Лабораторне експериментування в соціальній психолог
p align="left">Тому немає нічого дивного в тім, що на перший план висуваються проблеми технічного порядку: організації експерименту, інсценівки, імітації реальної ситуації, маскування задуму експериментатора й т.п. У підсумку, як це міг би сформулювати лінгвіст, синтаксис витісняє семантику, форма займає місце змісту, самоціллю стає формально правильна конструкція, схема дослідження.В останні роки такий зсув стало особливо очевидним. Розглядаючи цей феномен в одній з деякій, присвяченій цій проблемі статей, У. Макгайр пояснює його розвитком критичного аспекту прийнятої парадигми дослідження на шкоду творчому. Під творчим аспектом він розуміє процес зародження й формулювання гіпотези, а під критичним - її перевірку.
Звичайний шлях дослідження в соціальній психології, на думку Макгайра, - це запозичення гіпотези з інших областей психології (психопатології, теорії научання й т.п.) і потім спроба відтворити в лабораторному експерименті реальну ситуацію з обов'язковим контролем над незалежної змінною й прагненням нейтралізувати всі привхідні, неорганізовані змінні.
Спроби «підігнати» гіпотезу до експериментальних умов приводять до того, що соціальні психологи усе більше схильні використовувати лабораторний експеримент не для перевірки гіпотези, а для підтвердження її істинності. «Ми схильні починати з гіпотези, що, мабуть, щира і яку ми не мають наміру відкидати незалежно від результату експерименту». Беручи як приклад експерименти по міжособистісній атракції, Макгайр справедливо відзначає, що перевірка гіпотези (типу «чим більше хто-небудь сприймає установки іншої людини як подібні зі своїми, тим більше він схильний симпатизувати цій людині») перетворюється фактично в її ілюстрацію.
В остаточному підсумку, якщо гіпотеза не підтверджується, то, як це ні дивно, винуватим виявляється експериментатор, як поганий режисер, що не зміг створити досить умілу ситуацію, у якій заздалегідь очевидна гіпотеза могла б знову довести свою істинність. «Саме тому, - говорить Макгайр, - ми фактично готовимо з наших студентів у першу чергу гарних фахівців з інсценівок», а «щонайменше 90% часу наших курсів по методології присвячені способам перевірки гіпотези, у той час як більше важливому й першочерговому процесу породження гіпотез приділяється занадто мало часу». Цілком зрозуміло, що молодий (хоча й не тільки) дослідник піклується більше про те, щоб довести свою здатність поставити експеримент не гірше інших. Той факт, що й він і інші ставлять «ту саму п'єсу», його не бентежить.
Макгайр справедливо зауважує, що безплідність досліджень у лабораторії не може бути врівноважена внесенням більш соціально релевантних проблем і вдосконалюванням пошуку гіпотез, він уважає, що необхідно відмовитися від явно неадекватного розуміння залежності між змінними як прямій і однобічної, призиває до більше активного розвитку польових досліджень до створення інформаційних банків для того, щоб мати можливість досліджувати динаміку тих або інших процесів, застосуванню більше зроблених математичних методів для моделювання соціально-психологічних явищ і статистичної обробки одержуваних даних.
Все це зовсім правильно, але знову ж більше стосується техніки дослідження, у той час як необхідний зміна змісту підходу до соціально-психологічного дослідження як дослідженню людини, а не фізичного об'єкта.
До такої зміни невблаганно веде сама «людяність», соціальність досліджуваного об'єкта. Вона дає про себе знати досить відчутно, хоча й сприймається поки як якась додаткова (а не сутнісна) специфіка. Ця «людяність» проявляється у вигляді різних артефактів, турбує як етична проблема вторгнення експериментатора в інтимну сферу переживань, необхідності обманювати випробуваних і т.п.
Американські соціальні психологи добре розуміють складності дослідження, пов'язані з тим, що людина є одночасно й об'єктом і суб'єктом пізнання. Разом з тим всі ці складності розцінюються як пов'язані з недосконалістю процедури дослідження.
Звичайно вони розглядаються із трьох сторін: як викликані властивостями експериментатора, випробуваного й ситуацією їхнього спілкування. Початок дослідженню цього питання було покладено роботами Р. Розенталя. В одному з експериментів випробуваним було доручено провести досвід над пацюками з однієї популяції. Пацюк повинна була навчитися проходити лабіринт. В одному випадку «експериментаторам» було сказано, що пацюк - розумна, в іншому - дурна. Були отримані статистично значимі дані, що підтверджують цю «випереджальну» гіпотезу. Виявилося, що з «розумною» пацюком експериментатор звертався більш ласкаво, гладив її, створюючи тим самим неусвідомлене додаткове позитивне підкріплення.
Згодом цей експеримент був повторений у школах, де роль «експериментатора» виконували вчителі. У двох експериментах «здатні учні» (приблизно по тій же причині) домоглися більшого успіху.
