Основні ознаки моральної свідомості особистості як вищі етичні цінност
p align="left">Таким чином, персональна моральна відповідальність проявляється, з одного боку, в суспільних імперативних оцінках, санкціях, а з другого - в усвідомленому почутті відповідальності за свої вчинки, спосіб життя, долю, за все скоєне й допущене.Реакція совісті на події, пов'язані з діями інших осіб й груп, виражається в моральних вимогах, оцінках й почуттях суб'єкта по відношенню до самого себе як дійсному чи можливому співучасникові цих акцій, відповідальному за них. Рефлексивно-емоційний голос совісті виступає як повноважний представник суспільства, постійно незримо присутній в самосвідомості особистості в індивідуалізованій формі. Суперечливу єдність інтимно-особистісного й надособистісного, автономного й гетерономного в моральній свідомості та самосвідомості підмітив Кант . «... Хоча справа совісті є справа людини, котру вона веде проти самої себе, розум людини примушує її вести цю справу, як би за велінням деякої іншої особи...» [78, 69]. Отже, совість людини буде не себе, а когось (як людину взагалі) вважати суддею її вчинків, але вона не повинна перебувати в суперечності сама з собою. Разом з тим Кант стверджував, що судження совісті завжди справедливо безпомилкове, оскільки не виходить за межі співставлення вчинків з правильно зрозумілим обов'язком. Абсолютизуючи щирість й переконаність як формальні ознаки совісті, він ігнорував конкретний зміст моральних переконань й почуттів, які можуть вводити нас в оману [78, 70]. Гегель зрозумів, яку небезпеку для самовпевненості совісті становить відмова людини нести відповідальність перед суспільством, її «глибочезна внутрішня самотність, перебування лише самої з собою, в котрій зникло все зовнішнє, «й прийшов до висновку, що така совість, «як формальна суб'єктивність всеціло являє собою щось, що легко переходить в зло» [46,192].
Поза сумнівом, що чесність людини перед собою проявляється в щирості й справедливості по відношенню до себе, в принциповості самооцінок й вірності переконанням, є вагомою суб'єктивною ознакою і наслідком зрілості совісті. Для визначення істинності чи помилковості її вироку вирішального значення набирає відповідність переконань людини прогресивним моральним нормам, адекватність самооцінок справедливій громадській думці про неї. Соціально зріла совість надійно забезпечує правильну моральну самоорієнтацію, самокорекцію, стійкий імунітет проти негативних впливів, послідовну спрямованість моральної діяльності особистості на виконання обов'язку, в яких би складних ситуаціях вона не опинилась. У цій якості совість виступає як відносно автономний центр саморегуляції моральної свідомості й поведінки особистості. Іноді совість трактують з позиції етичного догматизму і максималізму як «абсолютно добру», «постійно чисту», «вищу й остаточну» вселюдську моральну інстанцію в особистості [46, 192]. Істинним стає голос совісті того суб'єкту, чиї моральні переконання відповідають корінним потребам, прогресу людства.
Частина вчених трактує совість як чисто раціональну самооцінку або як інтуїтивне моральне почуття. Інші, переборовши метафізичну обмеженість етичного раціоналізму, ірраціоналізму, розглядають совість в єдності змістовного й формального, раціонального й емоційного, рефлексивного й арефлексивного аспектів.
