971). Зокрема, було встановлено, що відношення студентів до шпаргалок досить слабко пов'язане з тим, наскільки часто вони до них прибігають. Заява про те, як людина ставиться до церкви, дозволяє лише віддалено догадуватися, чи відвідує він недільні служби. А те, що люди говорять про своє відношення до представників інших рас, має на увазі деякі варіації в поводженні при зіткненні з реальними накрито ситуаціями. Створюється враження, що люди говорять про одному, а грають у зовсім інші ігри.
Розуміння всього цього надихнуло більшу частину досліджень, проведених в 70-х і 80-х роках, які виявили, що наші установки дійсно впливають на наші дії при наступних умовах:
- Коли зовнішні впливи на наші слова й дії мінімальні. Іноді, висловлюючи свою позицію, ми підбудовуємося під думку слухачів. Це було яскраво продемонстроване, коли палата представників конгресу США на попереднім закритому голосуванні збільшила заробітну плату своїм членам, а буквально через кілька днів, на відкритому голосуванні, зненацька для всіх провалила це рішення. Страх зазнати критики спотворив щирі наміри конгресменів. Трапляється, соціальний тиск дуже далеко веде нас від поведінки, що диктують наші власні установки, змушуючи бути жорстокими стосовно тих, до кого, по суті, ми не випробовуємо ніякої ворожості. Коли зовнішні тиски не розмивають зв'язків між установками й діями, їх можна простежити більш чітко.
- Коли ми маємо справу з конкретними установками, що стосуються конкретних дій. Люди охоче проповідують чесність і при цьому "хитрять" при складанні податкових декларацій; на словах піклуються про чистоту навколишнього середовища й при цьому лінуються сортувати побутове сміття для переробки; привітають здоровий спосіб життя й при цьому курять і не займаються спортом. Однак те, як вони ставляться саме до бігу підтюпцем, краще підкаже, бігають вони чи ні (Olson & Zanna, 1981), так само як відношення до переробки відходів - чи сортують вони своє сміття (Oskamp, 1991), а відношення до засобів контрацепції - прибігають до них чи ні (Morrison, 1989).
- Коли ми свідомо сприймаємо свої установки. Наші установки можуть залишатися незадіяними, коли ми додержуємося звички або пливемо за течією. Для того щоб вони керували нашими діями, потрібно зробити паузу й прийняти їх в увагу. Згадуючи, як же ми д всьому цього насправді ставимося, ми починаємо підганяти реальні дії під свої переконання (Fazio, 1990). Установки, сформовані в ході переосмислення пережитого, і пригадуються частіше, і впливають сильніше.
Отже, підіб'ємо підсумок: установка буде впливати на наше поводження тоді, коли інші впливи мінімальні, коли вона конкретно пов'язана з конкретними діями й коли вона стає потенційно діючої, тому що доведено до нашої свідомості. У таких випадках ми будемо твердо дотримуватися того, у що віримо.
Чи впливає поводження на установки?
Чи починаємо ми вірити в те, чого твердо дотримуємося? Безсумнівно. Один з головних уроків соціальної психології полягає в тому, що ми, імовірно, не тільки діємо так, як думаємо, але й думаємо так, як діємо. Підтверджувалося, і не раз, що установки випливають за поводженням.
Виконання ролей
Слово "роль" запозичене з театрального життя, і так само, як і там, воно застосовується для позначення дій, очікуваних від людей, що займають певний соціальний стан. Перейшовши на новий щабель соціальних сходів, ми змушені поводитися належним чином, навіть якщо почуваємо себе при цьому трохи ніяково. Правда, варто помітити, що така незручність дуже швидко проходить. Згадаєте той час, коли ви вживалися в нову роль, - бути може, день, коли ви вперше з'явилися на новій роботі або в коледжі, або в якій-небудь громадській організації. У той перший тиждень в університетському містечку ви напевно надто відчутно ставилися до свого нового соціального стану: намагалися поводитися так, як личить, начисто забувши про свої старі шкільні звички. У такі моменти ми намагаємося зрозуміти, що ж таке ми тепер із себе представляємо. Ми стежимо за своєю новою мовою й своїми новими діями, тому що вони для нас неприродні. А потім, в один прекрасний момент, відбувається дивна річ: ми зауважуємо, що наш героїчний ентузіазм або наша розмова перестає бути натужною. Ми починаємо почувати себе в новій ролі настільки ж комфортно, як у старих джинсах або футболці.
