Быстрый поиск

Історія розвитку психолог

Розвиток психології. Перші кроки

Перші люди вже мали багато з наших «якостей»: вони ходили на двох ногах, були всеїдними, уміли пристосовуватися до обставин, володіли ремеслами, вели суспільний спосіб життя, були хитрими й обачними, сумлінними й балакучими. До цього можна додати, що вони були ще й допитливими.

Саме в силу цих якостей у первісної людини виникало усе більше й більше питань про той світ, у якому вона жила. Вона намагалася зрозуміти сутність зміни дня й ночі й пір року, снігу й вогню, хмар, що приносять дощ, і блискавки із громом. Але індивід шукав також відповіді на питання, що стосуються його самого: про переживання, які йому доводиться випробовувати, про бачення, що відвідують його в сні, про те, що з ним буде після смерті. Безсумнівно у всім цьому варто шукати корінь релігійних правил і ритуалів, які він створював, щоб захистити себе від невідомого. Тут же потрібно шукати корінь філософії - «матері всіх наук», що набагато пізніше породить фізику, хімію, біологію, астрономію... і, нарешті, психологію.

Людина приписує свої думки й бажання, що мотивують поводження, насамперед зовнішнім силам.

«Тінь» як місце перебування розуму

Наші предки спочатку намагалися пояснити духовну діяльність, припускаючи, що в тілі людини укладене інша істота, зайнята розшифровкою того, що бачать очі, чують вуха й відчуває шкіра. Цю «душу», або «тінь», наділяли здатністю виходити на волю, поки людина спить, і жити власним життям у снах. У сні мисливець убивав бажаний видобуток, воїн ставав хоробрим, закоханий опановував предметом свого прагнення й т.п. Думали, що в момент смерті душа залишає тіло назавжди, вилітаючи через рот.

Це вірування, розповсюджене серед стародавніх греків, усе ще зберігаються в багатьох народів, названих «примітивними».

Боги

Древні цивілізації придумали собі богів і богинь; їм здавалося, що Сонце, Місяць і зірки наділені таємничою силою, що дає їм можливість переміщатися, а тому їх варто вважати безсмертними створеннями й люди повинні їх почитати.

Ті думки або вчинки людини, які древні не могли зрозуміти, вони приписували дії таємничих і могутніх сил, що живуть залежно від даної культури на Олімпі, на небі або в пеклі. Є боги й богині любові, війни, родючості й навіть бог вина.

Таким чином, життя й смерть, любов і ненависть, відвага й боягузтво й всі інші почуття, випробовувані смертними, залежать від настрою богів і від суперництва між ними.

За більш ніж 800 років до н.е. грецький поет Гомер описав в, яким образом боги втручалися в життя людей, змушували їх закохуватися, надавали їм сміливість у бої або, навпроти, віднімали її, направляли їхній гнів або почуття мести.

До наукова психологія. Перші західні філософи

Перші грецькі філософи, в VI столітті до н.е. намагалися зрозуміти природу людини, усвідомлювали, що уявлення про світ, що залучає богів і богинь, щоб пояснити поводження людей, засновано на міфах. Не більше прийнятної вони вважали й примітивну ідею про істоту, укладеній у людині й відповідальному за його поводження.

Проте вони усе ще були переконані, що в кожній людині є щось, що дозволяє йому думати, приймати рішення, хвилюватися, володіти собою. Цей «дух» був, на їхню думку, чимсь нематеріальним, схожим на полум'я або на подув. Наприклад, відповідно до уявлення Платона, дух, або «душу», живе в тілі людини й направляє його протягом всього його життя, а після смерті залишає його й вступає в «мир ідей».

Аристотель висунув концепцію душі як функції тіла, а не якогось зовнішнього стосовно нього феномена. Відповідно до теорії Аристотеля, душу, або «психу», - це двигун, що дозволяє живій істоті реалізувати себе. Центр «психу» перебуває в серце, куди надходять враження, передані від органів почуттів. Ці враження утворять джерело ідей, які, накопичуючись протягом всього й зі сполучаючись між собою в результаті розумового мислення, підкоряють собі поводження.

Від кінця античної культури до середини середньовіччя

Аристотель уважав, що пізнання людини можливо тільки через пізнання Всесвіту й існуючого в ній порядку. У його філософських поглядах на перше місце висуваються мислення, знання, інтелект і мудрість. Разом з уявленнями Платона й інших філософів ідеї Аристотеля володіли розумами аж до V століття нової ери.

Незабаром проти цієї концепції повстала іудейсько-християнська релігія, по якій сутність людини осягається не через розум і розумове мислення, а через Вищу істоту, що являє собою таємницю, недоступну смертним. Шлях до порятунку лежить тому через незнання й віру в догмати.

Протягом всіх одинадцяти сторіч інтелектуального середньовіччя виникала безліч філософських шкіл, навчання яких протистояли цим двом концепціям. По одну сторону перебували непохитні богослови, які найчастіше розглядають філософію лише як вигадництво диявола, а природничі науки як обмеження божественної влади, що коштує над людським розумом. По іншу філософські плини, що виникали, з яких найбільш відоме схоластичне. Його предтечею був Абеляр (Abelard, 1079 1142), але розквіту воно досягло лише в XIII столітті завдяки Фомі Аквінському (1228-1274).