Поняття «чиста» й «спокійна» совість (аналогічно - «нечиста» й «тривожна») часто розглядають як аналогічні. Зрозуміло, між ними є взаємозв'язок, але їх слід розрізняти як змістовну й емоційну характеристики даного морально-психологічного явища. Це не завжди враховується, коли специфіку совісті бачать в тому, що вона залишиться чистою навіть і в тому випадку, якщо людина й переконається, що вчинила погано. Очевидно тут мається на увазі емоційно нестурбована совість: але ж ступінь її чистоти визначається як моральним змістом вчинків, так й адекватністю її відображення в самосвідомості суб'єкта. Виправданий спокій совісті -- своєрідний суб'єктивний індикатор її моральної чистоти: людям з чистою совістю нічого соромитись й ні в чому себе докоряти, оскільки їх мотиви й дії чесні й бездоганні, відповідають їх переконанням й прогресивним принципам суспільства, а тому перебувають у формах моральної вдоволеності собою, впевненості в своїй правоті. Чистота совісті - міра моральної бездоганності особистості в цілому, навпаки -- нечиста совість у внутрішньому визнанні людиною власної непорядності, не достойності, які часто переживаються в станах «хворобливої» совісті (сорому, ганьби, провини, каяття, відчаю і т.п.). Совість заплямована тому й стривожена, що суб'єкт усвідомлює, часто тяжко переживає розрив між повинним і явним, моральними знаннями й моральними мотивами своїх вчинків. Разом з тим, душевний спокій ще не говорить про чистоту совісті, він може бути симптомом моральної інфантильності, черствості до оточуючих, байдужості до власного обов'язку, цинічної безвідповідальності й пасивності «прекрасної душі», котра боїться заплямувати себе зіткненням з дійсністю. Лише той, хто не володіє ні власним розумом, ні власною позицією, ні власною совістю не здатний пережити тих мук совісті, коли суб'єктивні бажання людини повстають проти об'єктивних поглядів її власного розуму. Актуально чи інактуально совість присутня в свідомості та самосвідомості індивіда як реальний процес чи потенційна здатність, іноді «засипаючи», чи знову «пробуджуючись», причому голос її може то посилюватись, то слабнути. «Розтягувана» чи «еластична» совість є не що інше, як моральна безпринципність заради егоїстичних інтересів, що веде до безсовісності, аморалізму. Нема підстав цілком зводити спокійну совість до безсовісності чи до чистої совісті, як недостатньо протиставляти її угризінням совісті. Спокій совісті як тимчасовий емоційний етап може бути наслідком необізнаності індивіда про порочність вчинку чи впевненість в тому, що він випадковий, вибачливий, виправданий. Але ж можна усвідомлювати й власну провину, не відчуваючи глибоких угризінь совісті, оскільки формально засвоєні норми не перетворились в переконання, а їх виконання не стало потребою особистості. В цьому випадку не обурлива «совість» стає синонімом душевної підлості, моральної глухоти. З іншого боку, чиста совість залишається постійно тривожною через підвищену вимогливість до себе, чи надмірну делікатність, мнимість. Неспокійна совість як стійкий прояв морального максималізму стає вірною ознакою і необхідною умовою безкомпромісної самокритичності і принциповості, нетерпимості до найменших відступів від особистих переконань, активного прагнення наблизитись до морального ідеалу.
Інтуїтивне вирішення совісті далеко не завжди однозначне, безапеляційне й справедливе, особливо в складних ситуаціях морального вибору, коли зіштовхуються мотиви різного рівня. При цьому в совісті можуть виникати коливання й сумніви з приводу власної моральної правоти.
Докори совісті - найбільш гостра форма оціночно-емоційної реакції моральної свідомості, самосвідомості на протиріччя нашої моральної діяльності. Страждання нечистої совісті - симптом усвідомленості погрішності власної гідності й порушення цільності морального Я. Муки совісті виникають й переживаються нами на основі більш елементарних почуттів сорому, провини, каяття, в чистому й перетвореному вигляді включають їх в себе, але не зводяться до них ні повністю, ні частково. Якщо екстравертна форма сорому безпосередньо пов'язана з турботою про честь і славу, тривогою за свою репутацію й страхом публічної ганьби, то його інтравертна форма виявляється в обуренні індивіда по відношенню до самого себе. Саме друга, більш розвинута, форма тісно пов'язана з почуттями обов'язку й гідності.
Совість також передбачає здатність щиро визнавати й глибоко відчувати свою провину, що й народжує сором перед собою за скоєне. Почуття провини виражає стурбованість особистості власною неправотою у зв'язку з негативними вчинками й якостями, за котрі вона несе відповідальність. Сором може виникнути й поза усвідомленням провини як імпульсивна реакція на реальне чи очікуване звинувачення, підозру, докір в негідному вчинкові, якщо особистість його не здійснювала. Але й обґрунтоване громадське покарання чи уява про нього викликає в неї почуття сорому, що інтуїтивно асоціюється з її попереднім емоційним досвідом, не супроводжуючись при цьому почуттям особистої провини, котру вона не встигла усвідомити. І навпаки, визнання провини не завжди свідчить про те, що індивід почуває себе винуватим і йому дійсно соромно. Зрештою, можна взагалі не знати й не відчувати за собою ніякої провини, хоча в очах оточуючих виглядати винуватим.
Провину як негативну форму відповідальності за аморальні наміри й дії слід відрізняти від переживання, розуміння й визнання своєї провини, що далеко не завжди враховується в спілкуванні й вихованні [46, 193]. Дійсно індивід почуває себе винуватим в порушенні відомих йому моральних вимог, якщо зробив це навмисне, знаючи конкретні обставини й передбачаючи можливі наслідки своїх дій, тобто усвідомлює себе морально осудним суб'єктом причиненого зла й співчуває потерпілим через нього. Ось як про це говорить Г.Гегель: «В мені є істинна провина лише постільки, оскільки належне наявне буття було змістом моєї поведінки» [48, 151].