В одному з експериментів студентам-добровольцям запропонували "відсидіти" в імпровізованій в'язниці, організованої Филипом Зимбардо на факультеті психології Стендфордського університету. Як і багатьох інших, Зимбардо цікавив питання, що первинно, а що вдруге: тюремна жорстокість є продуктом порочності ув'язнених і безжалісності доглядачів або ж, навпаки, запропоновані в'язницею ролі охоронців і ув'язнених озлобляють і озлобляють людей - включаючи й тих, хто не далекий жалю? Люди роблять в'язницю жорстокої або в'язниця робить жорстокими людей?
Підкидаючи монету, Зимбардо відібрав із числа студентів тих, хто буде охоронцями. Їм видали уніформу, поліцейські кийки й свистки й проінструктували, яких тюремних правил вони повинні будуть дотримуватися. Другу половину студентів, "ув'язнених", змусили надягти принизливі роби й замкнули в камерах. Перший день був удень загальних веселощів: всі учасники охоче вживалися у свої ролі. Але незабаром охоронці, укладені й навіть експериментатори виявилися заручниками ситуації. Охоронці стали принижувати ув'язнених, і дехто з них дуже навіть превстиг у винаході жорстоких знущань. Ув'язнені не витримали: хтось збунтувався, хтось упав в апатію. "Так, - писав Зимбардо (1972), - усе більшою мірою перемішувалися реальне життя й ілюзії, нав'язані ролі й справжнє "Я"... Ця в'язниця, що ми ж і створили... поглинула нас як створення своєї власної реальності". Доглянувши небезпеку зародження соціальної патології, Зимбардо змушений був уже на шостий день припинити експеримент, розрахований на два тижні. З досліджень "вживання в роль" можна витягти глибокий урок: нереальне (штучна роль) може з легкістю утягнути нас у те, що в результаті виявляється реальністю.
Коли висловлення стають переконаннями
В 1785 році Томас Джефферсон висунув гіпотезу, що перекручена при викладі інформація може впливати на мовець: "Брехун незабаром розуміє, що раз від разу говорити неправду усе простіше й простіше, - і в підсумку це входить у нього у звичку. Він починає брехати зовсім не замислюючись, а коли говорить правду, йому однаково вже ніхто не вірить. Так пороки мови ведуть до пороків душі, і в якийсь момент це починає переважувати все гарне в ньому". Експерименти підтвердили правоту Джефферсона.
Люди, які змушують давати усні або письмові показання про те, у чому вони не цілком упевнені, часто почувають себе ніяково, боячись мимовільного обману. Однак незабаром вони починають вірити в те, що говорять, - за умови, якщо їх не підкуповують і не примушують до цього. Коли на мовця не роблять тиску з боку, його висловлення стають його переконаннями (Klaas, 1978).
Торуй Хиггинс і його колеги у своєму дослідженні наочно проілюстрували, як це відбувається. Вони попросили студентів університету ознайомитися з описом людини, а потім переказати цей опис людям, відношення яких до мнимого суб'єкта було заздалегідь відомо. Студенти описували людину як більше позитивного, коли знали, що слухаючий ставиться до нього із симпатією. І що цікаво: коштувало їм добре відгукнутися про людину, як він подобався їм ще більше. Коли ж їх попросили пригадати первісний текст опису, вони намалювали більше позитивний образ, чим представлений в описі. Інакше кажучи, ми часто підбудовуємося під думки співрозмовників, а зробивши це, самі починаємо вірити в те, що говоримо.
Феномен "ноги у дверях"
Багато хто з нас напевно зможуть пригадати випадки, коли, погодившись у чомусь або комусь посприяти, ми в остаточному підсумку виявлялися залученими в цю справу набагато сильніше, ніж нам хотілося б; після чого, зрозуміло, випливав зарік надалі ніколи не піддаватися на подібні угоди. Як же це відбувається? Досвід показує: якщо ми хочемо, щоб нам надали серйозну допомогу, спочатку потрібно спровокувати людей на надання невеликої послуги. У широко відомому експерименті, що проілюстрував феномен "ноги у дверях", помічники дослідників, діючи під видом борців за безпеку руху на дорогах, звернулися до людей із проханням установити перед в'їздом на свої ділянки величезні, досить виродливі плакати "Будьте уважні на дорогах!". Тільки 17 % жителів дали свою згоду. А інших людей, що проживають у тім же районі, колись попросили зробити невелику послугу: "Не могли б ви наклеїти на заднє скло вашої машини наклейку з написом "Будьте обережні за кермом"?" Майже все охоче погодилися. Через два тижні, коли до них звернулися вже із проханням установити плакат перед в'їздом на ділянки, згоду дали 76 % (Freedman & Fraser, 1966). Один із тих, хто займався агітацією пізніше згадував, як він, поняття не маючи про те, побували до нього в будинку із пропозицією взяти наклейку чи ні, "був просто уражений, наскільки легко можна було переконати одних і наскільки важко - інших" (Ornstein, 1991).