Це явище одержало назву «ефекту упередженості (bias) експериментатора» і згодом досліджувалося досить детально. Воно входить у більше широку групу артефактів, іменованих ефектами властивостей експериментатора. В 1966 р. вони були підсумовані Розенталем у наступному переліку найпоширеніших властивостей:
1. Очікування експериментатора визначають характер одержуваних їм даних.
2. Усвідомлення експериментаторами своєї власної схильності знаходити очікувані дані може привести до протилежного ефекту: змусити шукати настільки ж упереджено інші факти, щоб не здаватися упередженим.
3. Експериментатори, які одержують «гарні» дані на самому початку, згодом «поліпшують» їх; ті ж, хто спочатку одержують «погані», схильні одержувати ще гірше.
4. Ефект упередженості пояснюється не фальсифікацією, підтасуванням даних або підказкою випробуваним; очевидно, експериментатор, сам того не усвідомлюючи, вербально або іншим імпліцитним способом підкріплює певні види поводження випробуваних.
5. Упередженість може передаватися інтонацією, а також візуально, коли експериментатор і випробуваний бачать один одного під час експерименту.
6. Ефект упередженості сильніше в тих експериментаторів, для яких характерні прагнення до схвалення, схильність до жестикуляції, дружнє й зацікавлене відношення до випробуваного.
7. Ефект експериментатора виражений сильніше, коли експериментатор і випробуваний добре знайомі.
8. Ефект експериментатора виражений більше в експериментаторів-жінок у порівнянні з експериментаторами-чоловіками.
Щоб уникнути дії перерахованих властивостей, Розенталь пропонує ряд мір, у тому числі збільшувати число експериментаторів, спостерігати за їхнім поводженням, проводити спеціальне тренування з ними, у ряді випадків приховувати від самих експериментаторів основну гіпотезу, домагаючись тим самим подвійного маскування, зводити до мінімуму контакти експериментатора й випробуваного й т.п.
Крім рекомендацій, спрямованих на нейтралізацію властивостей експериментатора як учасника процесу міжособистісного спілкування, досліджується й поводження випробуваного із цієї ж точки зору. До теперішнього часу поруч дослідників розроблена докладна типологія випробуваних по характері їхніх реакцій на ситуацію експерименту й способу пояснення цілей експерименту. Так, «послужливі» випробувані намагаються догодити експериментаторові, вони готові виконувати нудотну, тривалу й безглузду роботу; «обережні» піклуються головним чином про те, щоб стати в кращому світлі; «певні» виконують примхи експериментатора, щоб показати своя довіра; «прозорі» співробітничають, одержуючи задоволення, виставляючи напоказ свої особисті переживання; «егоїсти» беруть участь для того, щоб переконатися в правильності самооцінки; «підозрілі» намагаються сховати свої справжні реакції.
Спеціально вивчалися властивості випробуваних, пов'язані з фактом їхнього бажання добровільно брати участь в експериментах. Ці «добровольці», як правило, - студенти перших курсів, слухачі вступних курсів по психології. Виявляється, «доброволець» сприймає участь в експерименті як соціально схвалюваний учинок, схильний піддаватися рішенню інших брати участь в експерименті, звичайно курить, п'є каву, уживає інші стимулятори, шукає схвалення навколишніх, підданий коливанням настрою й схильний до самобичування, інтроверт, розумний, хоче належати до «еліти», має потребу в групі, прагне до успіху, звичайно перша дитина у родині, виявляє симптоми загального невротизму, належить до відносно високої соціально-економічної категорії.
Неважко помітити, що «доброволець» - це типовий представник так званого «середнього класу», «білих комірців».
Специфіка дослідження, викликана тим фактом, що соціально-психологічний експеримент є не що інше, як приватний, хоча й досить спеціалізований вид міжособистісного спілкування, тобто спілкування двох людей, виражається ще в одній винятково важливій проблемі - етичної. Вона безпосередньо випливає з підходу до людини, яку можна було б визначити як «презумпцію облудності» випробуваного або переконаність у тім, що випробуваний не може, не знає, не здатний або не хоче виразити свою справжню реакцію. У цьому знаходить своє непряме вираження визнання лицемірства як невід'ємної риси соціального поводження кожної людини.
Крім того, важливо врахувати також і те, що переважна більшість даних у соціальній психології по суті отримані в результаті вербальних самозвітів, ґрунтувалися на невербальних даних, інші 57 - на вербальні (з них 20 - на письмові).
Здатність людини як істоти, наділеного свідомістю, хотіти одного, усвідомлювати інше, говорити третє, надходити ще якось, представляє для соціальної психології проблему номер один. Про те, що вона ще далека від хоча б приблизного рішення, свідчать численні дослідження соціальної установки, у яких особливо наочно видно розбіжність між вербальними деклараціями й реальним поводженням. Справді, існує величезна кількість причин, по яких психологічний стан (наприклад, соціальна установка) виражається випробуваним неадекватно. Він може не усвідомлювати установку або усвідомлювати недостатньо ясно, не мати здатність до її об'єктивації. Далі, випробуваний може сховати справжню, реальну установку й виразити іншу, наприклад, «соціально прийняту», стереотипну й т.д. Іншими словами, дослідник ніколи не може бути цілком упевнений у вірності методу, якщо він заснований на вербальній реакції.