Разом з тим, лише щире визнання реальної провини перед собою й іншими «знімає розлад між моральною ціллю й дійсністю, виражаючи повернення до попереднього способу мислення» [48, 152]. Перекручене уявлення про свою винуватість може виступати як у формі самовиправдання, в спробах пом'якшити чи зовсім відкинути провину, так й в необґрунтованому самоосуді, зайвій драматизації мотивів й наслідків своїх вчинків, явному перебільшенні відповідальності за них. Стійкий комплекс «невикорінної гріховності «свідчить про перекручення совісті».
Глибоке усвідомлення й переживання своєї моральної неправоти необхідно тягне за собою розкаяння, як почуття щирого жалкування про вчинене, що супроводжується відріканням від нього й самого, - готовністю спокутувати свою провину і заслужити прощення за допомогою практичних справ. Якщо античні мислителі й художники ще недостатньо розрізняли сором, розкаяння, угризіння совісті, то вчені Нового часу піддали ці почуття скрупульозному порівняльному аналізові. Згідно Декарту, розкаяння - вид печалі, що виникає при впевненості людини в тому, що вона поступила погано, тоді як совість може й сумніватись в цьому [55, 490]. А.Галич вбачав різницю між цими почуттями в тому, що сором виражає побоювання викликати погану думку про себе, а розкаяння - сумну гіркоту й презирство до себе при усвідомленні вчинку. Крім того «в соромі більш бентежиться свідомість нашої нерозумності» [41, 220]. Гегель, співставляючи сором і каяття, що мають єдину моральну основу, відзначив: «Каяття є почуття невідповідності мого діяння моєму обов'язку, чи, хоча б, лише своїй вигоді...» [48, 152].
Дійсно, сором перед собою - менш усвідомлена і часто більш короткочасна емоційна реакція, що виникає внаслідок дій, котрі можуть нас зганьбити, а тому ретельно скрита від інших [48, 153]. Розкаяння, як правило, - більш тривале, болюче переживання, породжене усвідомленням втрачених можливостей вершити добро, й відповідальності за навмисні вчинки, в яких почуваємо себе винуватими й прагнемо зізнатися не лише собі, а й оточуючим, щоб довести свій намір виправитись. Але не завжди визнання провини супроводжується розкаянням, яке, в свою чергу, не обов'язково приводить до угризіння совісті. «Ми каємось часом й в доброму ділі, але не можемо відчувати угризіння совісті за добре діло» [183, 192]. Можна каятись й у випадковій шкоді, вчиненій іншому без злого наміру, не помічаючи своєї провини; або почувати себе винуватим в здійсненні недоброго вчинку, помилок, котрі призвели до невдачі; або відчувати тривогу, побоювання, страх через вірогідність відплати (покарання, ганьби ). У подібних випадках доречно говорити про жалкування розуму, а не про розкаяння совісті. Але з цього не випливає, що угризіння совісті і розкаяння, взагалі, не обумовлюють одне одного. Вочевидь, жалкування про скоєне виступає як перехідна сходинка, до більш глибоких переживань совісті або як форма її заміщення й витіснення. Розкаяння амбівалентне за своєю ефективністю: як переживання важкості скоєного воно повертає людину до втрачених моральних орієнтирів, мобілізуючи її моральну енергію, а як почуття розрядки знімає внутрішній конфлікт, іноді сприяючи псевдо- примиренню з собою у вигляді поступлення совісті [183, 194].
Моральні страждання, що відчуваються совістю, в цілому свідчать про болісну переоцінку особистістю свого способу думок й дій. Через душевне потрясіння й кризи «хворої» совісті відбувається благотворний «процес її морального прозріння, самоочищення й одужання, внутрішньої гармонізації й стабілізації - своєрідний «моральний катехізис» [183, 194]. Роздуми про моральну сутність своїх мотивів й цілей, вчинків й звичок, аналіз їх причин й наслідків з принципових позицій сприяє полегшенню мук совісті, а в кінцевому рахунку - моральному просвітленню і звеличенню особистості.
Отже, сутність, рівень моральної свідомості та самосвідомості особистості в пізнавально - аксіологічному аспекті складає концепція морального Я , в регулятивно - мотиваційному - сенс власного життя, в інтегративно - емоційному - щастя, а стержневими ціннісно-імперативними установками особистості стають усвідомлені почуття честі, гідності, совість.