Схоласти проповідували навчання, засноване одночасно й на богослов'ї, і на доктрині Аристотеля. Вони намагалися, таким чином, пояснити мир за допомогою розуму, «осяяного» вірою. Роль філософа полягає в тому, щоб розкрити впорядкованість і ієрархічний пристрій створеного Богом миру, спробувавши відвести всьому сущому його справжнє місце.

Одна з тем, що викликають вічні дискусії, - це проблема душі. Справді, як можна раціонально вивчати щось таке, що неможливо побачити й ще менш того описати? Починаючи з II століття до н, е. уважалося встановленим, що душу міститься в мозку, але філософи без кінця вели умоглядні суперечки про її природу й про спосіб її впливу на поводження. Висувався навіть аргумент, що фізичне існування душі неможливо, оскільки вона, будучи безсмертної, перебуває в смертному тілі.

Від епохи Відродження до XIX століття

Лише в епоху Відродження, в XV, XVI і особливо в XVII столітті зложилися більше близькі до наукового уявлення - математичні й одночасно механічні - про світ і про людину. Вони були засновані головним чином на розумі незалежно від віри.

Так, зіштовхуючись із ворожістю богословів, які міцно трималися за догму про створений Господом світі, що нерухомо лежить у центрі Вселеної, Коперник (1543), Кеплер (1604) і Галілей (1633) один за іншим затверджували, що планети роблять одночасно обертання навколо своєї осі й обіг навколо якої-небудь зірки (для Землі це буде Сонце).

Що стосується Декарта, то він на підставі відомих у його час фактів створив теорію, що пояснювала поводження на основі механістичної моделі. Відповідно до цієї моделі, інформація, що доставляється органами почуттів, направляється по чутливих нервах до отворів у головному мозку, які ці нерви розширюють; це дозволяє «тваринним душам», що перебувають у мозку, випливати по найтонших трубочках руховим нервам у м'язи, які надуваються, що або приводить до руху кінцівки, яка підверглася роздратуванню, або змушує зробити ти або інші дії.

Таким чином, відпадала необхідність прибігати до душі, щоб пояснити, як виникають прості поведінкові акти, хоча Декарт і вважав, що наявність «розумної душі», локалізованої в головному мозку й тридцятилітньому сутність людини, допомагає останньому управляти своїми страстями й піднімає його тим самим над тваринами, позбавленими розуму.

Цей декартовський дуалізм - тіло, що діє механічно, і керуюча їм душа надовго залишив відбиток на уявленнях про функціонування людського організму. І незважаючи на те що знання в області анатомії й фізіології в наступні століття значно збагачувалися, лише на початку XX століття поняття «душі», що змінилося спочатку поняттям «розуму», а потім «свідомості», остаточно поступилося місцем моністичної концепції, відповідно до якої поводження людини управляється в основному нервовою системою.

Проте уявлення Декарта, нехай зародкові, про функціонування організму й реалізації різних поведінкових актів послужили відправною крапкою для розвитку сучасної психології.

Зародження природних наук. Із часів Древньої Греції, як ми бачимо, тільки філософи намагалися зрозуміти сутність людини і його взаємини із середовищем, як фізичної, так і соціальної. Серед них раціоналісти - від Платона до Декарта - думали, що «будь-які достовірні знання можуть виходити лише від розуму»; отже, один тільки розум повинен відігравати головну роль у поясненні фактів як в онтологічному плані, так і в плані пізнання або дії. Згідно із цими філософами, найкращий спосіб сформулювати яку-небудь проблему й спробувати одержати відповідь складається в пошуках логічних доводів. У результаті вони протягом століть обговорювали, що мабуть, замість того щоб спостерігати існуюче в дійсності.

Розвиток природничих наук починається в той день, коли філософська дискусія перестає бути єдиним інструментом пізнання, уступаючи частково місце точним і систематичним спостереженням, а головне - експерименту.

Емпіричний напрямок, що лягло в основу експериментування, робить головний упор на досвід і тим самим радикально відрізняється від раніше раціоналістичного напрямку, що панувало. Це не означає, однак, зневаги логікою й розважливістю або просто здоровим глуздом. Учені, що вибрали цей напрямок. теж висловлюють припущення про те, як все відбувається в цьому світі, і аргументи, висунуті для пояснення деяких фактів, нерідко викликають люті суперечки. Однак припущення цих учених розглядаються як гіпотези, тобто нові міркування, висунуті на основі вже встановлених фактів. Ці гіпотези потім перевіряють шляхом експериментів або контрольованих спостережень, у результаті яких одержують нові дані. Якщо ці нові дані погодяться з тим, що вже було відомо, то поступово створюється усе більше й більше чітка теорія, що дозволяє пояснити спостережувані факти. Якщо ж нові дані суперечать висунутій гіпотезі, то неї піддають змінам або навіть відкидають. Саме в сполученні теоретичних побудов і перевірки їхньої відповідності реальної дійсності й складається науковий метод.

Страницы: 1, 2