Треба сказати, що соціальні психологи в США проробили колосальну роботу з рішення цієї проблеми. Накопичено великий досвід по складанню шкал, запитальників, техніці проведення інтерв'ю, які підлеглі однієї центральної мети: проникнути «за»те що бачимо. Однак, незважаючи на всі ці зусилля, уже зараз можна констатувати, що хоча завдання не вирішене, але можливості в цьому напрямку, видимо, в основному вичерпані. Не випадково особливо бурхливо розвиваються методи, які мінімально пов'язані з вербальним самозвітом випробуваних.
По-перше, удосконалюються методи спостереження, які раніше «застосовувалися незаслужено мало», розробляється техніка спостереження за невербальним поводженням (міміка, обмін поглядами, руху тіла, жести), переміщеннями в просторі, поводженням (тональність голосу, тембр, паузи й т.п.), лінгвістичним поводженням. Складаються докладні шкали, класифікації дрібних виражень внутрішнього психологічного стану, винаходиться нова апаратура.
По-друге, інтенсивно вивчаються методи психофізіологічного дослідження соціально-психологічних феноменів. Крім звичайних психофізіологічних вимірів: пульсу, артеріального тиску, частоти подиху, фіксуються скорочення зіниць. Був створений ВПС (вимірник психологічного стресу) - пристрій, що може розрізняти емоційні модуляції голосу (у тому числі й по телефоні). На думку Д. Шапиро й Г. Шварца, «ця техніка забезпечує невербальні, об'єктивні, відносно вільні від впливу схильності показники реакції людини, які мають почасти ті ж переваги, що жести й інші індикатори зовні спостережуваного поводження».
Отже, проникнення в психологічну сутність сприйняття випробуваним соціальної реальності йде наступними шляхами: 1) створенням системи «фільтрів», що очищають «сиру» вербальну реакцію від можливих перешкод (цей напрямок досліджень, на думку багатьох соціальних психологів, вичерпало себе); 2) удосконалювання методів, що дозволяють обійтися без вербального самозвіту (спостереження й психофізіологічні методи), на ці методи зараз покладають більші надії.
От отут і виникає проблема етики соціально-психологічного дослідження як проблема начебто б неминуча й об'єктивно задана. Вихід, здавалося б, простий, якщо випробуваний заради забезпечення високої якості дослідження не повинен знати про щиру його мету, те його не тільки можна, але й треба обдурити, запропонувавши інше пояснення, сховати суть експерименту й т.п. Однак у такому випадку треба відмовити людині в праві бути (у тому числі й у соціально-психологічному експерименті) людиною й звести його до рівня піддослідної тварини. Тільки тоді етично можливий обман і «проникнення» у щирий зміст вербальних реакцій, що порушує права людини на охорону особистої таємниці.
Всі ці проблеми обговорюються винятково гостро на сторінках американської наукової печатки. Досвіди С. Милгрема, у яких інсценувалося покарання за помилку у виконанні завдання й випробуваним пропонувалося збільшувати силу електроструму, що нібито застосовувався до людини, що перебуває в сусідній кімнаті. В інших досвідах випробуваних змушували заповнювати по двох тисячі сторінок безглуздими цифрами, потім рвати їх на клаптики й починати всю роботу спочатку. Метою експерименту було оголошене вивчення впливу монотонної праці.
«Просочування» суспільства соціально-психологічними знаннями створює, таким чином, ще одну проблему, виявлену К. Гергеном, також досить значиму для подальшого розвитку методів соціально-психологічного дослідження.
У якому ступені допустиме обман, настільки необхідний для дотримання чистоти експерименту, а якщо він неприпустимий, то які прийоми повинні його замінити? Якщо врахувати, що «скільки-небудь значимі дослідження невіддільні від обману», то стане зрозуміла заклопотаність не тільки етичною стороною справи, але й практичною долею емпіричного дослідження в американській соціальній психології. Далі, обман як необхідний прийом навряд чи може сприяти авторитету самої соціальної психології й, крім того, цілком природно викликає негативну реакцію у випробуваних. Усвідомлюючи себе об'єктами дослідження, вони більш насторожено будуть стежити за всіма маніпуляціями дослідника. Нарешті, як це трапилося в соціології, з'являться й рекомендації випробуваним про те, як поводитися в тім або іншому соціально-психологічному дослідженні, а тим більше маюче практичне значення (тестування при прийманні на роботу й т.п.). З огляду на, що популярні видання по соціальній психології зараз винятково широко поширюються в США, ця перспектива представляється досить реальної.
Література
1.Лебедєва Н.М. Введення в етнічну й крос-культурну психологію. - М., 1998.
2. Пенто P., Гравії М. Методи соціальних наук. - К., 2004
3.Левкович, О.В. Соціологія й сучасність. - К., 2000
4. Шибутані Т. Соціальна психологія. - К., 2006
Страницы: 1, 2
